«…Я не прийшов у монастир, а залишився в монастирі».

Про шлях до чернецтва, про життя в монастирі, про послухи, про лаврських старців і про те, чим є Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра для регента братського лаврського хору і уставщика обителі архімандрита Полікарпа (Линенка) особисто. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує його інтерв’ю з посиланням на lavra.ua.

Шлях до чернецтва

— Отець Полікарп, добрий день! Ви є одним із перших пострижеників Києво-Печерської Лаври після її відкриття як монастиря в 1988 році. Розкажіть про Ваш шлях до чернецтва або про ті події у Вашому житті, які стали переломними перед тим, як Ви прийшли в монастир.

— І Вам доброго дня! Зазвичай на такі питання відповідають люди, які вже пройшли цей шлях. Я ще тільки починаю (посміхається)! Мені сподобалося, як відповідають на Афоні на питання: «Як довго ти в монашестві? Давно на Афон прийшов?». Вони відповідають: «Вчора». Я думаю, що це дуже розумна відповідь. А так вийшло, що я прийшов не в сам відкритий монастир. Я прийшов в Лавру, коли вона тільки відкрилася, нам було все це цікаво. Ми, молоді хлопці, були тут на підхваті, були потенційними насельниками, тому можна сказати, що я не прийшов у монастир, а залишився в монастирі. А коли постало питання про монашеський постриг, яке переді мною постало, я просто погодився і залишився в цьому монастирі! Це і всі переломні моменти.

Звісно, в подальшому я часто думав, розмірковував про те, а чи туди я потрапив, куди мені потрібно, випадкова я тут людина чи ні, чи моє це заняття і спосіб життя, чи мій це шлях. Але відповідь на всі ці питання я знайшов: скільки років я вже в монастирі, я жодного дня не шкодував про те, що я тут, а не десь у світі, в сім’ї, в іншому монастирі або навіть на Святій Горі Афон. Я ніколи не пошкодував про постриг. Я завжди відчував, що я на своєму місці. Це було і залишається для мене такою величиною, яка свідчить про те, що Господь, Матір Божа і преподобні Печерські мене терплять, тому мені потрібно тут знаходитися. Іншого шляху я не бачу.

Перші дні в Лаврі і монастирські послухи

— Ваші перші дні в Лаврі. Поділіться найяскравішими спогадами.

— Я прийшов у монастир на другий день після відкриття Лаври. 24 червня 1988 року віддали ключі, а 25-го числа вже служили першу Літургію. І цей день — 25 червня, коли звершується пам’ять преподобних Петра Афонського і Онуфрія Великого, ми вважаємо початком відновлення чернечого життя в нашій святій обителі. Це була п’ятниця. А я прийшов у суботу. Я ходив до Володимирського собору, а потім мені стало цікаво, а що ж там буде в Лаврі. Всі тоді говорили, що Лавру повинні відкрити, повернути Церкві. Всі цього чекали після святкування 1000-ліття Хрещення Русі. Ось я прийшов і дивлюся: а тут повним ходом йде підготовка. Книжки розклали під липою преподобного Феодосія, престол символічний поставили, і ось так почалося моє перебування в Лаврі. Вчилися співати, вчили устав на ходу, дізнавались про наспіви. І так воно пішло далі.

— Які послухи Ви несли в монастирі?

— Основним моїм послухом в монастирі був клірос. І співати спочатку вчився, а потім співав. І устав спочатку вчив, а потім ніс послух уставщика і несу його до цього дня. І регентський послух освоїв. А паралельно з цим ніс послух печерника.

Перший мій послух у печерах був, як зараз пам’ятаю, такий — в понеділок (28 червня) прийшов, відслужили Літургію в храмі преподобного Феодосія в Дальніх печерах, і отець Антоній (архімандрит Антоній. — ред.) дає нам рушнички, ганчірочки, які пожертвували люди за ці три дні. Приїхала тоді з Красногорського монастиря покійна монахиня Тетяна, і батюшка Антоній велить нам протирати раки. Я добре пам’ятаю, як підійшов до раки преподобного Паїсія біля Феодосіївської церкви, провів рушником по раці, і він відразу став чорним. Стало зрозуміло, що якийсь порядочок музейні працівники підтримували, але щоб грунтовно прибирали — такого не було. Так ми почали прибирати в печерах. Потім люди почали жертвувати лампадки. Отець Антоній, а він тоді ще був дияконом Іоанном, вішав їх поруч з раками преподобних. А коли вже лампадки повісили, то моїм послухом було чистити лампадки, чистити гноти і наливати нове масло, щоб вони горіли. Спочатку біля вівтаря Благовіщенського храму стояли всі посудини з єлеєм, потім перенесли все це господарство в пономарку храму Різдва Христового.

