Внесок Православної Церкви у досягнення миру, справедливості, свободи, братерства і любові поміж народами і усунення расової та інших дискримінацій.

Проект документу Всеправославного Собору схвалений Зібранням Предстоятелів Помісних Православних Церков в Шамбезі, 21-28 січня 2016 року.

Публікується відповідно до рішення Зібрання Предстоятелів.

Церква Христова живе «в світі», але вона «не від світу» (под. Ін. 17:15 і 14-15). Церква є знаменням і образом Царства Божого в історії, благовіствуючи про «нове творіння» (2 Кор. 5:17), «про нове небо і нову землю, на яких живе правда» (2 Петр. 3:13), про світ, в якому «витре Бог усяку сльозу з очей людей, і смерті вже не буде, ні плачу, ні крику, ні хвороби вже не буде»(Одкр. 21: 4-5).

Цим очікуванням Церква вже живе і передчуває його, особливо, при здійснення Божественної Євхаристії, збираючи «разом» (1 Кор. 11:20), розсіяних чад Божих (Ін. 11:52) без будь-яких відмінностей у расі, статі, віці, соціальному чи іншому становищі в єдине тіло, де «немає вже ні іудея, ні язичника; ні раба, ні вільного; ні чоловічої статі, ні жіночої» (Гал. 3:28, под. Кол. 3:11), в єдину реальність примирення, миру і любові.

Цим передчуттям «нового творіння», преображенного світу Церква живе також в лиці своїх святих, які шляхом подвижництва у Христі вже в цьому житті явили образ Царства Божого, доводячи і підтверджуючи те, що очікування миру, справедливості і любові – не утопія, а «здійснення очікуваного» (Євр. 11:1), досяжного завдяки благодаті Божій та через духовний подвиг людини.

Знаходячи постійне натхнення в такому очікуванні і передчутті Царства Божого, Церква не залишається байдужою до проблем людини в кожну епоху існування, а розділяє її переживання і насущні проблеми, приймаючи на себе, подібно до свого Господа, біль і рани, причина яких – існуюче в світі зло, і, подібно до доброго самарянина, словом «терпіння і втіхи» (Рим. 15:4, Євр. 13:22) і справжньою любов’ю омиває її рани єлейем та вином (Лк. 10:34). Слово Церкви, звернене до світу, має на меті в першу чергу не судити чи засуджувати світ (под. Ін. 3:17 та 12:47), а запропонувати йому в якості духовного керівництва – Євангеліє Царства Божого, надію і впевненість в тому, що останнє слово в історії не за злом, в якій подобі воно б не було, і що неможливо дозволяти йому направляти хід самої ж історії.

Спираючись на ці принципи, сукупний досвід і вчення свого отцівського, літургічного й аскетичного передання, Православна Церква розділяє турботи та тривоги людини нашого часу відносно потреб, які хвилюють сучасний світ, і бажає сприяти їх розв’язанню, для того, щоб у світі запанував мир Божий, який «перевищує всякий розум» (Флп. 4:7), примирення і любов.

А. Гідність людської особи

1. Гідність людської особи, яка походить зі створення людини за образом Божим для участі у виконанні Божественного задуму про людину і світ, була джерелом натхнення для отців Церкви, які заглиблювались у таїнство Божественного домобудівництва. Характерний вислів святого Григорія Богослова про людину: Творець «створює як би певний інший світ, в малому великий, поставляє на землі іншого ангела, з різних природ складеного поклонника, глядача видимої тварі, свідка таємниць творіння умоглядного, царя над тим, що на землі, підпорядковане горньому царству… живу істоту, що тут приуготовляється і переселяється в інший світ і (що становить кінець таємниці) через прагнення до Бога досягає обожнення» (Слово 45, На Святий Великдень, 7. PG36, 632). Метою втілення Слова Божого є обоження людини. Христос, оновивши в Собі Самому вітхого Адама (под. Еф. 2:15), «співбожив в Собі людину, початок нашого уповання» (Євсевій Кесарійський, Докази на користь Євангелія 4, 14. PG22, 289).

