16 вересня – Всенародний День Батька в Україні.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує три історії про чудові православні сім’ї, в яких чоловіки розповідають про те, як це — бути батьком і виховувати дітей сьогодні. Фото і матеріали надані авторами проекту «Отці».

Ольга Лаптєва і Надія Овчиніна зустрічаються з батьками, для яких сім’я, діти – це цінність, записують їх історії і фотографують разом із дітьми.

«Проект «Отці» про те, що внесок батька у дітей дуже важливий. А зв’язок дитини з батьком не менш значуща, ніж з мамою. Про батьківство рідко говорять, але бути татом (не формально, а на справі) – це досягнення і праця», — каже Ольга Лаптєва.

«Батьківство – це красиво. І з допомогою фотографій хочеться передати цю красу, показати зв’язок дітей із батьком, почуття батька до дітей», — додає Надія Овчиніна.

У проекті «Отці» чоловіки діляться особистими почуттями до своїх дітей, непростими переживаннями та емоціями. Це історії про відповідальність, турботу, участь, внутрішнє зростання. Історії батьків, гідних захоплення.

Федір Романов, батько дочки Кіри, художник:

У дитинстві в мене не було прикладу, як це – бути батьком. Батьки залишили мене в пологовому будинку – через мою хворобу, і я виріс в інтернаті для дітей-інвалідів. Я народився з діагнозом артрогрипоз. Вважай, що без здорових рук і ніг. У 18 років, після закінчення інтернату, мене чекав будинок престарілих, де я повинен був провести все життя. Але я навчився малювати, тримаючи пензель ротом, і вступив до Луганського художнього училища, де познайомився з Оленою, своєю дружиною. І в нас народилася дочка Кіра.

Коли вперше побачив Кіру, злякався. Вона була така маленька, наче лялька. Що з нею робити? Але я швидко всьому навчився — у дружини була післяпологова депресія, і перший час багато турботи про дитину я взяв на себе. Також нам допомагала бабуся, мама Олени. А ще я відчув відповідальність. Про себе вже не думаєш, а в першу чергу — про доньку. Думаєш, де заробити, щоб її вивчити, підняти на ноги. Прагнеш по максимуму зробити все для того, щоб їй було добре. Заради Кіри ми побудували в Луганську будинок, зробили там ремонт. Допомогли друзі і волонтери, яких знав ще з інтернату. Але почалася війна… Для безпеки доньки ми з дружиною залишили обжите місце і переїхали в Чернігівську область, де знову довелося починати все з нуля. Але це все можна пережити, головне, що над головою мирне небо, що ми всі разом, і що донька здорова.

Я боявся, що вона народиться з дефектом. Але думав: «Що б не трапилося, вона – моя донька, і я її не кину». Є бажання піклуватися про неї, захищати. Здається, що я б зміг встати з візку на ноги, якщо б побачив, що хтось її серйозно ображає. Мене образити складно, а якщо доньку – інша розмова. Вчу її бути самостійною, щоб вона вміла робити те, що потрібно в житті. Вона вже може підмести, помити посуд, приготувати салат, бутерброди. Ми з нею разом читаємо, готуємо піцу, ходимо в магазин. Вона любить ходити в магазин зі мною, а не з Оленою, тому що знає – не встою, і куплю те, що вона хоче. Також ми багато подорожували всією сім’єю: були у Львові, в Скадовську, в Херсоні і багато разів у Києві. Хочу, щоб вона бачила життя, спілкувалася з іншими людьми, з дітьми, адже сам до виходу з інтернату був позбавлений такої можливості. Цього літа донька відпочивала у скаутському таборі під Києвом, а я в цьому таборі проводив художні майстер-класи для дітей. Розповідав їм про живопис, показував різні техніки. До цього я проводив майстер-класи для дорослих, і це був для мене новий досвід. Мені дуже сподобалося працювати з дітьми, це те, чим би я міг і хотів займатися, якщо буде можливість.

Діти – це те, що ми залишаємо після себе. І я радий, що живу не дарма. Пам’ятаю, я лежав у лікарні, а поруч зі мною лежав дідусь, у якого не було сім’ї, дітей. Він говорив, що йому ніхто не потрібен. Що діти – це тягар. Не міг я його зрозуміти… Моя Кіра – це радість. Хотів би ще дитину. Раніше дуже хотів сина, а тепер не важливо, кого Бог пошле. Аби був здоровим.

Іван Деркач, батько дочки Марії, фотограф, автор ресурсу-платформи для зустрічі батьків і бебісітерів, а також Школи бебісітерів:

Народження доньки я переживав, як диво. Я був із дружиною під час пологів і бачив, як донька з’явилася на світ. Я плакав від почуттів, що нахлинули, і був щасливий. А потім почалися будні з дитиною. Ми з дружиною були тільки вдвох, бабусі далеко. Ні в мене, ні в неї не було можливості відпочити, тому що дитина – це цілий всесвіт, який поглинає тебе до останку. Але щоб віддавати, потрібно поповнювати ресурс. І мамі, і татові потрібен відпочинок! Ми знайшли дівчину, яка приходила кілька разів на тиждень на кілька годин, а самі могли погуляти, сходити в кіно або кафе.