Пам’ятається, як отець Антоній після служби відкривав печери, і людей йшло дуже багато. Причому так цікаво вийшло, що в 1988 році нам передали тільки Дальні печери, а в Ближні ще раніше за квитками туристів пускали. Так до Дальніх печер від самого входу і аж до 49 корпусу люди стояли, щоб пройти до преподобних, а в Ближні всі вільно проходять. А вже перед вечірньою службою отець Антоній закривав печери, і братія йшли служити. Було нас мало тоді, тому одні й ті ж служили, співали.

Ось ще що цікаво: з перших днів їсти нам привозили з Покровського жіночого монастиря. Але з часом в 53-му корпусі, в якому раніше було якесь кафе, ми зробили першу кухню і першу келарню. І ось в день пам’яті апостолів Петра і Павла ми з покійною мамою владики Іонафана, тодішнього намісника, перебирали там продукти і складали в приміщення, де була келарня.

І на просфорні послух був. Працювали і там. Правда, перші просфорки пішли рибкам у Дніпро (посміхається), не вийшли вони в нас. Але з часом вже виходили, і цю справу ми також налагодили.

Паралельно з цим (а я ще у Володимирському соборі навчався дзвонити) допомагав дзвонити. Першим дзвонарем був архімандрит Аліпій (Світличний), тоді він був паламарем і послушником Сергієм. Потім був дзвонарем теперішній архімандрит Роман (Підлубняк), тоді послушник Віктор. А вже після нього я заступив. Дзвонили ми спочатку в галереї під храмом Різдва Пресвятої Богородиці, там були повішені дзвони, а вже потім перейшли в Ближні печери. А з 1990 року почали дзвонити на Великій Лаврській дзвіниці. І коли приїхав нині покійний Блаженніший Митрополит Володимир у Київ, то я мав честь дзвонами його зустрічати, дзвонив на Великій дзвіниці.

Лавра: 30 років відбудови

— Що Ви можете розповісти про те, як змінилася Лавра за 30 років із моменту відкриття?

— Як Лавра змінилася, особливо при владиці Павлі, особливо в зовнішньому відношенні, то мало буде обмежитися кількома словами. Було зроблено дуже багато всього, про що можна сказати: Лавра була заново відбудована. А щодо внутрішнього уставного монастирського життя, то завдяки зусиллям і працям пріснопам’ятного митрополита Іринея, який тоді був нашим благочинним, це було приведено в належний порядок. Він дуже в цьому напрямку потрудився. Встановив всі седмиці, всі служби. Спочатку у нас ієродиякони служили седмицями, потім, коли стало багато ієродияконів, то виходило, що диякони служать рідко, і було прийнято рішення, щоб ієродиякони служили не по седмицям, а по одному дню на тиждень.

Раніше рання служба у нас була в печерах. Але з часом ми перенесли цю службу в Хрестовоздвиженський храм, щоб братії було зручно молитися і синодики читати. Тому що в печерках наші очі не пристосовані для такого освітлення, потрібно було брати свічечки, а в храмі зручніше читати синодики. Також були приведені в порядок і трапеза, і устав, і служби.

І ось ще хотілося сказати, наскільки невидимо, незримо, але впливав на внутрішнє наше існування покійний Священноархімандрит наш Блаженніший Митрополит Володимир. Через владику Павла та безпосередньо спілкуючись із нами, він надавав нам допомогу, ми це відчували. Ми бачили його ставлення до людей, ми бачили його простоту в спілкуванні, без наказового тону, без зайвих вказівок. І цей духовний стан нам передавався.

І ще одним джерелом, з якого виходила і виходить і простота, і монашеська наука, яке передає нам закваску смирення — це наш духівник отець Аврамій. Наскільки він наповнює життям наш монастир — це неймовірно! Колись покійний намісник архімандрит Єлевферій у серцях сказав нам: «Монахів у монастирі лише троє: отець Спиридон, отець Агапіт і отець Аврамій. А ви всі — дітвора». І це дійсно так. На таких китах відбулося становлення нашого монастиря.

Лаврський «патерик»

— Отець Полікарп, Ви вже почали плавно переходити до наступного питання, згадавши про Блаженнішого Митрополита Володимира, про владику Іринея. А про кого з насельників монастиря, хто вже відійшов у інший світ, Ви б хотіли розповісти або поділитися про них спогадами? Можливо, могли б згадати якісь особливо примітні випадки або історії.

— Хотів би сказати про отця Спиридона. До нього у монастирської братії неоднакове ставлення. Але я особисто побачив, наскільки батюшка дійсно зберіг у своєму серці цей паросток лаврського монашеського життя з келійним правилом, з порядками. Це нам передалося, і я цим дорожив, дорожу і буду дорожити, і буду іншим передавати, тому що це якраз той паросток, який росте від справжнього лаврського кореня преподобних Антонія і Феодосія, долучаючись до якого і ми також маємо шанс стати справжніми монахами. Преподобний Іоанн Колов говорив: «Я сам не монах, але я бачив монахів». Так і я можу сказати, що хоч самі не монахи, але монахів бачили. І для нас це велика радість, велике щастя і велика благодать.

