Протоієрей Миколай Данилевич: Томос став духовною берлінською стіною для українського Православ’я

Про те, як в УПЦ сприйняли дії Елладської Церкви щодо визнання розкольницької «ПЦУ» та причини прийняття такого рішення греками, чому у зв’язку з цим над Православ’ям в Україні та світі нависла криза, яка роль США в цьому процесі, про помилки попередньої влади у веденні релігійної політики, та коли в країні може запанувати мир і гармонія — в інтерв’ю заступника Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрея Миколая Данилевича, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на apostrophe.ua.

— Розпочати розмову хотілось би з важливої події цього року, а саме з визнання Елладської Церкви, а услід за нею й Олександрійським Патріархатом, автокефалії «ПЦУ». Яка офіційна позиція УПЦ щодо цього питання?

— Кінцеву офіційну позицію сформує Синод нашої Церкви, який ще не засідав з часу загаданих Вами подій. На цей час є заява Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, в якій сказано, що це рішення стало ножем у спину канонічній УПЦ. Адже раніше згадані Вами Церкви визнавали нашу Церкву єдиною канонічною, а тепер вони зайняли діаметрально протилежну позицію. Разом із тим, нами було висловлено подяку митрополитам, священникам і мирянам Елладської Церкви, які виступили проти визнання «ПЦУ», а таких було багато. Публічно заявили про свою незгоду десять архієреїв, а реально тих архієреїв, хто проти визнання «ПЦУ» в Елладській Церкві, щонайменше, половина. Просто вони мовчать.

— Бояться? Чи чому?

— Є різні причини. По-перше, Елладська Церква є наполовину залежною від Константинополя. Яким чином? Вона має 80 митрополитів, з яких 36 залежать від Константинополя майже напряму: вони адміністративно керуються синодом в Афінах, але на їхнє обрання впливає Константинопольський патріарх, якого вони й поминають за богослужінням. Так історично склалося. До речі, була інформація, що зі Стамбулу навіть погрожували архієпископу Афінському Ієроніму – якщо він не визнає «ПЦУ», то ті 36 єпархій повністю забере до себе Константинополь.

Таким чином ми бачимо, що «ПЦУ» визнали сателіти Константинопольського патріархату, тобто ті самі греки, тільки в інших Церквах. Тобто друга причина – це тиск з самого Фанару.

Третя причина — грецька солідарність. Вони намагаються підтримати свого патріарха, навіть якщо він і неправий. 12 жовтня 2019 року багато архієреїв Елладської Церкви, коли виходили з Собору, який фактично погодився з визнанням «ПЦУ», в кулуарах дослівно говорили так: «Ми розуміємо, що це неправильно визнавати самосвятів і відлучених, але ми маємо допомогти своєму патріарху [Константинопольському]». Для греків Константинопольський патріарх певною мірою є сакральною особою, яка нагадує їм про славетні часи Візантійської імперії, де греки грали головну роль. Треба розуміти, що греки і в Африці, а саме в Александрії, і в Константинополі – це залишки тих греків, які залишились там після розпаду Візантійської імперії. До речі, в Стамбулі їх зараз проживає всього-на-всього не більше 650 чоловік. Вселенський патріарх, насправді, не означає всесвітній, а патріарх імперії, Візантійської імперії, якої вже немає. Просто так переклали з грецької мови титул, який і вводить в оману людей.

Четверта причина – це тиск грецької держави, тому що Елладська Церква має зв’язок з державою на конституційному рівні, фактично є державною Церквою. Єпископи і священники в Греції отримують зарплату не від Церкви, а від держави. Грецька держава фінансує також і Олександрійський патріархат. А це означає, що вони знаходяться в залежності від держави.

