Митрополит Антоній: Робити все, щоб наше життя стало проповіддю Істини Христової

Дії, вжиті Константинопольським Патріархатом щодо українських віруючих, шокували весь православний світ.

Що змінилося для нас і як слід ставитися до нових реалій? Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує бесіду з керуючим справами Української Православної Церкви митрополитом Бориспільським і Броварським Антонієм кореспондента журналу «Фома в Україні». 

— Ваше Високопреосвященство, сьогодні ми опинилися в ситуації, дуже схожій на ту, що була колись у стародавній Антіохії: про тлумачення церковних канонів говорили на ринках і площах, тільки аналогами останніх стали соцмережі. Заголовки світських ЗМІ сьогодні рясніють словами «томос», «канон», «автокефалія», «ставропігія»… Тільки віруючих людей, схоже, такий інтерес до Церкви не дуже радує. Як Ви вважаєте, що відбувається в країні і чому? Які це несе наслідки для УПЦ в цілому і окремо для кожного віруючого?

— Наведена Вами як приклад аналогія з епохою Вселенських соборів, коли церковні питання обговорювалися публічно, тільки зовні відповідає нашій сьогоднішній реальності. У часи святих отців і Вселенських соборів людей щиро турбували церковні питання тому, що самі люди були глибоко віруючими, воцерковленими. Іншими словами, церковні питання турбували суспільство тих часів зсередини. Сьогодні ж ми бачимо, що церковна проблематика піднімається людьми малоцерковними або навіть взагалі нецерковними. А головними ідеологами і призвідниками підняття й освітлення церковної тематики в сучасних ЗМІ опиняються взагалі люди не православні. І тому нас, як людей віруючих, не може не насторожувати та не обурювати той факт, що люди, які не мають ніякого відношення до Церкви Христової, втручаються в її внутрішнє життя і намагаються вибудувати його відповідно до своїх поглядів і переконань.

Крім того, весь той інформаційний негатив, яким просто переповнені сьогодні новини і повідомлення, які стосуються Православної Церкви, так чи інакше підриває її авторитет в очах людей невоцерковлених. А про подібну деструктивну діяльність практично дві тисячі років тому писав ще святий апостол Петро: «через них дорога правдива зневажиться» (2 Пет. 2:1-2). З цієї причини багато людей, які могли б увійти в лоно Церкви, на жаль, так до неї і не входять, тому що спокушаються тим наклепом, який подається як істина в деяких засобах масової інформації.

— Чи може статися, що більшість Помісних Церков підтримають Константинопольського Патріарха в його діях? Чи може змінитися позиція нашого священноначалія в такому випадку?

— Помісні Православні Церкви дуже стурбовані тими подіями, які відбуваються зараз в Україні. Наскільки нам відомо, вони не підтримують дії Константинопольського Патріархату. Хтось із Предстоятелів обурений, хтось засмучений. І це зрозуміло — подібними діями Фанара компрометується все Православ’я на міжнародній арені. Крім того, єпископат Помісних Православних Церков стурбований і тим, що діями Константинопольського Патріархату руйнується вся канонічна система Православної Церкви. Адже зняття в односторонньому порядку Константинопольським Патріархом анафеми з розкольницького «Патріарха» Філарета — це дуже небезпечний прецедент. На підставі такого прикладу і в інших Помісних Церквах можуть з’явитися свої розкольники, які будуть руйнувати церковну єдність з упевненістю, що їх у свій час зможе визнати священноначаліє іншої Церкви. І якщо, наприклад, клірик тієї чи іншої Церкви за будь‑яке порушення буде заборонений у своїй Церкві, він зможе легко перейти в юрисдикцію іншої Помісної Церкви і там бути відновленим. Але ж це неканонічно, це незаконно. Ми знаємо, що навіть якщо священик наклав єпитимію на мирянина, то дозволити її вправі тільки той священик, і ніхто інший. Ось у чому полягає небезпека дій Константинопольського Патріархату. І тому я не вірю, що інші Помісні Православні Церкви можуть підтримати дії Константинополя. Позиція ж нашого священноначалія за таких обставин не зміниться. І ми стоїмо на своїх позиціях не просто тому, що так хочемо, але тому що тільки така позиція відповідає канонічному праву і порядку Церкви.

— «Якби автокефалію просив Митрополит Онуфрій, то всі погодилися б без зайвих питань», – так кажуть представники деяких Помісних Церков. “Якби Московський Патріархат дарував повну автокефалію Українській Церкві раніше, то Константинополю не довелося б втручатися» — подібні судження звучать досить часто. Так чому ж УПЦ не просила автокефалію ні раніше, ні зараз? Чому не перехопили ініціативу?

