Викладач догматичного богослов’я Богословського відділення Богословського факультету Фессалонікійського Університету імені Арістотеля Дімітріос Целенгідіс звернувся з листом до Собору ієрархів Елладської Православної Церкви із застереженнями щодо можливого визнання «ПЦУ». Текст листа, який опублікований грецьким агентством церковних новин «Ромфея», сайт vzcz.church.ua приводить в перекладі українською мовою.
«До уваги Священного Синоду Елладської Церкви
Вул. І. Геннадіу 14, 115 21 Афіни
До відома:
Всіх членів Ієрархії Елладської Церкви
Тема: Стосовно інституційного узаконення розкольницької Церкви України
Ваше Блаженство, Глава Синоду! Ваші Високопреосвященства, дорогі владики!
З огляду на майбутнє скликання Священного Синоду Ієрархії, як найменший член нашої Помісної Церкви, але й як викладач догматичного богослов’я Церкви, з відчуттям відповідальності хотів би і я викласти смиренно на ваш розгляд еклезіологічно-догматичні виміри, а також і сотеріологічні наслідки безпідставного прийняття до церковного спілкування в таїнствах розкольницької Церкви України, у випадку, звичайно, вашого можливого соборного рішення про визнання її «автокефалії».
Першим і найбільш важливим питанням в даному випадку є еклезіологічне питання, що стосується ідентичності даного «церковного утворення».
Тобто по-перше має бути досліджено, чи це «утворення» має всі ознаки церковної спільноти. Якщо, навпаки, визнається її «автокефалія», тоді автоматично визнається і церковна «легітимність» розкольницької Церкви.
Як відомо, щодо розкольницької Церкви України попередньо відбулося всеправославне засудження із заборонами у служінні та відлученнями. Це всеправославне засудження не було відкликане.
Недавно, з Томосом автокефалії Вселенського Патріархату (06.01.2019) відбулося інституційне перевищення Свято-Духівського та еклезіологічного характеру, що породжує логічні питання щодо його церковної легітимності.
І це сталося, бо не були виконані – принаймні з того, що ми знаємо – фундаментальні святоотцівські і Свято-Духівські передумови, що створює справедливі заперечення щодо канонічності умов та передумов Патріаршого Акту, оскільки безсумнівно не було принесене публічне покаяння та засудження розколу.
Все, що ми зараз говоримо в даному випадку, не означає, що ми маємо сумніви щодо інституційної компетенції Вселенського Патріархату надавати автокефалію, за згоди, звичайно, всього Тіла Церкви, яка виражається соборно. Тут ставиться питання щодо законних передумов для надання відповідного Томосу.
Згідно з біблійними свідченнями (Мф. 4,7; 1 Кор. 5, 1-5 та 2 Кор. 2, 6-8), а також зі святоотцівським та Свято-Духівським церковним Переданням, повернення чи приєднання до єдиного неподільного Тіла Церкви передбачає обов’язкове глибоке пережиття та щире вираження покаяння від члена чи ширшої спільноти, що повертається або приєднується.
Передумову вираження покаяння не може перевищити чи анулювати будь-яка інституційна особа чи інституційний церковний носій. Не існує жодної церковної ікономії, яка могла б замінити або відмінити покаяння.
Покаяння саме по собі є основною умовою та духовним «ключем» сприйнятливості та засвоєння спасительної ікономії, а також «ключем» для її активізації чи повторної активізації, згідно з біблійним свідченням: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4,17).
Саме з цієї причини і мелетіанська схизма була подолана в Древній Церкві, коли передувало не лише вираження покаяння, але й анафематствування розколу самими ж розкольниками.
І як характерно зауважує святий Феодор Студит, «ті, хто анафематствували власний розкол, як сказано, приймалися Кафолічною Церквою» (Лист 40-ий, до чада Навкратія, PG 99, 1053C). Лише після того відбувалося їхнє соборне всеправославне відновлення на Першому Вселенському Соборі.