Остання, але дуже важлива причина – це тиск Сполучених Штатів Америки. Це помітно й по тому, що посол США в Греції Джефрі Пайєтт за останній час зустрівся з більшістю митрополитів Елладської Церкви і продовжує це робити. Американські посли за останніх півтора роки почали регулярно зустрічатися з главами і представниками майже всіх Помісних Православних Церков. Останні такі зустрічі були з патріархами Болгарії і Сербії. Цьому є підтвердження у вигляді багатьох офіційних повідомлень і фотографій, які легко знайти в інтернеті. Окрім того, Державний секретар США Майк Помпео вітав «ПЦУ» зі створенням, а Сенат США навіть опублікував цілу резолюцію з цього приводу. А на днях вишенькою на торті стало повідомлення про те, що на другий день після оголошення Єрусалимським Патріархом Феофілом 21 листопада ініціативи про Всеправославну нараду в Йорданії для вирішення кризи в Православ’ї, вже згаданий нами Посол Джефрі Пайєтт зустрічається з Архієпископом Афінським Ієронімом, який після зустрічі заявляє, що нікуди не поїде. І уточнює, що не поїде, поки йому про це не скаже патріарх Варфоломій зі Стамбулу. Викликає здивування, чому жодна інша країна не приділяє такої уваги православним процесам в Україні, а Америка, яка є в переважній більшості протестантсько-католицькою країною, де православні належать до меншин – так відкрито підтримує «ПЦУ»? Погодьтеся, це викликає певні підозри.

— У чому проявляється інтерес Штатів?

— На мою думку, для США ні Греція, ні Україна мають не стільки цінність самі по собі, скільки в тому розумінні, що вони є форпостом у протистоянні з Росією тепер вже й в духовному плані. Якщо раніше США боролися з Росією політично, військово, інформаційно, економічно, то тепер перейшли в сферу церковну. Нам в Україні це треба чітко розуміти. Розуміти наше реальне місце в цих протистояннях. Ми є полем бою. На жаль. Це є великою проблемою для самої Церкви. Втручання політичних і геополітичних чинників в церковну ситуацію стає дуже помітним. І це розуміють в Помісних Церквах. На днях авторитетний в православному світі Архієпископ Албанський Анастасій підтримав Єрусалимського патріарха щодо всеправославного обговорення українського церковного питання і в заяві між іншим сказав, що «церковні події року, що спливає, створили нову дійсність, з очевидним втручанням геополітичних інтересів». Наша Церква категорично проти будь-яких зовнішніх чи внутрішніх державних впливів на церковне життя. Це лише ускладнює життя й місію Церкви. Це одна з причин того, чому наша Церква не хотіла і не хоче брати участі в цих іграх з Томосом, які ми спостерігали протягом минулих півтора роки.

— А яка тоді роль Росії в боротьбі за церковний вплив в Україні?

— Я розумію Ваше питання. Нашу Українську Православну Церкву дуже часто звинувачують в тому, що нібито ми хочемо бути з Москвою, підтримуємо інтереси Російської Федерації, «руского міра» і т.п. Але це не так, це неправда. Як казав Блаженніший Митрополит Онуфрій, коли йому поставили подібне питання, «ми ніякий російський світ не будуємо, ми будуємо Божий світ«. Це важливо розуміти. Церква відділена від держави, — як від української, так і від російської, так само як і від американської, до речі. І Церква має бути поза політикою. Тому для УПЦ важлива не Москва, не політичні питання, а питання церковні, питання збереження канонічного порядку в Церкві. Ці речі треба розуміти і відділяти.

Разом із тим, дуже хотілося б, щоб в майбутньому Україна не була антиросійською, так само як і Росія не була антиукраїнською. Адже від цього страждають обидва народи. Але це взаємний процес, потрібні зусилля з обох сторін. Церква і священники мають закликати до миру і примирення, а не до війни і протистояння. Так написано в Євангелії. Це ми й намагаємося робити. Між церковними людьми наших країн немає напруження, є конфлікт між політиками, між державами. Почати примирення, на мою думку, можна було б з «інформаційного миру». Треба перестати у ЗМІ нагнітати істерію один проти одного. Треба відмежовуватися від радикальних поглядів і заяв з обох сторін.

— Якої реакції слід очікувати від інших патріархатів? Чи стануть для них сигналом вже озвучені рішення Елладської і Олександрійської Церков?

— Ситуація з проголошенням автокефалії «ПЦУ» суперечить як канонам, так і традиції Православної Церкви. Такого ніколи не було в церковній історії. Я маю на увазі, щоб визнавали наявність священницького і єпископського сану за тими, хто його зовсім не має. І це розуміють у Помісних Церквах. А тому навіть ті Церкви, які солідаризуються з помилковими діями Фанару і визнали ПЦУ, вимушені робити це не тому, що це правильно з церковної точки зору, а тому що вони піддаються зовнішньому тиску. Мені дуже неприємно говорити про ці речі на зовнішню аудиторію, але люди мають знати правду, раз це вже вийшло назовні. Таким чином, відповідь на Ваше питання залежить від того, чи піддадуться інші Церкви зовнішньому тиску чи ні. Але в будь-якому випадку все-одно залишаться Церкви, які не визнають ПЦУ, допоки не буде прийнято якогось спільного православного рішення. Слід говорити відверто, що зараз світове Православ’я не просто увійшло в зону турбулентності, воно стоїть перед загрозою розколу. І виною цьому дії Константинополя.

