23 січня Церква вшановує пам’ять священномученика Анатолія (Грисюка), митрополита Одеського.
Священномученик Анатолій народився у 1880 році в місті Ковель Волинської губернії в родині повітового казначея Григорія Грисюка і в хрещенні був названий Андрієм. Закінчивши у 1900 році Волинську духовну семінарію, він поступив у Київську духовну академію. У 1903 році був пострижений у чернецтво з нареченням імені Анатолій і в тому ж році висвячений у сан ієродиякона, а через рік — у ієромонаха. По закінченні у 1904 році академії ієромонах Анатолій був призначений на кафедру загальної церковної історії в званні виконуючого посаду доцента Київської духовної академії. Людина надзвичайно обдарована, він самовіддано готувався до занять наукою. Однак епоха підготувала йому інше заняття — порятунок своєї душі через страждання.
У 1905-1906 роках ієромонах Анатолій перебував у відрядженні в Константинополі, результатом якого стало наукове дослідження «Історичний нарис сирійського чернецтва до половини VI століття». За це дослідження в 1911 році він був удостоєний ступеня магістра богослов’я і премії імені митрополита Макарія. Високо оцінюючи його дарування, архієпископ Антоній (Храповицький) писав: «Ієромонах Анатолій… талановитий… широко обізнаний викладач. Він стає господарем не тільки в історії подій церковного життя, але й взагалі в богослов’ї… Тримаючись суворо православного вчення, отець Анатолій… володіє думкою сміливою і не підпорядковується літературним посібниками, але розпоряджається ними, як вже сформований вчений».
У 1911 році отець Анатолій був зведений у сан архімандрита, в 1912-му призначений на посаду штатного екстраординарного професора Київської духовної академії і в тому ж році — на посаду інспектора і екстраординарного професора Московської духовної академії. У 1913 році він був переведений на посаду ректора Казанської духовної академії і в тому ж році хіротонісаний у єпископа Чистопільської, вікарія Казанської єпархії.
З приходом до влади у 1917 році більшовиків почалося гоніння на Церкву. У 1918 році указом радянського уряду в країні були закриті всі духовні навчальні заклади. Восени 1918 року Вище Церковне управління при Патріархові Тихоні порадило преосвященному Анатолію скористатися тим, що радянський уряд дозволив «навчатися релігії» приватним чином і зберегти академію. Завідувач Казанським губернським відділом народної освіти дав згоду на існування подібного приватного навчального закладу, і єпископу Анатолію були видані офіційний штамп і державна печатка. Оскільки будівлю академії було відібрано, то лекції читалися на дому у професорів, а рада Казанської духовної академії збиралася на квартирі її ректора, єпископа Анатолія.
Єпископ підтримував регулярну переписку з патріархом Тихоном, просячи його благословення на ті або інші дії в академії, а також ставлячи Святійшого до відома про все, що в ній відбувається. До 1921 року ВЧК вдалося встановити контроль над листуванням патріарха Тихона і отримати доступ до адресованих на його ім’я офіційних документів. У березні 1921 року ВЧК вивчила листи єпископа Анатолія, що стосуються діяльності Казанської духовної академії, після чого заступник голови ВЧК разом з юрисконсультом ВЧК Шпицбергом направили записку начальнику 8-го відділу наркомюсту Красикову, в якій писали: «З листування єпископа Анатолія на ім’я Патріарха Тихона вбачається, що в Казані досі існує Духовна академія, підкоряється ідейним і службовим директивам Патріарха… ми вважаємо, що існування в Казані такого вогнища мракобісся, керованого духовно-адміністративним центром… небажана. Просимо вас вжити заходів щодо припинення подальшої діяльності зазначеного закладу». У відповідності з цим побажанням єпископ Анатолій був заарештований і засуджений до одного року примусових робіт.
По звільненні у 1922 році єпископ Анатолій був призначений на Самарську кафедру. 24 лютого 1923 року в квартирі єпископа був проведений обшук, під час якого співробітник ОГПУ вийняв з-за шафи згорток з відозвами, ним же самим і покладений, і в ту ж ніч єпископ Анатолій був заарештований.
