Статистичні дані правоохоронних органів України свідчать про зростання злочинності на релігійному ґрунті, а захоплення майна УПЦ в Коломиї і Грибовиці підтверджують зміну її характеру. Якщо правоохоронці не забезпечать виконання закону в цих справах, то відповідальність за зростання злочинності на релігійному ґрунті в Україні може лягти на них.
Такі висновки було зроблено НВО «Громадський правозахист» у дослідженні, опублікованому 1 листопада 2017 року, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на protiktor.com.
НВО «Громадський правозахист» було проведено дослідження динаміки зміни статистичних даних про злочини на релігійному ґрунті в Україні. Виходячи з отриманих даних в 2013 році було відкрито 16 кримінальних проваджень за статтею 161 КК України, яка передбачає відповідальність за розпалювання релігійної ворожнечі, при цьому було пред’явлено 1 підозру в скоєнні злочину. У 2014 році було відкрито вже 26 кримінальних проваджень за тією ж статтею, а в 2015 році кількість нових аналогічних справ досягло 40. Тільки за 9 місяців 2017 року було подано і зареєстровано 42 заяви за статтею 161 КК України. Така динаміка зростання злочинності свідчить про посилення релігійної нетерпимості в суспільстві.
У зв’язку з цим викликає стурбованість поява нових категорій конфліктів на релігійному ґрунті, що характеризуються організованим і відкритим характером злочинної діяльності. Особливу небезпеку для суспільства становлять конфлікти, які офіційно підтримуються представниками релігійних конфесій, так як вони можуть переходити в масові протистояння і є передумовами релігійних воєн. До таких конфліктів відноситься ситуація з храмом в м. Коломия Івано-Франківської області, де не дивлячись на широкий громадський резонанс прихильники Української Греко-Католицької Церкви продовжують незаконно утримувати будівлю храму і відкрито закликають в соціальних мережах до захоплення церковної власності УПЦ. Такі дії супроводжуються погрозами для життя і здоров’я віруючих УПЦ, є зафіксовані факти публічного цькування за релігійні переконання. Проблема посилюється тим, що керівництво Чернівецько-Коломийської єпархії УГКЦ не зробило жодних ефективних заходів дисциплінарного впливу на кліриків, залучених в цей конфлікт, а заяви єпископату цієї конфесії дозволяють зробити висновок про те, що вони надають правопорушникам непряму підтримку. Таким чином конфлікт навколо храму УПЦ в м. Коломия може негативно вплинути на стан українського суспільства і підірвати основи державного устрою, такі як верховенство права і законність.
До тієї ж категорії конфліктів, які приносять шкоду не тільки індивідуальним інтересам приватної особи або громади, але впливають на стан всього суспільства, є факт беззаконного виселення священика УПЦ з його житла в с. Грибовиця. Незважаючи на те, що в цій справі священик УПЦ не мав оформлених прав власності на будинок, проте він залишався законним користувачем і власником житла, і міг бути виселений тільки в судовому порядку. Той факт, що жителі села – прихильники Київського патріархату відкрито і публічно застосували насильство до свого односельчанина, проникли в житлове приміщення і захопили його – вимагає показового реагування з боку органів державної влади, які повинні притягнути винних в скоєнні цього правопорушення до відповідальності не дивлячись на вік або інші обставини. Слід зазначити, що вчинення злочину організованою групою осіб завжди було обтяжуючою обставиною.
Характеризуючи ці злочини слід відзначити, що відповідальність за подальше зростання злочинності й напруженості в суспільстві буде лежати на правоохоронних органах, – у разі якщо вони не забезпечать виконання закону в цих справах.
У зв’язку з особливою небезпекою цих правопорушень ми направили в правоохоронні органи України повідомлення про надання нам інформації про ці справі для підготовки повідомлень до відповідних органів міжнародного правозахисного механізму.
Просмотров: 525
Слава Богу за все!