Якби тут, в Україні, все було зроблено згідно з канонами і законами Церкви, то ні в кого в православному світі не виникало б питань. Але оскільки Константинопольський патріархат в Україні фактично створив паралельну ієрархію, заснувавши паралельну церкву, ввів в лоно Церкви людей, які в дійсності не мають священницьких і єпископських рукоположень – це викликає, м’яко кажучи, багато питань в інших Помісних Церквах. Ми маємо зараз в Україні два Митрополити Київських. Це як два Президенти в одній державі. Але ж це неправильно. Чому наша УПЦ проти «ПЦУ»? Тому що «ПЦУ» була створена на основі УАПЦ і УПЦ КП, які колись були частинами нашої Церкви. Говорячи світською мовою, на початку 1990 років в Україні відбулися процеси церковного сепаратизму. Від УПЦ відділилася УАПЦ в 1989 році, а згодом і УПЦ КП в 1992 році, і тепер ці частини, які тоді відійшли від нас, претендують назватися помісною Церквою України. Ось який абсурд відбувся в українському церковному середовищі. Але гірше те, що цей абсурд сьогодні подається й пропагується як норма. Тому ці неправильні речі треба виправляти.

— Ви згадали про ініціативу Предстоятеля Єрусалимської Церкви, який запросив Першоієрархів в Йорданію, щоб обговорити питання «збереження єдності в євхаристійному спілкуванні». Що дасть це обговорення? Чи допоможе це врешті знайти гармонію у відносинах православних?

— Так, це дуже позитивний і обнадійливий жест. Ми надіємося, що в цей кризовий момент цей голос буде почутий і якщо не всі, то значна кількість глав Церков матимуть волю туди приїхати, і українське церковне питання або буде вирішене, або будуть намічені шляхи його вирішення. Принаймні це шанс вирішити проблему. Інших можливостей поки що немає. А голос Албанського Архієпископа Анастасія, який також виступає за всеправославну нараду, підвищує шанси того, що це все-таки може відбутися.

— Які питання там мають бути підняті?

— Українське питання, перш за все. Тобто, що робити з «ПЦУ» і як вирішити церковний розкол в Україні, оскільки дії Константинопольського патріархату лише привели до ще більших проблем не лише в Україні, але й породили всеправославну кризу. А також при нагоді можуть підняті й інші актуальні для Православ’я питання.

— Тобто може бути таке, що на Всеправославній нараді «ПЦУ» можуть ліквідувати чи об’єднати з УПЦ?

— Зараз ніхто не може сказати, що може бути. Але однозначно, що в одній країні має бути одна Православна Церква, а не дві чи більше. Це в діаспорі в нас зараз така ситуація, коли на території якоїсь держави, в Західній Європі чи Америці, є декілька православних єпископів – грецький для греків, румунський для румун, російський для росіян. Але еміграція є відносно новим явищем для православних народів і ще не виробленого кінцевого порядку функціонування церковних структур в діаспорі. Однак на традиційних територіях Помісних Церков, де православне населення живе компактно, має бути один єпископ, одна Церква. Це вимоги канонів. Тому та ситуація, яка зараз є в Україні, ненормальна. Також хотів би підкреслити, що ми не сприймаємо «ПЦУ» як окрему Церкву. Це частина нашої Церкви, яка раніше відійшла від нас. Так само як Донбас і Крим — це частина України. Тому вони як були раніше, так і мають бути в майбутньому частиною нашої Церкви, єдиної Церкви. Ну, дали їм Томос, і що? Питання єдності ж не вирішене. Від того вони не перестали бути тими, кими були – колишньою частиною нашої Церкви, яка відійшла від нас.