У випадку з розкольницькою Церквою України, як видно, не вимагалося і не було принесено жодного покаяння. Тут практично було відмінене покаяння, яке є чіткою заповіддю Господа та віковою практикою Церкви.
Ось чому не може йти мова про церковну ікономію. В реальності мова йде про явне церковне беззаконня, яке робить неможливим спасіння як самих розкольників, так і тих, хто входить з ними в спілкування в таїнствах, оскільки й останні опиняються поза церковним спілкуванням (див. 2 прав. Антіох. Соб., що було затверджено на IV, V та VI Вселенських Соборах).
З вищесказаного стає очевидним, що дане питання по суті є еклезіологічно-догматичним, з неминучими сотеріологічними наслідками, про що дуже правильно зазначено вже в листі Афонських Старців до Священного Кіноту Святої Гори (березень 2019).
Тому в першу чергу необхідно, щоб Священний Собор Ієрархії прийняв рішення щодо ідентичності розкольницької Церкви України та вимагав застосування вікових церковних правил її повернення через покаяння та анафематствування розколу.
Ця духовна відповідальність повністю співпадає з повноваженнями Ієрархії, з огляду на визнання даної «автокефалії», яке має звичайно й інші параметри канонічності, оскільки не бере до уваги існування в тій самій країні канонічної Церкви на чолі з Митрополитом Київським Онуфрієм, від якої розкольницька Церква відкололася.
«Автокефалія» в даному випадку надана нерозкаяним розкольникам.
І від нашої Церкви вимагають соборного погодження з цим безпрецедентним, логічно, священноканонічно і духовно незрозумілим діянням.
Згідно з «логікою» надання Томосу «автокефалії» розкольницькій Церкві України ми ризикуємо в майбутньому, ймовірно, дійти до прийняття в таїнствах папізму та інших єретиків, без основних передумов покаяння та відречення від догматичних своїх оман. Це те, що планує здійснити сьогодні екуменізм не лише в теорії, але й на практиці.
Ми задаємося питанням, можливо дійсно всередині нашої Церкви інституції, що освячені Святим Духом, починають «діяти» без їхньої Свято-Духівської основи?
Ми задаємося питанням, можливо останні десятиліття вводиться «нова моральність», з прихованим намаганням стати звичаєм чи звичкою або надалі звичаєвим правом, що замінить священноканонічне церковне Передання?
З історії ми знаємо, що коли закріпився такий спосіб мислення на Заході, Західна Церква стала на шлях папізму – з усіма догматичними своїми відхиленнями – і це призвело до її відпадіння від єдиної Церкви.
Підбиваючи підсумки, зазначаємо, що будь-яке майбутнє рішення щодо «автокефалії» розкольницької Церкви України не може бути прийняте без умов. Тому що тоді, опосередковано й приховано, це означатиме на ділі церковне і інституційне «узаконення» існуючої схизми, що не має історичних прецедентів в церковному святоотцівському Переданні.
І найважливішим є те, що можливе – безпідставне з духовної точки зору – визнання сильно зашкодить єдності всієї Церкви, ціннішого від якої нічого не існує.
Небезпека є очевидною, бо утворяться розколи в межах всієї Церкви із-за можливої вашої згоди з визнанням «автокефалії» розкольницької Церкви України, чого ми від усього серця не бажаємо.
Врешті, духовним вирішенням існуючої еклезіологічної проблеми є покаяння. І на жаль, воно відсутнє на даний момент.
Але існує реальна надія. Давайте всі, хто любить у Христі Церкву, візьмемо самі ж очищаючі та Богом дані ліки покаяння і тоді Христос дасть хворому зцілення, згідно зі свідченням св. Миколая Кавасили: «Тут кожний зміг би захоплюватися благістю Божою. Ніхто не може звільнитися від хвороби, якщо інший приймає ліки. Але від наслідків гріха може кожен звільнитися, якщо інші співпереживатимуть за нього». (Про життя у Христі, Слово VII, PG 150, 700C).
З глибокою повагою
Дімітріос Целенгідіс,
викладач Фессалонікійського Університету імені Арістотеля
Просмотров: 1861