— Питання автокефалії дуже складне перш за все тому, що в Україні сама ця ідея скомпрометована, по‑перше, розколом, по‑друге, втручанням держави і спробою використання автокефалії як інструменту державної ідеології.

Саме тому серед віруючих нашої Церкви залишається насторожене ставлення до автокефалії. Я не бачу в нашій Церкві більшості, яка підтримувала б автокефальний устрій. Наприклад, віруючі і духовенство південних і східних єпархій нашої Церкви відкрито висловлюються проти автокефалії. Подібні погляди широко поширені і в інших регіонах України. Крім того, вже існує узгоджена всіма Помісними Церквами, якщо можна так висловитися, формула надання автокефалії. Фундаментом є внутрішня єдність з цього питання тієї Церкви, яка прагне отримати цей статус. Потім таке бажання затверджується Церквою-Матір’ю, якою для нас є Руська Православна Церква, а після — це узгоджується з іншими Помісними Православними Церквами.

Константинопольський же варіант надання автокефалії для нас неприйнятний. Цей варіант нав’язує нам автокефалію, а з історії інших Церков ми знаємо, що автокефалія не нав’язувалася — це був порив, бажання всієї Церкви, що не допускало появи внутрішніх розколів із цього питання. У нашій же ситуації при нав’язуванні автокефалії ззовні в самій Церкві обов’язково з’являться групи противників такої автокефалії — і в результаті буде ще один розкол. Ми не хочемо розривати відносини з Руською Православною Церквою, з якою нас пов’язують багатовікові історичні узи. Ми не сприймаємо не саму ідею автокефалії, але ми проти так званої «антиросійської» автокефалії. Тому що та автокефалія, яку нам нав’язують зараз, — це не що інше, як ще один елемент боротьби з Росією і з Руською Церквою. Наша Церква не хоче бути «антиросійською», так само як і «антигрецькою». Вона повинна бути Церквою Христовою.

— Патріарх Варфоломій заявив, що його привілеї абсолютно законні, а тому Руській Православній Церкві доведеться підкоритися рішенням відносно України. Чи так це? І взагалі у всій цій ситуації складається таке враження, що ми — Українська Православна Церква — ніби перестали для Константинополя існувати. Що ж це за «материнська Церква» така?

— У заяві Священного Синоду РПЦ від 15 жовтня цього року дуже чітко сказано: «присвоєння собі повноважень скасування судових та інших рішень всіх Помісних Православних Церков — лише один із проявів нового хибного вчення, що проголошується нині Константинопольською Церквою і приписує Патріарху Константинопольському права “першого без рівних” (primus sine paribus) зі Вселенською юрисдикцією. Таке бачення Константинопольським Патріархатом власних прав і повноважень набирає непереборне протиріччя з багатовіковою канонічною традицією, на якій ґрунтується буття Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков». Крім того, згідно із зазначеною заявою, «спроба Константинопольської Патріархії вирішувати долю Української Православної Церкви без її згоди є антиканонічним посяганням на чужі церковні уділи… Лицемірно виправдовуючись прагненням до відновлення єдності українського Православ’я, Константинопольська Патріархія своїми безрозсудними і політично вмотивованими рішеннями вносить ще більше розділення і посилює страждання канонічної Православної Церкви України».

Нас дивує те, що Константинопольський Патріархат діє так, ніби Української Православної Церкви просто не існує. Священноначаліє Константинопольської Церкви спілкується з представниками державної влади, спілкується з розкольниками, але при цьому не спілкується з канонічною Церквою. Такі дії не призведуть до єдності.

— Виходить, що «впасти» може навіть патріарх? До чого можуть призвести дії Фанара в Україні та на світовому рівні?

— Цікавий факт, що саме Константинопольські Патріархи і Константинопольська Церква протягом історії частіше за всіх інших Церков ухилялися в єресь. Згадаймо Патріарха Македонія, який заперечував Божество Святого Духа і був засуджений на Другому Вселенському соборі в 381 році. Згадаймо Патріарха Несторія, який був родоначальником несторіанської єресі і був засуджений на Третьому Вселенському соборі в 431 році. Згадаймо, як Константинопольський Патріархат підписав Ліонську унію з Римом в 1274 році і Ферраро-Флорентійську унію в 1439 році. Тобто найбільше відступів від Церкви і чистоти віри було якраз у Константинопольського Патріархату. Я не пригадую з історії інших Помісних Православних Церков так багато падінь. Це історичний факт. І звичайно ж, дії Фанара в Україні призводять до того, що Православна Церква опинилася в глибокій кризі. Коли я кажу Православна Церква, маю на увазі взагалі все світове Православ’я. Тому що руйнується канонічний порядок.