Ще півтора роки тому, коли Константинополь анонсував свої наміри щодо України, в такий сценарій серед глав і ієрархів Помісних Церков ніхто не вірив. Я про це можу сказати відповідально, бо ми маємо постійне спілкування зі всіма ними. Власне через це світове Православ’я не сприймає цих кроків патріарха Варфоломія і навіть той факт, що дві Церкви визнали «ПЦУ», тільки посилює розкол, а не вирішує суті питання. Це показує, що одні Церкви на одну сторону стають, інші – на другу. І це велика проблема.

— До чого може призвести такий розкол в Православ’ї? Чи можете змоделювати якісь сценарії?

— Важко прогнозувати. Може бути все, що завгодно. Можна припустити, що основними можуть бути два сценарії. Перший – відбудеться Всеправославна нарада, на якій буде знайдене рішення. Ми дуже надіємося на такий оптимістичний сценарій. Другий варіант – розділення Помісних Церков на два табори: умовно грекомовні і слов’яномовні. Це песимістичний сценарій. Можливий якийсь третій сценарій.

— У зв’язку з цим як Ви оцінюєте висловлювання міністра культури відносно того, щоб церковні структури, які мають відношення до Російської Федерації, мають вказувати це обов’язково в назві?

— Вважаю, що міністру культури, як людині відповідальній, треба було би дуже обережно висловлюватись на такі теми. На цей момент немає жодної законної вимоги, яка би зобов’язувала УПЦ змінити свою назву. В законі не йдеться про УПЦ. Міністерство культури за попередньої політичної владі намагалося ввести людей в оману і з допомогою маніпуляцій стверджувати, що це стосується саме УПЦ. Вони вдалися до маніпуляцій, аналізуючи не юридичні, а канонічні документи, які до держави не мають ніякого відношення. Адже церковні канони чи правила не мають сили закону для держави. Це у Візантії колись так було, коли церковні декрети чи канони мали силу державних законів. У нас в Україні держава зараз має світський характер і повторюся, що наші внутрішні церковні документи не мають для держави юридичної ваги. Наскільки я пам’ятаю, в нашому релігійному законодавстві говориться, що держава поважає, визнає і не втручається «у внутрішні настанови церков і конфесій».

А тому та релігієзнавча експертиза, яку зробило Міністерство культури за підписом голови Департаменту у справах релігій А.В. Юраша, де вказується, що саме ми маємо перейменуватись, не має ніякої законної сили, оскільки там відбувається змішування канонічних і юридичних понять. Власне, через це ми подали позов до суду щодо цієї експертизи, а також ініціювали звернення до Конституційного суду щодо цього закону. Адже сам закон суперечить не лише Конституції, але й базовим правам людини. Релігійна організація сама вибирає собі назву, і ніхто не може вимусити її назватися по-іншому. В цьому полягає антиконституційність цього закону.

— Тобто Ви хочете сказати, що це рішення приймалось в результаті необізнаності?

— Швидше, в результаті політичної доцільності й замовлення минулої влади, а також за підказкою з надр теперішньої «ПЦУ». Це ще й певне лукавство і маніпуляція суспільною свідомістю. Є принцип, що держава не втручається у внутрішні настанови церков. Те, хто там з ким зв’язаний духовно, хто за кого молиться – не стосується держави. Як я вже сказав, за спробами нас перейменувати стоять дуже не гарні, по суті рейдерські наміри «ПЦУ». Чому? Тому що вони хочуть забрати нашу назву як УПЦ. Яким чином? В нашій державі Церква не має статусу юридичної особи. Такий статус має кожна парафія, монастир, духовна семінарія, але Церква як конгломерат, певна сума цих парафій не має такого статусу. Але є поняття релігійного центру, який цією сумою парафій керує. В нашому випадку цей релігійний центр зареєстрований як «Київська Митрополія Української Православної Церкви». Після створення «ПЦУ» вони навмисне зареєструвалися з майже подібною назвою «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православна Церква України)». І це при тому, що в Томосі вони не називаються УПЦ, а саме «ПЦУ», або ще «Святійша Церква України». Тобто на лице суперечність. І це вони зробили в надії, що нас перейменують, і вони зможуть забрати наше ім’я, а відтак і храми. Вони й у ЗМІ намагаються часто називати себе не «ПЦУ», а саме УПЦ, вводячи в оману людей. Тобто це чистої води рейдерство, яке в перспективі знову приведе до конфліктів. Навіщо це робити? Я вже не говорю, що це не по-християнськи.

