Як не розгубити себе в агресивному інформаційному просторі, як ставитися до нападок на Церкву, і наскільки необхідна літургійна реформа? Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю з Головою Синодального відділу УПЦ у справах молоді, настоятелем Київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря архієпископом Обухівським Іоною.
— Владико, як в умовах швидкозмінного світу молодій людині знайти і не втратити себе?
— Церква — це настільки різнобічна організація, що тих напрямків, де молода людина могла б знайти себе, дуже багато. Найголовніше — щоб вона знайшов себе в храмі Божому, знайшла себе біля Чаші. Все інше вже додаткова діяльність — як пишуть Святі Отці, «есть дело, а есть поделие».
Молоді, як і всі люди, дуже різні, проте кожен у Церкві знаходить те, що необхідно саме йому. Хтось отримує розраду в молитві, хтось — спілкування, якого не вистачає, хто хоче, займається соціальним служінням. Але головне завдання кожного, хто приходить у храм —знайти Христа. Це те, над чим повинні працювати ми, священики, зокрема співробітники Відділу у справах молоді.
— Щодня в ЗМІ ми чуємо про захоплення храмів нашої Церкви, про протистояння навколо Лавр, звідусіль лунають звинувачення в сепаратизмі. Що б ви порадили вірним нашої Церкви — як поводити себе в умовах постійного пресингу?
— Церква ніколи не знала спокійних часів. Навколо завжди вирував світ, пошкоджений гріхопадінням, і диявол протягом всієї історії бореться з Церквою. Навіть у більш благополучні часи, у Візантійській імперії, наприклад, або в період православної імперії на Русі, ворог знаходив способи підточити основу Церкви. Були імператори-іконоборці, правителі, які зміщували патріархів, прагнули модернізувати Церкву, внести в її життя чужі елементи. У Російській імперії, формально православній, ми знаємо, які насаджувалися реформи Петра Першого, Катерини Другої. Тільки за останні 100 років через що довелося пройти…
Тому жахатися всьому, що відбувається, мені здається, не варто. Церква і не таке переживала, але і в часи найжорстокіших гонінь дала сотні тисяч мучеників і сповідників, які були заслані, вигнані зі своїх будинків, зазнали фізичного знищення. І зараз не потрібно впадати в паніку, бачачи спроби зовнішніх сил впливати на Церкву.
У цьому плані прикладом для мене є Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій. Я ніколи не бачив його у стані зневіри, відчаю або страху. Він твердо уповає на Господа, і серцем, і розумом знає Христа. Бо Засновник нашої Церкви, яку «і врата пекла не здолають», обіцяв: «Я з вами аж до кінця віку» (Мф. 28, 20). І слова ці непорушні.
Уявіть, Блаженніший почав ходити в храм ще за часів Сталіна! Він син священика і навіть у дитинстві не був якимось формальним парафіянином, але пережив і Хрущова, який обіцяв показати по телевізору «останнього попа» (Блаженніший в цей час як раз вступав до духовних шкіл), і Брежнєва, і інших правителів… Пережив ту державу, яка позиціонувала себе атеїстичною. І до всього, що зараз відбувається, він ставиться абсолютно спокійно, незважаючи на те, що до нього стікається негатив з усієї України. Священики і єпархіальні архієреї, котрі приїжджають, діляться з ним далеко не завжди добрими новинами. Але попри все він перебуває у повному упованні, що Бог з нами, а значить Церква ніколи не буде зганьблена.
Ми пам’ятаємо настрої перших християн, для яких бажаним результатом було мучеництво. Вони скорбіли, якщо не мали можливості померти за Христа, оскільки бачили в цьому знак своєї негідності. Про це свідчать багато письмових джерел того періоду. Деякі критикують Генрика Сенкевича за його роман «Quo vadis?», адже книга закінчується хепі-ендом у розумінні людини світської, гуманіста, але аж ніяк не для християнина, тому що для християн було жаданим постраждати за Христа.
