Слово архімандрита Віктора (Коцаби) при наречені в єпископа Баришівського, вікарія Київської Митрополії (відео)

Субота, 03.06.2017 15:55

3 червня 2017 року, у Троїцьку батьківську суботу, у Свято-Троїцькому храмі Свято-Пантелеімонівського жіночого монастиря Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій очолив чин наречення архімандрита Віктора (Коцаби) в єпископа Баришівського, вікарія Київської Митрополії. За уставною традицією архімандрит Віктор звернувся до архіпастирів зі Словом при нареченні.

Ваше Блаженство! Блаженніший Владико і Милостивий Отець!
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Богомудрі архіпастирі Христові!
Всемилостивий Господь, Творець неба і землі, призиває сьогодні мене недостойного до «високого поклику Божого во Христі Іісусі» (Флп. 3, 14). Єпископське служіння, яке через покладання ваших святительських рук належить звершувати мені грішному, не людиною встановлено, але сходить від Самого Бога Отця і Його Єдинородного Сина та звершується особливою благодаттю Святого Духа. Святитель Григорій Богослов говорить, що служіння це має «завидну та небезпечну висоту». Такими словами великий учитель підкреслює, що крім зовнішньої красивої і радісної сторони єпископства, яка є видимою для всіх, є ще сторона внутрішня, невидима, сповнена скорбот і боротьби, подвигу самозречення та відчуття відповідальності за Богом вручену паству. «Той, хто отримав єпископство, наскільки на високу ступінь зійшов, настільки ж строгу дасть відповідь», — говорить ще один великий святитель — Іоанн Златоуст.
Згідно зі вченням Святої Православної Церкви, єпископ — це образ Господа нашого Іісуса Христа, який, за словами преподобного Ісидора Пелусіота, «виконує справу Христову, і облаченням своїм показує, що він уподібнюється благому і великому Пастирю, будучи поставленим нести на собі немочі своєї пастви». Не може бути більш відповідального служіння у цьому світі! Не може людина бути возведена на ще більшу висоту! Не може вона, разом з тим, обрати для себе ще більш тернисту дорогу, яка, за прикладом Пастиреначальника Христа, неодмінно іде через Голгофу!
Тому й стою я перед вами, всечесні і боголюбиві архіпастирі, як перед ангелами нашої Церкви, і розуміючи, що очікує мене, промовляю словами псалмоспівця Давида: «страх і трепет прийшов на мене» (Пс. 54, 6). Адже великий скарб Божественної благодаті належить мені носити в собі, як у глиняній посудині (див.: 2 Кор. 4, 7). Але, сподіваючись на милість Божу, схиляю до землі коліна свого серця перед Небесним Отцем з твердою вірою, що неміч людська силою Божою довершується (див.: 2 Кор. 12, 9). Немає в мені жодних людських сил і талантів, якими зможу понести хрест архіпастирства, але є в моєму серці Всесильний Бог, в руки Якого віддаю всього себе без залишку. На Нього покладаю всі мої надії та сподівання.
Умови, в яких належить сьогодні звершувати єпископу своє служіння, — дуже непрості. В Україні немає єдності та миру, на Сході нашої Батьківщини продовжується збройне протистояння, а люди ненавидять один одного через різні світогляди та вподобання. У цій ситуації єпископ має бути посланцем миру, повинен мати мудрість та неабияке смирення, щоби, діючи в дусі Божественної любові, примирити ворогуючих і заспокоїти збентежених. Тверда віра та готовність сповідувати Христа навіть перед обличчям смерті — це ті необхідні риси, без яких неможливо проповідувати Євангеліє Христове нашим сучасникам.
Сьогодні єпископу також слід зважати на шалений розвиток різноманітних технологій, і той факт, що людство все більше і більше секуляризується, віддаляючись від Бога. Повернути тих, хто заблукав і відпав від спасительного життя у Христі Іісусі, та не втратити тих, хто є вірними чадами Церкви – ще одне завдання, яке лежить перед архіпастирем в наш час. Все це вкотре змушує мене зважити свої немочі і попросити ваших сугубих молитов за моє недостоїнство.
У цю незабутню хвилину перед моїми очима промайнуло все пройдене життя. Я дякую Богу за все, що було в моєму минулому, та смиренно прошу Його не залишати мене в майбутньому. Сьогодні завдячую кожній людині, яка одного разу, зустрівшись на моєму життєвому шляху, навчила мене чомусь доброму та корисному.