Окрім того, в часи, коли президент Зеленський намагається вирішити проблему збройного конфлікту на Сході, продовжувати створювати релігійні проблеми всередині країни – не дуже правильно. Президент говорить про те, що необхідне примирення, у тому числі всередині країни, що ми маємо зшивати країну, а такі речі як перейменування Церкви, які є рудиментом ідеології попередньої влади, тільки шкодять цьому. Ми ж розуміємо, як це буде діяти в суспільній свідомості: Росія – ворог, значить, Руська Церква також ворог, значить всі, хто зв’язаний з Руською Церквою, також вороги. Ми фактично собі штучно формуємо ворогів всередині країни. Адже до УПЦ належать такі самі українці, громадяни України, а не завезені росіяни, як це інколи можна прочитати в пропагандистських ЗМІ. Тому, на мій погляд, ці рухи з перейменування, а відповідно й заяви Міністра, суперечать стратегічній лінії Президента.

Окрім того, наша Церква була і залишається найбільшою в країні. У нас майже 12 500 парафій і за моїми підрахунками кожної неділі в храми нашої Церкви по всій країні приходить від 2 до 3 мільйонів віруючих – громадян України.

— Як Ви це порахували?

— У середньому в сільському храмі під час служби молиться 50-70 чоловік. В міському храмі – 300-500. Якщо ми візьмемо за середню цифру 150 по парафіях, то це виходить майже два мільйони. У великі свята буває і більше. По такій самій статистиці ми отримуємо в ПЦУ приблизно 400 тисяч людей. Але у зв’язку з тим, що кількість реально церковних людей в них значно менша, я думаю, в середньому в звичайну неділю їхні храми по Україні відвідує приблизно 200 тисяч чоловік. Знову ж таки, ми не говоримо про Різдво чи Пасху. На великі свята люди йдуть в храми, переважно не задумуючись про його конфесійну належність.

— А як в цілому на парафіян вплинула ця ситуація? Що говорять люди, які приходять до церкви?

— Поки по телебаченню була вся ця істерія з Томосу, була увага державної влади, ЗМІ, була напруга серед людей, і це привело до того, що люди пересварились між собою, по селах і в сім’ях люди поділилися, суспільство розділилося, почалися захоплення храмів. Особливо в Західній Україні. В результаті, якщо висловитися образно, Томос став певною духовною берлінською стіною для українського Православ’я, який не просто розділив, а законсервував розділення українського Православ’я на дві нерівні частини. При чому розділив людей як на рівні особистого спілкування, так і структурно. Маємо зараз УПЦ і «ПЦУ». Мені скажуть, що розділення було й раніше. Так, погоджуся, але тепер воно зацементоване Томосом. Якщо раніше ті церковні частини, що відійшли від нас, відчували свою неповноцінність і була надія на їхнє повернення до нас і відновлення єдності, коли в одній країні одна Церква, а не дві, то тепер вони відчули себе самодостатніми через визнання Константинополем. Тепер ми маємо чекати якогось історичного моменту, коли цю стіну можна було б зруйнувати. Також я боюся, щоб ця стіна не стала такою для всього світового Православ’я, яке вже розділилося в оцінці українських подій.

Вже з травня 2019 року, коли не стало Порошенка, немає масових захоплень храмів. Є одиничні конфлікти на місцях, які переважно залишились від дій попередньої влади. Зараз же треба, щоб держава рівновіддалено відносилась до всіх конфесій, а не допомагала захоплювати парафії, як це було за попередньої влади. Адже за часів правління Порошенка на місцях поліція і навіть представники СБУ допомагали захоплювати наші храми, виганяли наших людей з храмів. Такі випадки зафіксовані нами в Рівненській і Волинській областях. Це уявити тільки собі – держава в лиці цих структур воює зі своїми громадянами?

Натомість теперішня влада починає більш адекватно реагувати на цю ситуацію. Наприклад, недавно в Вінницької області, коли представники «ПЦУ» вночі захопили приміщення недільної школи нашої парафії в селі Лука-Мелешківська, на ранок приїхала поліція і вигнала їх звідти. Тобто є ознаки того, що державні структури починають адекватно виконувати свої функції і намагаються забезпечувати законність і порядок.

— Десь ці випадки були кваліфіковані як захоплення?