Тому, що як у вітхому Адамі містився весь людський рід, так і в новому Адамі зібраний увесь людський рід: «Єдинородний став людиною для того, щоб <…> зібрати воєдино та повернути до первозданного стану загиблий рід, тобто людство» (Кирил Александрійський, Тлумачення на Євангеліє від Іоанна, кн. 9, PG 74, 273D-275A). Це вчення Церкви є джерелом усякого християнського прагнення до збереження гідності та величі людини.

2. На цій основі необхідно в усіх напрямках розвивати міжхристиянську співпрацю для захисту людської гідності та збереження миру, щоб миротворчі зусилля всіх християн ставали більш вагомими і дієвими.

3. Загальне визнання високої цінності людської особистості може бути передумовою більш широкого співробітництва в області миротворства. Православні Церкви покликані сприяти міжрелігійному діалогу та співпраці, а завдяки йому – подоланню будь-яких проявів фанатизму, заради зміцнення дружби поміж народами, торжества свободи і миру в усьому світі на благо кожної людини, незалежно від раси і релігії. Зрозуміло, ця співпраця виключає як синкретизм, так і спроби домінування однієї релігії над іншими.

4. Ми впевнені, що як «співробітники у Бога» (1 Кор. 3:9) ми можемо розвивати на місцевому, національному та міжнародному рівнях спільне служіння на благо людства зі всіма людьми доброї волі, котрі прагнуть до богоугодного миру. Це служіння являється заповіддю Божою (Мф. 5:9).

Б. Про свободу та відповідальність

1. Одним з вищих дарів Бога людині як конкретного носія образу особистого Бога, і як члену спільноти особистостей, в єдності людського роду, які по благодаті відображають життя та спілкування Божественних Лиць в Святій Трійці, є дар свободи. «Створивший на початку людину зробив її вільною і самовладною, обмеживши її одним лиш законом заповіді» (свт. Григорій Богослов, Слово 14, Про любов до бідних, 25. PG 35, 892Α). Свобода дозволяє людині набувати успіхів у сходженні до духовної досконалості, але разом із тим включає в себе і небезпеку непослуху, виходу з підпорядкування Богу і через це – гріхопадіння, трагічним наслідком якого є існування зла у світі.

2. Наслідком цього зла є існуючі переважні в сучасному житті недосконалості та недоліки: секуляризація, насильство, розбещеність, такі негативні явища, як наркотична й інші види залежності, які можна спостерігати серед частини сучасної молоді, расизм, гонка озброєнь, війни та виникаючі, як їхній результат, соціальні лиха, утиски окремих соціальних груп, релігійних громад і цілих народів, соціальна нерівність; обмеження прав людини в області свободи совісті, зокрема, релігійної свободи, дезінформація і маніпуляція громадською думкою; економічна відсталість, нерівномірний розподіл або повна відсутність необхідних життєвих благ, голод мільйонів людей, насильницькі депортації населення або торгівля людьми, наплив біженців, руйнування навколишнього середовища, безконтрольне застосування генетичних біотехнологій та біомедичних процедур відносно початку, продовження і кінця людського життя – все це привносить нескінченну тривогу в життя сучасного людства.

3. Перед лицем такого становища, яке призвело до деградації уявлення про людську особистість, обов’язок Православної Церкви полягає сьогодні в тому, щоб через проповідь, богослов’я, богослужіння та пастирську діяльність явити світу істину свободи у Христі. «Усе мені дозволено, тане все на користь; усе мені дозволено, та не все повчає. Хай ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього… бо для чого моїй свободі бути судимою чужою совістю?» (1 Кор. 10:23-24, 29). Свобода без відповідальності та любові веде кінець кінцем до втрати свободи.