— За яких умов можливий початок діалогу між УПЦ і Константинопольською Церквою? Чи можна ще виправити ситуацію?

— Проблема не в Українській Православній Церкві, яка готова до діалогу, а в Константинопольському Патріархаті, який в односторонньому порядку вперто йде до своєї неблагородної мети. Саме Константинопольський Патріархат прийняв своє рішення і вперто втілює його в життя, змушуючи змиритися з цим всі Помісні Церкви і перш за все Руську. Всі наші спроби діалогу, поїздки у Стамбул, спілкування з Патріархом Варфоломієм, а також зустріч Святішого Патріарха Кирила з Константинопольським Патріархом не увінчалися успіхом. Тобто ми бачимо, що саме Фанар не розташований до діалогу.

Наша Церква не просто готова до діалогу, ми вважаємо, що виправити ситуацію можна тільки за допомогою діалогу і компромісного рішення. Однак, судячи з усього, Константинополь хоче просто завести ситуацію в глухий кут, здійснивши задумане, а потім вже ставити всіх перед фактом і змусити змиритися з цим. Та це не церковні дії. На жаль, ці дії можна охарактеризувати як дії церковних політиків, але не людей Церкви.

— На початку XXI століття ми прийшли до того, що багато людей, навіть воцерковлені, мають дуже розмите розуміння устрою Церкви, її життя… Ліберальні цінності та інформаційний світ відформатували і церковну свідомість? Чому для деяких, навіть дуже відомих, публічних церковних людей, рішення одного з вищих органів управління Церквою — Священного Синоду — не є авторитетними, люди готові з цими рішеннями сперечатися і навіть не приймати їх?

— На мою думку, існуючий в церковному середовищі лібералізм, який виражається у тому числі в сумніві і готовності підкорятися рішенням Церкви, свідчить про недостатню церковність тих людей, які наділені священицьким або навіть архієрейським саном. Людина Церкви — це людина, яка переживає про Церкву як про свою матір. Мені здається, що наші церковні ліберали як серед священиків, так і серед архієреїв не відчувають Церкву тому, що вони нею не живуть. Вони хочуть подобатися суспільству. Хочуть, щоб суспільство їм аплодувало, схвалювало їх ліберальні, а іноді й антицерковні погляди. Але суспільство, «яке лежить у злі», вороже Церкві. Такі священнослужителі, на жаль, стають чужими для Церкви і ніколи не стануть своїми для суспільства, для людей зовнішніх, не церковних. Ми ж, люди Церкви, орієнтуємося на наших віруючих, на наших парафіян. Ми спілкуємося з ними і бачимо, як думають люди всередині Церкви. Різнодумство в Церкві є нормальним, але тільки до тих пір, поки воно не виходить за межі канонів, поки не порушує єдність Церкви. «Бо мусять між вами і поділи бути, щоб відкрилися між вами й досвідчені», говорить святий апостол Павел в Посланні до Коринтян (1 Кор. 11:19). Однак всі різномислення повинні вирішуватися соборно. Ніхто не може ставити свою думку вище соборної думки Церкви.

— Для багатьох віруючих гострим стало питання відвідування Афона. Зовсім недавно ми святкували 1000-річчя присутності давньоруського чернецтва на Святій Горі. Як бути православним паломникам тепер?

— Наша Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але не призупинила спілкування молитовного. Це означає, що на Святу Гору Афон можна приїжджати, можна молитися в монастирях Святої Гори і вклонятися її святиням. Нам відомо, що більшість ігуменів святогірських монастирів не згодні з антиканонічними рішеннями Фанара. У деяких обителях, до речі — грецьких, за вечірнім і ранковим богослужіннями у мирній єктенії включено особливе прохання: «про Блаженнішого Митрополита Онуфрія зі стражденною паствою». Ми дуже вдячні святогірцям за їх братню любов і молитви.

— Чим небезпечне відпадання від Церкви? Чому віруючим не все одно, в який храм ходити?

— Церква — це плід жертви Господа нашого Іісуса Христа, яку Він приніс на Хресті для спасіння кожної людини. Відданість вірі і Церкві Христовій — це запорука нашого спасіння. Але оскільки Христос — один, так само і Церква, як Тіло Христове, може бути тільки одна і єдина. І тільки в цій єдиній Церкві може існувати благодать як спасительна дія Святого Духа, спрямована на освячення людини. Ми знаємо, що в нашій Церкві є спасіння, є благодать. А в так званому «Київському патріархаті» та інших розкольницьких угрупованнях благодаті немає, адже ці «збори», колись відокремившись від церковної єдності, відлучили себе від Тіла Христового.