— Чому після Томосу процес перереєстрування парафії йшов активно, а зараз сповільнився?

— Тому що немає державного замовлення. Тоді це була політика президента Порошенка. Коли ми їздили по проблемних парафіях в західному регіоні, нам люди казали, що якби не голова сільської ради, у нас би було спокійно. А зрозуміло, що голова сільської ради діє не сам. Вказівки йшли від Адміністрації президента в облради, а звідти на місцевий рівень. Приблизно за тиждень до Пасхи цього 2019 року була зустріч представників Всеукраїнської ради церков з Порошенком і Блаженніший Митрополит Онуфрій про це йому прямо сказав. Порошенко був розгублений й не знав, що відповісти.

— Як священник, я компетентний давати оцінку тільки його релігійній політиці. Той факт, що 73% українців проголосували проти Порошенка, означає, що стара ідеологія, в тому числі і в релігійній сфері, потерпіла фіаско. Час показав і люди підтвердили неправильність його релігійної політики, яка багато в чому поділила людей, десь ще більше підсилила вже існуючі розділення, породила близько 500 релігійних конфліктних точок по всій країні. Якщо дивитися з історичної точки зору, то П. Порошенко, не знаю чи свідомо чи ні, але намагався реалізувати релігійну політику, яка була характерна для деяких православних країн кінця ХІХ-го початку ХХ-го століття, коли в Європі був період народження і розвитку національних держав. Сама теза «Армія, мова, віра», до речі, належить періоду політики Російської імперії початку ХХ-го століття. Тепер же, в ХХІ столітті, Церква вже не грає такої ролі, яку вона грала раніше, а також формування національних ідентичностей відбувається по-іншому.Окрім того, вважаю, що Петро Порошенка в релігійній політиці просто використали. Використав Константинопольський патріархат. Адже, насправді, ініціатива з Томосом виходила не від Порошенка, а зі Стамбулу. Його фактично покликали на Фанар і сказали, що хочуть і готові дати Томос. Зауважте, не з Церквою почали говорити, а з президентом. А він просто вирішив скористатися ситуацією і почав піаритися на ній. Але це йому не допомогло. Він не став вдруге президентом. Саме він тоді викликав ієрархів УПЦ КП і УАПЦ, заставив їх написати звернення в Константинополь і пішов процес. Це одна з причин, чому наша Церква не захотіла брати участь в цих іграх. Фанар, по суті, дочекався антиросійської влади в Україні, опершись на західну підтримку, відкрив свою юрисдикцію в Україні в лиці «ПЦУ», назвавши її автокефальною, якою вона в реальності не є, а перебуває під віддаленим контролем зі Стамбулу. Зараз би, при теперішній владі, Константинополь такого в Україні вже не зміг би зробити. Вони просто скористалися моментом. Щось подібне Фанар зробив і в Естонії в 1996 році.

Окрім того, Порошенко став заручником тих людей, які обсіли його, і він був вимушений вже йти в фарватері прихильників «ПЦУ» і греко-католиків. Він не зміг вести свою, збалансовану релігійну політику. Через його уста в офіційних промовах звучали випади й дуже некрасиві слова проти нашої Церкви. І ці ідеї йому вкладали прихильники згаданих конфесій. Це шкодило країні, адже і ми є її громадянами, а з нас намагалися робити ворогів.

Тому я би дав Порошенку однозначно негативну оцінку. Він дозволив ще одній зовнішній силі зайти в Україну. Єдності Православ’я його дії точно не принесли, а людей розварили добряче. І результат на виборах, який отримав Порошенко, про це красномовно свідчить. Віруючий народ не сприйняв цього. До речі, за колишнім митрополитом Вінницьким Симеоном з 291 парафії пішли лише 26.

Водночас, коли президент Зеленський їздив в Стамбул і зустрічався з патріархом Варфоломієм, то він відмовився підписувати будь-які документи, які б зобов’язували його до продовження політики Порошенка в цій сфері.

— Про що це говорить, до речі? Більш світська політика Зеленського в цьому контексті буде сприяти єдності?