Під час слідства владика, проаналізувавши текст, зумів довести, що відозва є фальшивкою і йому не належить. Вчені заняття та навички аналізувати тексти на предмет їх достовірності дуже допомогли йому в цьому випадку. У тому ж році він був звільнений і возведений у сан архієпископа. Невдовзі він знов був заарештований за звинуваченням у поширенні антирадянських чуток і висланий в Туркменію, в місто Красноводськ на три роки.
Перебуваючи в засланні, архієпископ писав професору церковної історії Бриліантову:
«…ми тепер не стільки вивчаємо стародавню церковну історію, скільки є жертвами трагізму новітньої російської церковної історії… Ми робимо історію, а не пишемо… Коли вгамується схвильоване море, коли вийде з випробування… наша рідна Церква, — відомо Самому Богу…»
У 1927 році після закінчення терміну заслання архієпископ Анатолій повернувся в Самару і був призначений постійним членом Священного Синоду. У 1928 році він був направлений на Одеську кафедру; 1932 року — возведений у сан митрополита.
У 1936 році митрополит Анатолій був заарештований. Після того як слідство було закінчено, владика, бачачи, що в обвинувальному висновку залишилися ті ж формулювання, які він під час слідства, здавалося, оскаржив, направив скаргу в прокуратуру, в якій писав: «Повідомлені мною самим вирази з моїх приватних бесід… взяті поза контекстом, при певному освітленні можуть бути витлумачені як прояв мого антирадянського настрою і в устах легковажної людини могли при передачі бути використані в цьому недоброму сенсі, але в моїх власних устах вони, ці вирази, були лише плодом мого глибокого здивування фактом різкого і в деяких місцях дорученої мені єпархії суцільного, майже на 100 %, закриття церков і плодом почуття жалю, дуже природного перед лицем цього факту. Вирази ж із показань свідків, наведені в доказ моєї антирадянській агітації, або вирвані з контексту, або спотворені, або просто не відповідають дійсності…»
21 січня 1937 року Особлива Нарада при НКВС СРСР засудила митрополита Анатолія до п’яти років ув’язнення в таборі, він був відправлений в Ухтпечлаг. Частина шляху в’язні проходили пішки по снігу, в суворих умовах північної зими. Хворий митрополит насилу пересувався, і охорона підганяла його прикладами, не даючи часу відпочити. Коли він падав, йому дозволяли сісти в кузов вантажівки і везли до тих пір, поки він не приходив до тями, а потім виштовхували з кузова і знову гнали пішки.
14 лютого 1937 року етап прибув в Килтовську сьльгоспколонію в Комі. У жовтні митрополит Анатолій був визнаний інвалідом і звільнений від роботи, але в листопаді його знову вивели на загальні табірні роботи. Зрештою хвороби і каторжна праця призвели до того, що він майже осліп і в листопаді-грудні 1937 року не зміг виконувати норму. Талановитий церковний історик, освітою і даруваннями призначений до наукового діяльності, удостоєний колись похвал відомих професорів і святителів, він отримав тепер лише скупу похвалу наглядача: «Роботу виконує на 62%. По старості працює погано, але старається».
У січні 1938 року стан здоров’я митрополита погіршився настільки, що він був поміщений в табірну лікарню. 23 січня 1938 року в 17 годин 10 хвилин митрополит Анатолій помер. Перед самою смертю від нього зажадали, щоб він віддав Євангеліє і натільний хрест, з якими він не розлучався ані в тюрмі, ані в концтаборі. Митрополит відмовився. Євангеліє вирвали з його рук силою, але хрест він не віддав і, захищаючи ослабленими руками груди, віддав свою праведну душу Господу.
Нагадаємо, 23 січня 2017 року, у день смерті митрополита Одеського і Херсонського Анатолія, у храмі, який нещодавно відкрили в слідчому ізоляторі Одеси в честь цього священномученика 30-х років XXст., клірики Одеської єпархії звершили Божественну літургію.
Джерело: foma.in.ua
Переклад українською Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ
Просмотров: 375