— Що робити віруючій людині, якщо її парафія таки перейде під юрисдикцію новоствореної структури? Як правило, люди погано розбираються в тонкощах канонічного права і можуть піти або за настоятелем, або за більшістю. Наскільки суворими можуть бути заборони щодо мирян в такому випадку?

— Якщо це станеться і нова структура буде створена, то священноначаліє нашої Церкви надасть конкретні вказівки клірикам і мирянам. Тому я не хотів би забігати наперед. Однак ми повинні завжди пам’ятати, що розкол — це настільки страшний гріх, що він не змивається навіть мученицькою кров’ю.

— Зростає інформаційний тиск на Українську Православну Церкву, а в Західній Україні вже кілька років це супроводжується цілком реальними гоніннями — в УПЦ відібрано близько 50 храмів. Звучать загрози більш масштабних захоплень по всій країні. Який алгоритм дій православних віруючих у такому випадку? Про що потрібно пам’ятати? Чого боятися?

— Віруюча людина боїться, перш за все, Бога. Зовнішні складнощі тільки загострюють релігійне почуття. Для нас важливо не змалодушувати і не відпасти від Бога. Церква — це корабель, на якому ми долаємо різні глибини і рифи, ховаємося від бур і хвилювань, і кожен член команди знає, що потрібно робити в тій чи іншій ситуації. Але головне — вся Корабельна команда цілком довіряє своєму капітану. В Української Православної Церкви є надійний і досвідчений капітан — це Блаженніший Митрополит Онуфрій. Тому вірні чада нашої Церкви повинні орієнтуватися на нього.

Звичайно, свої храми ми будемо відстоювати. Однак, якщо відстоювати храм буде вже не під силу, треба пам’ятати, що для нас важливі не самі стіни храму, а люди. Тоді треба виходити і будувати новий храм.

Для нас важливіше збереження церковної громади, щоб люди могли безперешкодно приступати до Таїнств Христових і за допомогою них з’єднуватися з Богом. Від громади ж, у свою чергу, вимагається, щоб вона зберігала вірність Господу Іісусу Христу, вірність канонічної Церкви і її священноначалію. Розкол залишиться розколом, а Церква залишиться Церквою. Благодаттю наповнює храми Сам Господь, а тому навіть якщо ми будемо молитися в землянках і катакомбах, ми віримо в те, що Бог буде з нами. Саме тому ми не повинні нічого боятися, тому що з нами — Бог.

— У випадку силових захоплень храмів, які методи відстоювання парафій є найбільш прийнятними?

— Конфліктні ситуації навколо храмів хотілося б вирішувати, апелюючи до закону і використовуючи насамперед законні методи. Однак наші люди, православні, церковні люди, захищатимуть свої храми, якщо у них не буде надії на закон. Якщо ж це не буде вдаватися, то треба покластися на Промисел Божий.

Чотири роки тому, коли була перша спроба захоплення нашої Лаври, ми пам’ятаємо, яка була напружена ситуація. Я тоді щойно обраному Місцеблюстителю, митрополиту Онуфрію сказав: «Владико, схоже, що Лавру заберуть». А він спокійно, з глибокою вірою в Промисел Божий мені відповів: «Владико, будемо все робити, щоб цього не сталося, але якщо Господь попустить, то ми з тобою будемо молитися за огорожею Лаври. Там також є Бог».

Для нас головне — це не стіни, а смиренність і стійкість людини. Свідченням цього є готовність членів відповідної православної громади, незважаючи на погрози, не відступати від своєї віри. Смиренна людина не воює зі своїм ближнім, вона всю свою надію покладає на Бога. І Господь допомагає, адже смиренні знаходяться під особливим заступництвом Божим.

— Що робити віруючим для того, щоб Церква не асоціювалася у свідомості людей тільки з політичними «баталіями», «поділом» канонічної території, храмів?..

— Подібні асоціації можуть виникнути у свідомості тільки тих людей, які, за великим рахунком, знаходяться поза Церквою і дізнаються про життя Церкви не зсередини, а ззовні, наприклад, зі ЗМІ.

Кожен, хто називає себе православним християнином і переживає за майбутнє Церкви, незалежно від роду занять і стану в суспільстві, у першу чергу повинен сам бути церковною людиною. Святий апостол Павел пише: «нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був» (1 Кор. 7:20). І в іншому місці той же апостол зауважує, що для повноцінного функціонування Церкви Христової Її Голова, Господь наш Іісус Христос «поставив одних за Апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування Тіла Христового» (Еф. 4:11-12). Тому всі ми, займаючи ту чи іншу нішу в суспільстві, повинні насамперед, кожен на своєму місці, піклуватися про своє спасіння і робити все, щоб наше життя стало проповіддю Істини Христової.

Фото Серафима Росохи 

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 1216