На мою думку бездіяльність правоохоронних органів – це лише наслідки. А основна відвовідальність на усіх громадянах України – народ відвернувся від Бога. Від пересічних громадян до церковних ієрархів. А який може бути мир в суспільстві, коли немає миру з Богом? Як нас могуть захистити правоохоронці, коли сам Бог не бажає нас захищати, бо ми від Нього відвернулись?
У нас матеріальне на першому плані, навіть у Церкві. Простий приклад – ця та інші новини про захоплення храмів. Всіх дуже обурює захоплення храмів рукотворних. А коли захоплюються храми душ і люди переходять у єресь, розкол, або взагалі уходять з Церкви – це нікого не хвилює – публікацій нема. Нічого не пишуть навіть про пагубність єресей.
Розвиваємо тему: На Україні зараз тисячі людей ідуть у пекло, сповідуючі єресі і розколи. Це є найтяжчим гріхом, який по слову святих не змивається навіть мученичеською кров’ю. Але, як ми бачимо, загроза смерті тимчасового тіла хвилює Церкву більше ніж вічна загибель душ через єресі. Бо соборна молитва за мир в Україні є, а проти єресей – нема. Про захист церковного майна пишуть, а про боротьбу з єресями – нічого не чути.
Третій приклад – порушення канонів Церкви. Порушуються канони перед очами усього світу. І ніхто за це не наказує, тому що більшість не вважає канони чимось важливим. Але це суперечіть вченню Церкви! Про це написано, наприклад, у першому правилі VI і VII Вселенськіх собороів і у багатьох святих отців. Така ситуація приводить до того, що втрачається чистота віри, остається лише зовнішність. Церква називається Православною, канонічною, але православну віру не сповідує і канони не виконує.
Заходиш у храм – іде хрещення. Батькі і хресні батьки навіть не вважають за потрібне перехреститися. Таку картину я бачив багато разів. Тільки тримають дитину і фотографуються. Чи можно їх назвати віруючими? А якщо вони не віруючі, навіщо звершувати Таїнство? Чому вони навчать дитину?
(Маю приклад подальшої історії такого хрещення – батькі через 2 роки після хрещення дитини перейшли у єресь і тепер забороняють дитині ходити в храм і носити хреста.)
А між тим згідно канонів Церкви не можно хрестити людину, не навчивши її православній вірі: 2 правило I Вселенського Собору, 45 правило Лаодикійського Собору, 7 правило II Вселенського Собору, 46 правило Лаодикійського Собору. Коли хрестять дитину – вчити повинні батьки і хресні батьки. Тобто вони повинні бути віруючими, їх треба навчити правильно вірити.
Але про яке навчання може йти мова, коли до хрещення допускаються люди, що не хотять навіть перехреститися? Виходить у нас зараз похрестити людину легше ніж кредит у банку отримати. Бо у банку будуть питати документи, довідки, що ти зможеш кредит повернути. А похрестити – без проблем. Заплатив гроші і хрести. А те що ти Символ віри и Отче наш не знаеєш – це нікого не хвилює.
Це тільки невелика частина тої кризи, що охопила наша суспільство. Люди втратили віру, а без віри марно вимагати від них належного виконання своїї обов’язків. Без Бога вони не зможуть цього зробити (Ін 15,5). Якщо правоохоронцю треба пожертвувати своєю кар’єрою, здоров’ям або навіть життям, щоб належно виконати свої обов’язки, то він не зможе цього зробити без віри в Бога!
А де він цій вірі навчиться, коли у нас навіть “віруючі” у більшості своїй не вірять?
Бо тимчасових мук і смерті тіла бояться більше ніж вічних мук у пеклі? Бояться назвати душегубів, вбивць і бандитів своїми іменами. Бояться відмовитися від співробитництва з ними…
Треба подумати, як зміцнити віру, а не надіятися на силу “міжнародного правозахисного механізму”. Бо цей механізм не допоміг нам нічим ні 100 років тому, ні 3 роки тому. Людей вбили, закопали у землю і на цьому все.