Я подумав, що багато батьків потребують такої допомоги, та вирішив зробити платформу, де можуть зустрітися батьки і бебісітери. Такого ресурсу на той момент в Україні не існувало. У мене не було досвіду, все доводилося робити з нуля, інтуїтивно. Але коли ми з дружиною запустили проект, він виявився дуже затребуваним. Ми відкрили Школу бебісітерів, де навчають педагоги, психологи, і на цю професію є попит. Бебісітер – це не нянька. Принципова відмінність. Він грає з дитиною, а не виховує його. Може втілити будь-яку ідею дитини, якщо потрібно, лягти з ним у траву або повзти по піску, а не повчати, що так не можна. Також це людина, якій батьки не бояться довірити своє дитя, якщо потрібно, вона зможе надати першу допомогу, цього теж вчать у нашій школі. Тільки ті бебісітери, які отримали сертифікат, можуть зареєструватися на нашому сайті. Це перевірені люди, яких ми спостерігали за роботою з дітьми.

Я розвиваю проект і паралельно працюю фотографом. У мене вільний графік, і тому багато часу проводжу з донькою. Ми з нею гуляємо і робимо те, що з мамою не можна: дістаємо відразу всі іграшки і граємо разом, бешкетуємо, катаємося на каруселях. У ролі батька відчуваю себе по-різному. Іноді наповненим, іноді без сил. Але потім Марія усміхнеться мені, обійме, скаже: «Тато!», — і все стає добре. Хочеться дати доньці найкраще – і знання, і здоров’я, і можливості. Хочеться, щоб вона виросла доброю людиною. Але при цьому немає мети її переробити. Навіть якщо вона вирішить стати поганою дівчинкою, це її право. Я буду робити для неї все, що можу, і любити такою, якою вона є.

Сергій Васєв, батько трьох дітей, засновник сімейного туристичного клубу «В рюкзак».

До народження дітей я був зосереджений на собі, на своїх туристсько-музичних досягнення. В туризмі я з дитинства – мої батьки садовили мене в коляску, коляску ставили в човен, і пливли на острови. Мій перший самостійний похід у Крим. Ми збилися з маршруту, заблукали. Зате побували над хмарами, бачили, як цвітуть дикі півонії і купалися в морі. Потім були походи в Карпати, на Кавказ, Алтай, Тянь-Шань. А також регулярні походи вихідного дня. Кожну п’ятницю я йшов на роботу з рюкзаком — і повертався додому вже в понеділок.

Потім я став займатися волонтерством, їздив у дитячі будинки, познайомився зі своєю дружиною, вона теж волонтер. А одного разу для друзів-волонтерів організував похід за підсніжниками. Ми взяли з собою невеликі рюкзачки й поїхали під Богуслав, в околиці річки Рось. Тоді і народився клуб «В рюкзак». Зараз це, можна сказати, сімейний клуб – до нас приходять цілими сім’ями, моя дружина і діти теж беруть участь. У нашому поході навіть утворилася сімейна пара. Я складаю нескладні маршрути, щоб дітям було під силу їх пройти. Навесні ми традиційно ходимо дивитися на підсніжники та сон-траву, на травневих стоїмо наметовим табором на Дніпровських кручах, влітку їдемо у Вітачів, на Дністровський каньйон, на острів Джарилгач, де також розбиваємо табір на березі моря. У походах ми придумуємо для дітей квести, натягуємо канатні переправи і тролеї, якими вони можуть лазити. Увечері співаємо біля багаття під гітару. Мої сини у захваті від такого відпочинку. Донька ще маленька, але теж не відстає – цієї весни була в своєму першому поході.

Вдома сини з нетерпінням чекають наступного походу, а перед сном просять мене зіграти на гітарі і заспівати їх улюблені пісні. Наскільки можу, беру участь у вихованні синів: купаю, читаю казки, укладаю спати. У весняно-зимовий період у нас регулярні вечірні тренування. Ми віджимаємося, присідаємо, підтягуємося на турніку. Також я змайстрував вдома скеледром, і вони із задоволенням лазять по стіні. Зараз у них час питань: «Звідки береться залізо?», «Як росте волосся?», «Як влаштовано колесо?», «Чому літаки не падають?». І мені подобається ділитися з ними знаннями про світ. Ще мені подобається готувати для них щось смачненьке: печу шарлотки, пироги, запіканки, бездріжджовий хліб, а по суботах, традиційно, робимо ліниві вареники. Хлопчики теж беруть участь – допомагають замішувати тісто, викладати начинку.

Зараз для мене головне – моя сім’я, мої діти. У чомусь стало складніше, стало більше завдань, суєти, але в цілому життя стало більш усвідомленим. Отримуєш задоволення від того, що живеш не для себе, а для інших.

Ці, а також інші фотоісторії можна знайти у фейсбуці, на сторінці «Отці».

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 1805