1 червня – день пам’яті святого благовірного князя Володимира Мономаха
Роки життя святого князя збіглися з часом поширення християнства на землях Київської Русі. Історія Церкви знає його як молодшого сучасника преподобних Антонія і Феодосія – засновників руського чернецтва. У 1073 році – час закладки Великої Успенської церкви – центрального храму Києво-Печерського монастиря – йому виповнилося 20 років.
Києво-Печерський Патерик, що описує заснування печерної обителі і житія перших її насельників, доносить про Мономаха наступне: «Благовірний же князь Володимир Всеволодович Мономах, тоді ще юний, самовидцем був того чудесного дива, коли впав з неба вогонь і вигоріла яма, де потім закладено було заснування церкви за розмірами пояса…». Йдеться про той золотий пояс, який був дивовижним чином посланий велінням самої Богородиці на Русь, як міра довжини для будівництва її храму – Великої Успенської Церкви.
За свідченням Патерика, були відкриті й пропорції майбутнього собору: «…розміряти поясом тим золотим 20 в ширину, 30 в довжину, а 30 в висоту стіни, з верхом 50». Ця міра стала однією з перших будівельних еталонів на Русі. Сьогодні його довжина становить 108 см.
Автор Патерика, оповідаючи про чудесне знамення, також передає історію про зцілення юного князя від пояса Богородиці. «Всеволод із сином своїм Володимиром приїхав із Переяслава, щоб бачити те велике диво, – згадується в Києво-Печерському збірнику житій. – Тоді Володимир був хворий, і тим золотим поясом опоясали його, і він одразу ж видужав молитвами святих отців наших Антонія і Феодосія».
У той час святий Володимир княжив у Ростові. Патерик згадує про нього, що він, «взявши розміри тієї божественної церкви Печерської, створив у всьому подібну церкву в місті Ростові такої ж висоти, ширини і довжини». Пізніше, коли Мономах княжив у Смоленську, він також побудував церкву за зразком храму Успіння Києво-Печерського монастиря. Таким чином «христолюбець Володимир» започаткував традицію на Русі освячувати головні церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
Під час князювання святого в Чернігові (після 1078 року) він був знайомий з іншим святим – преподобним Агапітом, лікарем безмездним Печерським, який зцілив благовірного князя від важкої хвороби. «Зцілений Володимир прийшов дякувати преподобному Агапіту, – передає Патерик, – але той, боячись слави людської, зник. Князь віддав принесені для преподобного Агапіта дари ігумену. Потім, відчуваючи, наскільки сильно він зобов’язаний преподобному Агапіту, наказав боярину віднести золото йому в келію. «Сину мій! – сказав послові преподобний. – Я не беру ні з кого за лікування – нема за що: зцілює Христос Господь, а не я». Агапіт просив: «Скажи ж князю, щоб не беріг він скарбів. До чого вони? Нехай роздає їх убогим; якщо не послухає мене, то лихо буде йому. Невдячності не любить Господь, Який визволив його від смерті». Патерик робить висновок: «Князь же, не дерзаючи ослухатися святого Агапіта, почав нещадно роздавати від свого майна бідним».
Всупереч жорсткості свого часу, повному жахливих зрад і крові, Мономах у вчинках керувався страхом Божим. Серед іншого, про це свідчить лист святого князю Олегу Святославичу – вбивці свого сина, який захопив ще й юну невістку Мономаха. Благовірний князь пробачає його, що є незвичним для епохи. Про той же страх Божий як основу всякого добра Мономах двічі говорить у своєму «Повчанні»: «Перш за все, заради Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своєму…» І ще: «Хворого відвідайте, покійника проведіть, бо всі ми смертні. Не пропустіть людини, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінок своїх любіть, але не давайте їм влади над собою. А ось вам і основа всьому: страх Божий майте понад усе».
Мономахове «Повчання» було написано у мирний для князівств Русі час – після криваво-вогненних десятиліть братніх міжусобиць та набігів степовиків. У ньому святий князь зобразив цивільні й моральні ідеали народів Київської Русі. «Єпископів, попів та ігуменів шануйте, і з любов’ю приймайте від них благословення, і не віддаляйтеся від них, і по силам любіть і дбайте про них, щоб отримати за їхні молитви від Бога. Найбільше ж гордості не майте в серці та в розумі, але скажімо: смертні ми, сьогодні живі, а зранку в труні; все це, що Ти нам дав, не наше, але Твоє, доручив нам це на кілька днів…»
Мономах особливо шанував своїх святих співвітчизників – страстотерпців Бориса і Гліба, братів свого діда Ярослава Мудрого. Ще не будучи великим Київським князем, у 1102 році, він потай від усіх, в тому числі і від великого князя Святополка, прикрасив золотом і кришталем їх срібну раку. А вже у 1115 році, в соту річницю їх загибелі, за його князювання у Києві відбулося незвичайно урочисте перенесення чудотворних мощей страстотерпців в новий храм у Вишгороді, «бо, – як сказано літописцем, – побудували їм церкву кам’яну, в похвалу і на честь і для поховання тіл їхніх».
Володимир-Василь Мономах віддав душу Богові 19 травня 1125 року «на Альті у любій йому церкви, яку великим коштом і працею побудував і пишно оздобив». Похований він був у Софії Київській, поруч з дідом – Ярославом Мудрим і братом Ростиславом.
Момент церковної канонізації святого князя Володимира Мономаха історики не можуть однозначно визначити. Однак уже з часів Києво-Печерського Патерика він іменується благовірним, як зазвичай Церква іменує святих князів.
Канонізація Володимира – у хрещенні Василія – Мономаха підтверджена включенням його імені в Собор всіх святих, які в землі Руській просяяли. У свою чергу, Священний Синод Української Православної Церкви на засіданні 10 лютого 2011 року (Журнал № 1) затвердив список Собору Київських святих, внісши у нього ім’я святого благовірного князя Володимира Мономаха (+ 1125)». Святкування Собору Київських святих звершується 15/28 липня, в день пам’яті рівноапостольного великого князя Володимира.
Просмотров: 10305