В. Про мир та справедливість

1. Православна Церква споконвіку визнає і проголошує, що мир і справедливість займають центральне місце в житті народів. Вже саме одкровення Христове характеризується як «благовіствування миру» (Еф. 6:15), бо Христос «умиротворив… Кров’ю хреста» (Кол. 1:20) все, «благовіствував мир далеким і близьким» (Еф. 2:17). Він став «миром нашим» (Еф. 2:14). Цей мир, який «перевищує всякий розум» (Фил. 4:7), як сказав Сам Господь перед Розп’яттям Своїм учням, ширше й сильніше того миру, що обіцяє світ: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам: не так, як світ дає, Я даю вам» (Ін. 14:27). Бо мир Христовий є зрілим плодом з’єднання всього у Христі: явища гідності й величі людської особистості як образу Божого, прояви органічної єдності в Ньому людського роду і світу, загальності принципів миру, свободи і соціальної справедливості та, нарешті, принесення плодів християнської любові серед людей і народів світу. Справжній мир – це плід торжества на Землі всіх цих християнських принципів. Це мир з неба, про який завжди молиться Православна Церква у своїх щоденних молитвах, просячи його у Бога Всемогутнього, який чує молитви тих, хто з вірою до Нього приходить.

2. З вищезазначеного стає ясно, чому Церква, «як Тіло Христове» (1 Кор. 12:27), завжди молиться про мир у всьому світі, який, за словами Климента Александрійського, є синонімом справедливості (Стромати 4, 25. PG 8, 1369-72). А святитель Василій Великий додає: «Не можу переконати себе, що без взаємної любові та без миру з усіма, наскільки це в моїх силах, можу називатися гідним рабом Ісуса Христа» (Лист 203, 2. PG 32, 737). Як пише той же самий святий отець, це само собою зрозуміло для християнина: «Ніщо так не властиво для християнина, як творити мир» (Лист 114. PG 32, 528). Мир Христа – це таємнича сила, яка виникає від примирення людини з його Небесним Отцем, «по промислу Іісуса, що все звершує в усьому і творить мир, невимовний і одвіку визначений, і примиряє нас з Собою, а в Собі з Отцем» (Діонісій Ареопагіт. Про божественні імена 11, 2, 4. PG 3, 953).

3. Разом із тим, слід підкреслити, що дари миру і справедливості залежать і від людського сприяння. Святий Дух подає духовні дари, коли людина в покаянні прагне до миру і правди Божої. Ці дари миру і справедливості з’являються там, де християни докладають зусиль у справі віри, любові та надії у Христі Ісусі Господеві нашому (1 Фес. 1:3).

4. Гріх – це духовна хвороба, зовнішніми симптомами якої є конфлікти, чвари, злочини і війни, з їх трагічними наслідками. Церква прагне усунути не тільки зовнішні симптоми цієї хвороби, а й саму хворобу – гріх.

5. У той же час Православна Церква вважає своїм обов’язком схвалювати все те, що по-справжньому служить миру (Рим. 14:19) і відкриває шлях до справедливості, братерства, істинної свободи і взаємної любові між усіма дітьми одного Небесного Отця, як і між всіма народами, що складають єдину родину. Вона співстраждає всім людям, які в різних частинах світу позбавлені благ миру і справедливості.

Г. Мир і запобігання війни

1. Церква Христова засуджує війну як таку, вважаючи її наслідком існуючого у світі зла і гріха: «Звідки в вас ворожнеча та чвари? Чи не звідси, від пристрастей ваших, які воюють у членах ваших?» (Як. 4:1). Будь-яка війна загрожує знищити творіння Боже й життя.

Стосується це особливо війн із застосуванням зброї масового ураження, наслідки яких будуть жахливі, бо вони накличуть смерть величезного числа людей, а для тих, хто залишиться живим, життя стане нестерпним. З’являться невиліковні хвороби, виникнуть генетичні зміни і стануться інші біди, які катастрофічно вплинуть на наступні покоління.

Вельми небезпечними видаються нині не тільки ядерні, хімічні, біологічні, а й інші види озброєнь, які створюють у володіючих ними ілюзію переваги та панування над навколишнім світом. Подібні озброєння створюють атмосферу страху і недовіри, стають причиною нової гонки озброєнь.