Господь сказав: «Царство Моє не із світу цього» (Ін. 18, 36), і ми прагнемо в це Царство, в зовсім інший вимір. Церква, власне, живе і міцніє в гоніннях, кращі риси християн — стійкість, жертовність, вірність — проявляються саме у складні часи. Що це зовсім не із світу організація, свідчить і те, що з усіх інститутів, які складали Російську імперію, радянську владу пережила тільки Церква. Притому, що на її знищення був спрямований потужний адміністративний апарат держави. Ми пам’ятаємо, скільки людей постраждали за православну віру в той час, адже і державні структури — система освіти, медицина, сектор економіки, поліція, армія, суди — все було зметено і побудовано заново, а Церкву змести не вдалося, і це — явне свідчення, що Христос перебуває в ній.
Завдання Церкви — не прагнути до благоденства, а вести людину до Христа. Стати на заваді цьому ніщо не може, ніякі гоніння. Головне — щоб від нас не відступив Христос.
— Останнім часом все частіше з вуст людей, далеких від Церкви, звучать звинувачення, що мова богослужіння незрозуміла, а самі служби довгі. Чи назріла літургійна реформа?
— У нашій Церкві існує практика реформування богослужінь, якщо така ініціатива виходить від віруючих. У Спасо-Преображенському соборі на Теремках в Києві служать українською, і всі, хто хоче молитися рідною мовою, мають таку можливість. Решта парафій продовжують служити церковнослов’янською. Подібна практика є і в Москві, де при Новодівичому монастирі служить отець Георгій Кочетков. Богослужіння в цьому храмі адаптовані під розмовну російську, але широкої підтримки серед віруючих це не отримало.
Все ж люди шукають в Церкві чогось більшого, ніж просто зрозумілої мови. Вони жадають незмінного, того, що «не прогибается под изменчивый мир». І церковнослов’янська мова є одним зі стрижнів цієї конструкції, однією з її складових. Людина, котра бажає жити церковним життям, швидше, зробить над собою зусилля — вивчить незрозумілі слова і вирази, поглибиться в читання перекладів богослужбових текстів. Багато хто зараз із захопленням вивчають іноземні мови, тим більше не буде надто складно опанувати церковнослов’янську, яка дуже близька нам і, за своєю суттю, є основою всіх слов’янських мов.
Статутні богослужіння (і то в скороченому вигляді) звершуються в наш час тільки в монастирях. На парафіях тим чи іншим чином служби скорочуються. Мені здається, в цьому відношенні літургійна реформа назріла. Але процес повинен бути впорядкованим. Щоб не було, як у приказці: «Сколько попиков — столько и типиков», щоб з богослужінь не прибиралися найважливіші елементи — стихири і канони, замість яких читаються акафісти.
Якщо і визнати необхідність тих чи інших змін, то з цього приводу необхідно соборне рішення, якому б передувала серйозна робота літургістів. Богослужіння, нехай навіть скорочене, має зберегти ту висоту і глибину, яку донесли до нас Святі Отці.
За матеріалами molodost.in.ua
Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!
Просмотров: 1987
Молиться необходимо за болящего Петра и за болящую страну нашу!!!
Спасибо, владыка, за своевременные слова укрепления. Относительно веяния о сокращении церковных служб, то решусь высказать свое мнение. В книге антиохийского архидиакона Павла Алеппского, который в середине 17 в. вместе с отцом, патриархом Макарием, совершили путешествие в Россию, подробно описываются службы того времени. Наши предки выстаивали на службах гораздо дольше нас и зимой храмы не отапливались; да и кондиционеров летом не было. А ночные службы первых христиан, когда, кроме дневной усталости была опасность доносов? Конечно, для кого-то примером являются западные мессы в 30 мин., во время которых народ сидит(спит). Но наши святые Солунские братья, движимые Духом Святым, оставили нам слово “западшие души” – корень “запад”. Из тысячелетней глубины веков наши святые учителя заботятся о нас и подсказывают, с кого никогда не следует брать пример. Возможно, с кем нам вообще не по пути? Наши Литургия и Всенощная – это абсолютно гениальные творения, не имеющие религиозных или культурных аналогов(кстати, в слове “культура” – корень “культ”). В них нет лишних или ненужных слов. Я – из работников одиннадцатого часа, возможно, поэтому так близко к сердцу принимаю всё, что касается Православия. Но именно поэтому, уж поверьте, мне было ох, как нелегко в первые годы. Я, как никто, понимаю тех, кто ратует за сокращение церковных служб; и как никто понимаю, что этого допускать нельзя. Мы обязаны передать в неповреждённом и неискажённом виде наследие, которое получили от наших предков.