Я вже згадував про старця Агапіта, але розповім про нього детальніше. Прийшов у монастир каліка, ледве-ледве на милицях пересувався, але як прийде на клірос, сяде на стільчик, як відкриє рот, то такі високі ноти бере! Такого юнацького тенора я не чув, який так би прикрашав наше богослужіння, лаврське богослужіння і його переможний дух!

Можна згадати і про схиієродиякона Луку, з яким ми жили в одній келії. Був такий старенький, все життя дільничним лікарем пропрацював, таємно прийняв чернецтво, на старості років пішов у монастир і тут до кінця днів жив. Читав Псалтир, ходив на служби. Такі люди, живучи в миру, зберігали монаші обіти і принципи чернечого життя, і вже з цим прийшли до нас у монастир в більш зрілому віці, вони носили чернецтво на собі.

Хочеться сказати і про інока Мардарія. Прийшла людина в 1988 році. І дітей виростив, і онуків виховав, але зі своєю дружиною, покійної Марією, вирішили вчинити так. Вона пішла до Флорівського жіночого монастиря, він — в Лавру. Але Марія забороняла стригти його в чернецтво, говорила: «Тільки коли я помру, тоді стрижіть його». Не благословляла вона постригати його, так він у рясофорі ходив, так він і помер іноком. Був він у Лаврі і двірником, і старшим помічником на просфорні, коли там головним був теперішній митрополит Агапіт, він і паски пік. Так він піч розтопить добре, що паски не пригорали, були такими, як владика Онуфрій каже — як Дух Божий. Такі вони виходили з-під його рук. Так вийшло, що він ще воював на війні і помер в День Перемоги — 9 травня. Дзвонить мені благочинний і каже, що потрібно вдарити 12 раз у дзвін. І тільки я на Дальніх печерах на дзвіниці вдарив, як почався святковий салют. Тоді його Марія, на сорок днів, напекла пирогів; а які вона пісні пироги пекла — так ніхто не пік! Роздала всім, попросила помолитися за нього і сама з миром почила через десять днів.

Можна було б і про всіх розповісти, але висновок такий: якщо про всіх і все розповісти, то вже і третій том патерика буде (посміхається)!

— Як проходить Ваш звичайний день у монастирі?

— Вибачте мене, будь ласка, я буду мовчати про це, тому що мені дуже соромно (задумливо). Він проходить не так, як заповідали преподобні, і не так, як потрібно жити людині, щоб із неї вийшов монах. На жаль, у мене суєта суєт і томління духу.

— Чим для Вас особисто є Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра?

— На цей момент я хочу сказати, що все, що у мене є, і все, що я є — це все мені дала наша свята обитель. Якби 30 років тому Лавра не була відкрита, то варто було б задуматися кожному з братії: де б ми були і хто б ми були, і чим би ми займалися? Це нам не відомо. Але совість підказує, що було б нам набагато гірше, ніж нам тепер живеться. І самі були б ми набагато гірше! І в зовнішньому відношенні, і у внутрішньому. Ми живемо тут вже благополучно, тепер потрібно молити Бога, щоб Він дав нам сил і розум за все це дякувати!

Як свій шлях обрати, і які чудеса бувають

— Що б Ви хотіли сказати тим, хто збирається вступити на шлях служіння Богу і готується вступити до монастиря?

— У цьому питанні я також скористаюся допомогою людей старших, більш досвідчених. Коли студенти підходили до отця Аврамія нашого і питали, що краще: йти до монастиря або одружитися, то батюшка їм так відповідав: «І монастир справа спасительна, і в миру теж можна спасатися і жити сімейним життям; але я монах, і я хочу, щоб всі були монахами». Але Святе Письмо говорить нам: «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19:12)! Від себе лише можу додати те, що потрібно вимучити, вимолити у Бога, народити це своє рішення. Але вже налаштуватися так, щоб потім, живучи або в миру, або в монастирі, жодного дня не шкодувати про свій вибір!

— Спаси, Господи, за прекрасне повчання! І останнє: чи були Ви свідком будь-яких чудес, які сталися за молитвами Печерських святих у Ваших духовних чад або просто знайомих?

— Про такі чудеса в решеті, за яким ганяються люди світські, щоб хтось на наших очах позеленів або у когось вуха виросли на півметра (іронізує) — цього я не помічав. Але звершуються такі чудеса на такому сокровенному душевному рівні, коли ти бачиш, як люди, які приходять до Церкви, які сповідаються, причащаються, моляться, отримують таке милосердя і такі милості від Бога, що іншим словом, окрім як чудо, не назвати. Вони вириваються з такого гріховного болота і стають такими твердими і впевненими у своїй вірі й у своєму житті, що ніяка зневіру і ніяка депресія не можуть зачепити їхню душу, а відлітають, як горох від стіни. Такі чудеса бачиш «повсякчас і кожну годину»!

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 1118