Вітальне слово Предстоятеля УПЦ організаторам, учасникам та гостям VІІІ Студентської конференції “Студентська наука в духовній школі”

Ваше Високопреосвященство! Дорогий Владико Ректор!
Всечесні отці, брати і сестри!
Шановна студентська молодь!

Радий вітати усіх Вас у стінах Києво-Печерської Лаври!

Сьогодні Київська духовна академія проводить свою традиційну весняну студентську конференцію, яка збирає представників як духовних, так і світських навчальних закладів з України та з закордону. В цьому році Українська Православна Церква відзначає 25-ту річницю Харківського Архієрейського Собору. І нинішня конференція також присвячена цій ювілейній даті.

Сьогодні учасниками конференції є переважно молоді люди, які навряд чи пам’ятають події початку 1990-х років. Але ми, люди старшого покоління, бачимо ті часи так, ніби це було вчора… Це був доленосний час, коли від кожного з нас залежало майбутнє нашої країни та нашої Церкви. Я дуже добре пам’ятаю хвилювання серед духовенства та простих парафіян, які тоді відчували, що наша Церква стоїть перед важливим вибором.

У 1990 р. Українська Православна Церква отримала право на самоврядування. Новий канонічний статус нашої Церкви відкривав перед нами нові можливості. Ми змогли почати вибудовувати церковне життя в Україні у відповідності до потреб нашого церковного народу. Однак, перші кроки автономного буття нашої Церкви стали і часом неочікуваних та вкрай складних випробувань. На жаль, дії тодішнього Предстоятеля нашої Церкви призвели до масштабного конфлікту. Спроба вирішити цей конфлікт в дусі братнього соборного обговорення не вдалася.

Я добре пам’ятаю те потрясіння, яке всі ми пережили у квітні 1992 р., коли тодішній Предстоятель заявив про свою відмову від дотримання клятви, даної перед Архієрейським Собором. Саме тоді ми, і єпископи, і духовенство, і ченці, і прості парафіяни відчули, що маємо стати на захист Святої Церкви. Це був глибинний рух церковного народу. По всіх єпархіях люди масово виходили на хресні ходи, проводили збори, ухвалювали звернення на захист канонічного устрою Церкви. Саме в цих складних випробуваннях загартовувалась Українська Православна Церква, як ми її знаємо сьогодні. Саме тоді ми показали, що здатні відстояти свою віру, здатні сказати своє слово, здатні во ім’я Бога протистояти будь-якому тиску.

Харківський Собор, який відбувся 27 травня 1992 р., став логічним результатом цього руху. Майже усі єпископи Української Православної Церкви прибули до Харкова, виступили проти антиканонічних дій тодішнього Київського митрополита та прийняли рішення про його усунення з поста Предстоятеля. Я пам’ятаю, якою непростою була дискусія з цього приводу на Соборі. Однак ми зробили принциповий крок, який повністю підтримала наша Церква.

На Соборі у Харкові таємним голосуванням був обраний новий Предстоятель Української Православної Церкви — Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. Фактично ми поклали тоді на його плечі важкий хрест. Однак з того часу уся наша Церква відчула відповідальність за зроблений вибір. І Блаженніший Володимир після свого прибуття до Києва завжди підкреслював, що може нести своє Предстоятельське служіння тільки за підтримки усього українського єпископату, духовенства та церковного народу. Його служіння в Україні було побудовано саме на цій ідеї соборності. Усі, хто мав щастя спілкуватися з Його Блаженством, добре пам’ятають його як людину відкриту до дискусій, до виваженого обговорення усіх проблем церковного життя. Він ніколи не нав’язував нам свою точку зору, а, навпаки, вмів уважно слухати кожного. Будь яке рішення в Синоді чи на Соборі приймалося після відкритого обговорення. І я пам’ятаю чимало випадків, коли заздалегідь підготовлені рішення, які ставив на обговорення сам Блаженніший, потім відкладалися, доопрацьовувалися або зовсім знімалися з порядку денного, якщо під час дискусії вони викликали аргументовану критику.

Блаженніший був завжди першим серед рівних. І всі ми відчували особливу духовну єдність з Предстоятелем. В цій єдності кожен мав можливість розкрити свої таланти та відчути батьківську підтримку Блаженнішого Володимира.

Згадуючи про 25-річний ювілей Харківського Собору, ми, на жаль, не можемо не згадати і про важку рану церковного розколу, яка вже більше як чверть століття кровоточить на тілі українського народу. І сьогодні ця рана залишається невилікуваною. Зазвичай про подолання розколу говорять як про плід домовленостей та компромісів. Однак слід пам’ятати, що шлях до єдності — це шлях виховання в своєму серці справжньої християнської любові до Істини. Ми маємо викорінити зі своїх сердець ненависть та злобу, тому що Істина — Христос заповідає нам мати між собою любов. Ми маємо щодня звертатися до Бога зі щирою молитвою, аби Він Сам подав нам Свою всесильну допомогу в цій важкій справі. Ми маємо вимолювати відновлення церковної єдності в Україні. Лише тоді ця єдність буде глибинною, міцною і Богоугодною.

Сьогодні у цій залі сидить чимало молодих людей, які обрали для себе шлях служіння Богу та Його Святій Церкві. Кожен пастир має стояти на захисті чистоти віри та канонічного устрою Церкви. Тому я хочу побажати майбутнім пастирям внутрішньої рішучості. Преподобний Серафим Саровський казав, що від давніх Отців нас відрізняє виключно відсутність рішучості. Господь завжди готовий надати нам Свою допомогу. Однак, аби отримати її, треба мати рішучість йти шляхом правди. Саме до цієї рішучості у відстоюванні правди я і хочу сьогодні закликати усіх нас.

Прикликаю Боже благословення на труди студентського наукового форуму. Нехай Господь наш Іісус Христос наставить нас на всяку істину.

+ ОНУФРІЙ,
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ,
ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

14 березня 2017 р.

м. Київ

Просмотров: 258

Залишити відповідь