2. Церква Христова, від самого початку сприймаючи війну як наслідок існуючого у світі зла і гріха, заохочує будь-які ініціативи і зусилля, спрямовані до її запобігання за допомогою діалогу та інших прийнятних засобів. У випадку, якщо війна стає неминучою, Церква продовжує молитися і здійснювати пастирську турботу про своїх чад, які беруть участь у бойових діях заради захисту свого життя й свободи, в той же час докладаючи усіх зусиль заради якнайшвидшого відновлення миру.

3. Православна Церква рішуче засуджує різноманітні конфлікти і війни, що мають причиною фанатизм, який виправдовується релігійними принципами. Глибоку стурбованість викликає стійка тенденція до примноження утисків і переслідувань християн та представників інших громад за ознакою їх віри на Близькому Сході та в інших частинах світу, спроби викорінення християнства з традиційних для нього регіонів. Таким чином, під загрозу поставлено існуючі міжрелігійні та міжетнічні відносини, а багато християн змушені залишати місця свого проживання. Православні всього світу співчувають своїм братам-християнам і всім, хто піддається гонінням в даному регіоні, і закликають до створення справедливого й остаточного вирішення проблем регіону.

Також засуджуються війни, що надихаються націоналістичними мотивами і призводять до етнічних чисток, змін державних кордонів та захоплення територій.

Д. Відношення Церкви до проблеми дискримінації

1. Господь як Цар правди (Євр. 7:2-3) відхиляє насильство і несправедливість (Пс. 10:5), засуджує нелюдське ставлення до ближнього (Мк. 25:41-46; Як. 2:15-16). В Його Царстві, яке відображається і є присутнім вже тут на землі у Його Церкві, немає місця ні для розбрату, ні для ворожнечі та нетерпимості (Іс. 11:6; Рим. 12:10).

2. По цьому питанню Православна Церква займає ясну позицію. Вона вірить, що Бог від однієї крові створив весь людський рід для проживання по всій землі (Діян. 17:26) і що у Христі «немає вже іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ні жіночої: бо всі ви – одне у Христі Іісусі» (Гал. 3:28). На питання: «Хто мій ближній?» Христос відповів притчею про милосердного самарянина (Лк. 10:25-37), тим самим навчаючи нас відхиляти всяке середостіння ворожнечі та упередження. Православна Церква сповідує, що будь-яка людина, незалежно від кольору шкіри, релігії, раси, статі, національності, мови, створена за образом та подобою Божою і є рівноправним членом людської спільноти. Слідуючи цій вірі, Православна Церква не сприймає дискримінацію за всіма вище перерахованими ознаками, що передбачає відмінність у гідності між людьми.

3. Церква, поважаючи принципи прав людини та рівноправного відношення до людей, оцінює застосування цих принципів у світлі свого вчення про таїнства, про сім’ю, про положення обох статей в Церкві та про цінності церковного передання в цілому. Церква має право нести і несе свідчення про своє вчення в громадському просторі.

Є. Місія Православної Церкви як свідчення любові у служінні

1. Виконуючи свою спасительну місію у світі, Православна Церква діяльно дбає про всіх людей, які потребують допомоги, у тому числі голодуючих, малозабезпечених, хворих, інвалідів, людей похилого віку, гнаних, полонених, ув’язнених, бездомних, сиріт, жертв катастроф і військових конфліктів, торгівлі людьми та сучасних форм рабства. Зусилля Православної Церкви з подолання нужди і соціальної несправедливості є вираженням її віри та служінням Самому Христу, Який ототожнює Себе з кожною людиною і найпаче з нужденним: Оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені (Мф. 25:40). В цьому різноманітному соціальному служінні Церква може співпрацювати з різними суспільними інститутами.

2. Протистояння та ворожнеча в цьому світі тягнуть за собою несправедливість і нерівність в участі людей і народів у благах Божественного творіння. Вони позбавляють мільйони людей основних благ і ведуть до деградації людської особистості. Вони викликають масову міграцію населення, породжують конфлікти на національному, релігійному та соціальному ґрунті, що погрожують внутрішній згуртованості суспільства.

3. Церква не може залишатися байдужою до економічних процесів, що негативно впливають на все людство. Вона наполягає на необхідності не лише будувати економіку на моральних засадах, але й за допомогою її діяльно служити людині, дотримуючись вчення святого апостола Павла: Працюючи, треба допомагати слабким і пам’ятати слова Господа Іісуса, бо Він Сам сказав: «Блаженіше давати, ніж брати» (Діян. 20:35). Святий Василій Великий пише, що кожен у справі своїй повинен поставляти за мету допомогу нужденним, а не власну свою потребу (Правила, розлого викладені в питаннях і відповідях. Питання 42 PG 31, 1025 A).

4. Прірва між багатими і бідними драматично розростається внаслідок економічної кризи. Вона є результатом нестримної спекуляції з боку представників фінансових кіл, концентрації багатства в руках небагатьох і спотвореної фінансової діяльності, що позбавлена справедливості, людяності та відповідальності й в кінцевому результаті не служить задоволенню істинних потреб людства. Життєздатною є така економіка, що поєднує в собі ефективність із справедливістю та соціальною солідарністю.

5. В цих трагічних обставинах Церква приймає велику відповідальність, яка покладена на неї, з подолання голоду і всіх проявів бідності у світі. Той факт, що таке явище має місце в наш час, коли країни живуть в умовах глобалізованої економіки, свідчить про серйозну кризу ідентичності сучасного світу. Голод не лише загрожує божественному дару життя цілих народів, але й ображає високу гідність людської особистості і цим кидає виклик Самому Богові. Тому, якщо турбота про наш власний прожиток є питанням матеріальним, то турбота про прожиток ближнього – питання духовне (Як. 2:14-18). Отже, завдання всіх Православних Церков – свідчити про свою солідарність по відношенню до нужденних побратимів і надавати їм ефективну допомогу.

6. Свята Церква Христова, що об’єднує багато народів землі у своєму кафоличному тілі, підтримує ідею загальнолюдської солідарності і більш тіснішої співпраці народів і держав заради мирного вирішення конфліктів.

7. У той самий час стурбованість Церкви викликає зростаюче нав’язування людству споживчого способу життя, позбавленого опори на християнські моральні цінності. Споживацтво поряд з секулярною глобалізацією призводять до втрати народами своїх духовних коренів, до історичного безпам’ятства та забуття традицій.

8. Сучасні засоби масової інформації нерідко підпадають під контроль ідеології ліберального глобалізму і таким чином стають знаряддями поширення споживацтва та аморальності. Особливе занепокоєння викликають випадки неповажного, а то й блюзнірського ставлення до релігійних цінностей, що провокують у суспільстві розбрати і безладдя. Церква попереджає своїх чад про небезпеку впливу на свідомість через засоби масової інформації, використання їх не для зближення людей і народів, а для маніпуляції ними.

9. На шляху проповіді Церкви і виконання нею своєї спасительної місії служіння людству все частіше встають прояви секулярної ідеології. Спираючись на досвід віри та нагадуючи про свою справжню місію по відношенню до народу шляхом сповіщення Царства Божого і виховання свідомості єдності своєї пастви, Церква Христова покликана з новою силою виражати зміст свого пророчого свідчення і являти його світу. Таким чином, для неї відкривається широке поле діяльності, оскільки в якості істотного елементу свого еклезіологічного вчення вона являє роздробленому світу євхаристичне спілкування і єдність.

10. Прагнення до постійного зростання добробуту і непомірне зростання споживання неминуче призводять до невідповідного використання і зникнення природних ресурсів. Природа, створена Богом для обробки та зберігання її людиною (под. Бут. 2:15), відчуває на собі наслідки людського гріха: Творіння підкорилося суєті не добровільно, але з волі Того, Хто підкорив її, — у надії, що й саме творіння буде визволене від рабства тлінню на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все творіння сукупно стогне і мучиться донині (Рим. 8:20-22).

Екологічна криза, пов’язана з кліматичними змінами та глобальним потеплінням, робить нагальним обов’язок Церкви всіма наявними в її розпорядженні духовними засобами сприяти захисту творіння Божого від наслідків людської жадібності.