Особливу подяку хочу висловити моїм батькам, які не тільки дали мені життя, але й відкрили для мене красу Церкви та велич Божого храму. В дитинстві я мріяв тільки про одне — стати священиком. З ранніх літ подумки я часто наближався до постаті великого пастиря наших днів — приснопам’ятного Блаженнішого Митрополита Володимира, через первосвятительські руки якого здійснилась мрія всього мого життя і я отримав незбагненну для людського розуму благодать предстояти Престолу Божому. Прості і глибокі, тихі і влучні, наповнені неймовірним життєвим досвідом слова Його Блаженства, закарбувалися в моїй пам’яті назавжди.
У цю хвилюючу мить доземну подяку дозвольте висловити Вам, Блаженніший наш Владико і Отець. За час мого послуху як помічника Вашого Блаженства з адміністративної роботи, я отримував від Вас неоціненні уроки та настанови, які неодмінно невдовзі знову знадобляться мені. В майбутньому єпископському служінні мене завжди надихатиме непохитний приклад Вашої стійкості в канонах та віровченні Святої Православної Церкви, Ваше просте та глибоке слово, пронизане багатолітнім духовним досвідом.
Половина мого життя нерозривно пов’язана з Київськими духовними школами, куди я приїхав здобувати духовну освіту ще 17-літнім юнаком. Тут, в надважливий час мого особистісного становлення і зростання, Всеблагий Промислитель віддав мене в руки талановитого і самовідданого архіпастиря, який невдовзі став моїм наставником та вчителем. Ця незабутня зустріч дванадцятилітньої давності не тільки переформатувала моє молодече світосприйняття, але і докорінно змінила подальше життя. Згадуючи все пройдене та пережите разом, нині я низько вклоняюсь ректору рідної Альма-матер Високопреосвященнішому митрополиту Бориспільському і Броварському Антонію та особливо завдячую Вашому Високопреосвященству за щоденні мудрі поради, незмінне тепло і турботу, батьківську любов і повсякчасну підтримку.
У своїх недостойних молитвах я завжди пам’ятатиму моїх викладачів і студентів, співробітників і помічників, однокурсників і побратимів, з якими назавжди об’єднали мене наші рідні столичні духовні школи, в стінах яких з ласки Божої мені довелося пройти шлях від студентської лави до послуху викладача та вченого секретаря. Також сьогодні слова подяки висловлюю всім співробітникам Київської Митрополії, з якими нас пов’язують щоденні робочі будні.
Низько вклоняюсь наміснику Спасо-Преображенського чоловічого монастиря Брестської єпархії архімандриту Серафиму (Петручику) — моєму духівнику та восприємнику в чернечому постризі, який я сподобився прийняти в печерах древньої святині нашого народу – Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У сьогоднішній день з вдячністю згадую Високопреосвященнішого намісника, братію та благочестивих прихожан славетної обителі.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви мені визначено бути вікарним єпископом Вашого Блаженства та очолити Представництво нашої Церкви при європейських міжнародних організаціях. У цю священну мить розмірковуючи над моїм майбутнім архіпастирським і представницьким служінням, хвилююче повторюю разом з пророком Ієремією: «О, Господи Боже! Я не вмію говорити, бо я ще молодий» (Ієрем.  1, 6). Але, водночас, зміцнює мене голос Божий первоверховному  Павлу: «Не бійся, але говори і не замовкай» (Діян. 18, 9). Надихаючись ревністю «апостола язичників», щоденно підноситиму славословну молитву до Всещедрого Бога: «Господи, відкрий мої уста, і уста мої сповістять хвалу Твою» (Пс. 50, 17). Твердо знаю та непорушно вірю, що там, де закінчуються людські сили, — на допомогу завжди незримо приходить Всесильний Господь Бог.
Ваше Блаженство! Блаженніший наш владико і Первосвятителю! Сердечно дякую Вам та всім членам Священного Синоду Української Православної Церкви за велику довіру, надану мені — Вашому недостойному послушнику. Смиренно схиляючи свою голову перед Вами, уклінно прошу Ваше Блаженство та богомудрих архіпастирів в час моєї особистої П’ятидесятниці піднести свої святительські молитви до Царя Небесного, Утішителя, Духа Істини, щоби Він приєднав мене до наступників апостольських і зробив достойним трударем у винограднику Христовому, готовим віддати Йому належні плоди у свій час (див.: Мф. 21, 41).
Як колись при Боговидці Мойсеї не згорала купина, охоплена полум’ям, так і сьогодні молю Всемилостивого Бога, щоби Він не попалив мене грішного, але благодаттю Всесвятого Духа, Який зійшов на апостолів у вигляді вогняних язиків, очистив мене від всякої скверни і непристойності, зцілив мою неміч благодатними дарами та дарував силу і наснагу право правити слово Своєї Істини (2Тим. 2, 15). Амінь.

Просмотров: 872

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *