Виступ
митрополита Житомирського і Новоград-Волинського Никодима
на конгресі Спільноти Святого Егідія
«Мир без кордонів. Релігії і культури в діалозі»
Секція на тему
«Між силою і слабкістю.
Християнські мученики нашого часу і мир»
(15 – 17 вересня 2019 року, Мадрид)
Ваші Високопреосвященства,
Ваші Преосвященства, дорогі отці, брати і сестри!
Шановні члени Спільноти Святого Егідія!
Приступаючи до роздумів над темою нашої секції, вважаю, що спочатку слід згадати про те, які сили в історії були причиною гонінь на християн. Очевидно, що більша частина християнських мучеників за всіх часів страждала від державних властей – починаючи від Римської імперії і закінчуючи Радянським Союзом. Навіть сьогодні в світі є держави, в яких християни піддаються гонінням.
Які були причини гонінь на християн? Дуже часто це були політично цілком обґрунтовані причини. Іншими словами – християн гнали цілком законно з точки зору державної влади. Наприклад, в Римській імперії християн гнали за те, що вони не поділяли релігійної політики держави, що не боготворили персону імператора. Фактично, їх гнали за те, що вони боролися за свободу віросповідання, як це ми назвали б сьогодні і що нині для нас є абсолютно природним, але це право було вистраждане і полито кров’ю християнських мучеників.
Нерідко на християн воздвигали гоніння з абсолютно надуманих причин. В СРСР християн часто несправедливо звинувачували в контрреволюції, в протистоянні радянському режиму, в інших політичних гріхах, хоча насправді всі розуміли, що християни страждають саме за свою віру, яка в Радянському Союзі була офіційно дозволеною, але в реальності вся державна система та ідеологія була спрямована проти Церкви і віри.
Таким чином, всі християнські мученики стикалися з зовнішньою силою – чи то репресивна сила держави або ж агресія якихось фанатичних груп. Але цій зовнішній силі вони протиставляли християнське смирення, непротивлення злу і виходили переможцями. Вони слідували словами Христа: «А Я кажу вам: не протився злому. І коли вдарить тебе в праву щоку твою, підстав йому й другу» (Мф. 5:39).
Ні в Римській імперії, ні в Радянському Союзі християн не намагалися піднімати повстання, не намагалися змінити державний лад, а жили згідно зі словами Спасителя: «Тож віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф. 22:19). Коли в Римській імперії християн гнали, вони терпіли і писали апології імператору, де пояснювали свою віру і свою позицію.
Чому християни поводили себе так? По-перше, і головним чином тому, що так заповідав Спаситель. А по-друге, тому, що одна зовнішня зміна обставин або структур, без внутрішньої зміни самої людини, не приносить ні миру, ні спокою, ні добробут для суспільства. Сто років тому більшовики в нашій країні теж думали, що змінивши державний лад, вони змінять людей і побудують ідеальне суспільство на землі. Однак, всім відомо скільки було пролито крові і загублено людських життів у цьому політичному експерименті, який не привів до бажаного більшовиками результату.
Ми живемо у світі, де існує гріх, зло, агресія, ненависть, а відповідно немає миру між людьми. І ми нічого з цим не можемо вдіяти. Все це об’єктивно існує у світі. Але Господь через апостола Павла показує нам спосіб як поводити себе в цьому світі, де панує гріх. «Так само ж і ви вважайте себе за мертвих для гріха й за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім». (Рим. 6:11). Цими словами апостол Павло закликає нас не реагувати на гріх подібно до того, як мертва людина не в змозі реагувати на зовнішні подразники. Разом з тим, ми покликані «бути живими» або реагувати тільки на ті месиджі, які виходять від Бога.
Тут у якості прикладу хотів би поділитися досвідом нашої Української Православної Церкви, який ми здобули в останні роки.
З початком війни на Сході України в 2014 році, а також конфлікту між Україною і Росією, в нашій країні почалася пропагандистська кампанія проти нашої Української Православної Церкви. Основним звинуваченням стало те, що наша Церква має канонічний і духовний зв’язок з Руською Православною Церквою, а відповідно нібито і з Росією як ворожою державою. Тобто на лице політичні звинувачення, які до Церкви не мають жодного відношення. Це призвело до насильницьких захоплень храмів нашої Церкви з боку радикальних угруповань та представників деяких конфесій. Я описую це положення в нашій країні не з метою когось звинуватити, а для того, щоб ви розуміли загальний контекст ситуації в країні, і щоб далі показати, як наші віруючі сприйняли ці випробування й відреагували на них. Адже насправді не стільки важлива причина гонінь або випробувань, скільки наша, християнська, реакція на них.
Так ось, в тих селах, де можна було за допомогою діалогу і без насильства відстояти наші храми, ми відстоювали їх. Однак в тих місцях, де наші громади не могли відстояти свій храм, вони, щоб уникнути насильства, відходили в сторону і починали здійснювати богослужіння в сільських хатах або інших пристосованих приміщеннях, а деякі з них згодом приступали до будівництва нового храму. Тут мені пригадуються слова Спасителя: «А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому» (Мф. 5:40). Повірте мені, ці євангельські слова легко читати, але непросто прийняти. Але коли ти приймаєш ці слова і проявляєш смиренність, то на серці стає спокійно й радісно, а Господь показує багато зворушливих і навіть чудесних подій.
Наведу кілька прикладів. Після захоплення храму в одному селі на Рівненщині (с. Дмитрівка, Гощанського району, це західна частина України), наша громада опинилася на вулиці. Тоді одна жінка передала під храм приміщення власного нового будинку, який вона будувала для своєї сім’ї, а сама разом з сім’єю залишилася жити в старому будинку. Уявіть собі людину, яка довго мріяла побудувати будинок і ця мрія майже реалізувалася. Яку віру треба мати, щоб подарувати свою мрію Богові! Богові в особі християнської громади.
У тій же області, але в іншому селі (с. Судобичі, Дубенського району), де захопили наш храм, був чоловік, який допомагав у захопленні храму. Але через деякий час Господь торкнувся його серця, і він усвідомив свою помилку. Цей чоловік прийшов, покаявся і віддав власну ділянку землі під будівництво нового храму для нашої громади і навіть сам став активним парафіянином цієї громади. Звучить як історія з Савлом, який став апостолом Павлом! І таких історій багато.
Можливо, для багатьох із вас наша реальність може здаватися дуже дивною, але це наша реальність. І ми вдячні Богу за ці випробування, тому що вони допомагають нам ясно зрозуміти, що значить бути справжніми християнами. Один грецький священник, після відвідин 12 таких наших громад, які були позбавлені своїх храмів і сьогодні моляться у пристосованих приміщеннях, сказав своєму єпископу такі слова: «Владико, я пережив першохристиянські відчуття!».
Таким чином, справжня сила християнства проявляється в ті часи, коли Церква зовні слабка і переживає випробування або навіть гоніння. Крім цього, ми відчуваємо силу християнства ще й тоді, коли ми разом служимо слабким світу цього, я маю на увазі бідним і нужденним. Цим займається ваша Громада Святого Егідія в багатьох країнах світу, в тому числі дуже успішно і у нас в Києві.
Безсумнівно, основа миру між людьми і народами лежить в серці кожної людини. Якщо серце людини мирне, то таку ж атмосферу вона буде створювати навколо себе. Коли ж в серці людини живе агресія, злість, ненависть, то вона буде викидати все це назовні. А мир у віруючому серці запановує тільки тоді, коли туди входить Христос. Як говорить апостол Павло: «І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі». (Фил. 4: 7).
Дякую за увагу!
Просмотров: 138