Жадібність, що виявляється при задоволенні матеріальних потреб, призводить до духовного зубожіння людини і руйнування навколишнього середовища. Не слід забувати, що природні ресурси є власністю не людини, а Творця: Господня земля і що наповнює її, всесвіт і все, що живе в ньому (Пс. 23:1).

Таким чином, Православна Церква підкреслює необхідність захисту творіння Божого через виховання відповідальності людини за дарований Богом навколишній світ, розкриття цінності чеснот помірності та самообмеження. Ми повинні пам’ятати, що не лише теперішнє, але й майбутні покоління мають право на природні багатства, що нам дарував Творець.

11. Для Православної Церкви здатність до наукового дослідження світу є даром Божим людині. Разом із тим Церква вказує на небезпеки, які приховує в собі використання деяких наукових досягнень. Вона вважає, що вчений наділений не лише свободою дослідження, але й обов’язком припинити своє дослідження, коли порушуються основні християнські і гуманні принципи. «Усе мені дозволено, та не все корисне» (1 Кор. 6:12). «Добро не є добро, якщо відбувається не з добрими намірами» (свт. Григорій Богослов. Cлово про богослов’я перше, 4, PG 36, 16 C). Ця точка зору Церкви виявляється з багатьох причин необхідною для правильного визначення меж свободи та використання плодів науки, від якої майже у всіх галузях, а особливо в біології, очікують як успіхів, так і небезпек. Одночасно ми підкреслюємо безсумнівно священний характер людського життя з моменту зачаття до природної смерті.

12. Останні роки позначені стрімким розвитком біологічних наук і пов’язаних з ними біотехнологій, причому багато з цих досягнень вважаються благотворними для людини, в той час як інші пов’язані з моральними дилемами чи навіть підлягають відкиненню. Православна Церква стверджує, що людина – це не просто набір клітин, тканин і органів; неможна вважати, що її визначають лише біологічні чинники. Людина створена за образом Божим (Бут. 1:27), і тому говорити про неї необхідно з належною повагою. Визнання цього основоположного принципу призводить до висновку про те, що як у процесі наукового дослідження, так і при практичному застосуванні результатів нових відкриттів і винаходів слід дотримуватися абсолютного права кожної людини на повагу до нього на всіх етапах життя. Необхідно також поважати волю Божу, якою вона була явлена в творінні. При проведенні досліджень потрібно враховувати моральні й духовні принципи і християнські встановлення. Належну повагу слід віддавати і всьому творінню Божому, як тоді, коли людина користується ним, так і в процесі дослідження, відповідно до даної йому Богом заповіді (Бут. 2:15).

13. У нинішню епоху секуляризації перед обличчям духовної кризи, характерної для сучасної цивілізації, особливо гостро проявляється необхідність висунення на перший план значення святості. Помилкове розуміння свободи як вседозволеності веде до зростання злочинності, руйнування і наруги святинь, до неповаги свободи ближнього та священного характеру життя. Православне Передання, сформоване втіленням у життя християнських істин, є носієм духовності і відрізняється аскетичним характером, що особливо необхідно підкреслити й явити в наш час.

14. Церква не перестає особливим чином пастирськи піклуватися про дітей та молодь для їх виховання у Христі. Зрозуміло, пастирська відповідальність Церкви простирається і на боговстановленний інститут сім’ї, який завжди незмінно спирався на священне таїнство християнського шлюбу як союзу чоловіка і жінки, що відображає союз Христа і Церкви (Еф. 5:22-32). Це особливо актуально з огляду на спроби легалізації в деяких країнах і богословського виправдання в деяких християнських громадах форм людського співжиття, що протистоять християнському вченню і переданню.

15. У сучасну епоху, як і в усі часи, пророчий та пастирський голос Церкви звернений до серця людини, закликаючи його прийняти і втілити в життя, за словом апостола Павла, що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе , що гідне слави (Флп. 4:8), а найпаче жертовну любов Розіп’ятого Господа як єдиний шлях, що веде світ до миру, справедливості, свободи і любові між людьми та народами.

Просмотров: 1556