— Мені здається, що нова влада побачила, що в релігійному середовищі багато конфліктів і треба заспокоїти країну, примирити. А примиряти країну, добиватися миру на Сході і паралельно ділити людей всередині країни по релігійному признаку – це неправильно. Стратегічна лінія президента – припинення війни і мир всередині країни, але, на жаль, релігія зараз у нас стала конфліктним полем. Мені неприємно про це говорити як священнику, але, на жаль, це так. Тому я, як громадянин України вважаю, що потрібно дати людям заспокоїтись і не педалювати цих тем. Тому, коли наші опоненти з «ПЦУ» говорять, що вони очікують другу хвилю переходів парафій, надіючись на те, що це їм вдасться зробити внаслідок перейменування нашої Церкви, то це тільки буде шкодити країні – її внутрішній стабільності і безпеці. Сама стратегія перетягування й захоплення парафій, яку формують в «ПЦУ», а відповідно й породження конфліктів серед людей є радикально неправильною і шкідливою. Зауважте, не ми захоплюємо храми, а в нас захоплюють. Під патріотичними гаслами. Цьому треба покласти край. Потрібно відходити від цього, від цієї риторики, й викорінювати психологію війни. Потрібно йти до миру, і церковного перш за все.

Окрім того, це все ще й призводить до падіння рівня довіри до Церкви. Недавно було засідання в центрі Разумкова, де було констатовано, що довіра до церкви частково понизилася, причому до всіх конфесій. Ці конфлікти відображаються на всіх конфесіях. Церква розвивається, коли її не чіпають. Звичайно, Церква і в гоніннях росте, але коли її не чіпають, усім від того стає краще.

— Як в цілому мають бути побудовані церковно-державні відносини?

— Потрібна нова релігійна політика. І як це не дивно може Вам здатися, але ця новизна має полягати в простому виконанні вже існуючих законів. Держава не має втручатися в справи Церкви, має покласти край захопленням храмів, має бути рівновіддаленою від всіх конфесій, держава не повинна оперувати такими поняттями як канонічна чи неканонічна церква, бо це не справа держави визначати це. Це внутрішні церковні питання. Все протилежне тому, що я сказав, ми бачили протягом останніх 5 років. Цього не повинно бути. Знаєте, в Біблії написано, що ізраїльський народ складався з 12 колін або родів. Були кількісно більші коліна, були менші, і відповідно, меншим давали менше землі, більшим давали більше землі, але права всіх були однакові. Нам так само потрібні рівні права для кожної конфесії. Окрім того, потрібно, щоб держава допустила наших священників в якості капеланів в армію, тому що там так само служать наші парафіяни.

 — Ви згадали про перейменування. Подібна ситуація зараз з УПЦ (КП). Патріарх Філарет і його прихильники всіляко відстоюють збереження повної назви. Як там будуть розвиватись події, на Вашу думку?  

— Це вже проблеми іншої конфесії, але я прокоментую. Філарет, фактично, зробив розкол всередині «ПЦУ», відійшовши від них і створивши паралельну ієрархію, тобто висвятивши нових єпископів. Тобто він повторив те саме в «ПЦУ», що зробив у нас в 1992 році. За церковними правилами, «ПЦУ» його мала б відлучити, але вони бояться його засудити, тому що вони самі виникли за таким самим сценарієм. Тобто засудити Філарета для них означає засудити самих себе.

По-друге, мені здається, що з точки зору державних законів, якщо вони хочуть називатись УПЦ Київського патріархату, то держава їм має забезпечити це право. Громада Володимирського собору хоче залишитись в Київському патріархаті, значить, держава має сприяти цьому і надати їм це право.

— Чим це закінчиться?

— Навряд чи в УПЦ КП є якесь майбутнє, тому що їм немає за рахунок чого рости. В 1990-х активно відкривались нові парафії і за рахунок цього УПЦ КП тоді й набрала кількісно парафій, особливо за сприяння держави, яка віддавала їм ті храми, які були музеями, пам’ятками архітектури і належали державі. Зараз такого процесу немає. Релігійна сфера вже насичена, тому наростити свою силу за рахунок нових общин їм навряд чи вдасться. Шлях екстенсивного розвитку, коли створюються нові парафії і будуються храми, закінчується. Навпаки, ми зараз на шляху інтенсивного розвитку, де парафії мають збільшувати кількість своїх прихожан іншим чином, з допомогою підвищення якості парафіяльного життя.

— Зараз проходить конкурс на голову державної служби з питань етнополітики і свободи совісті. На днях стало відомо, що Андрій Юраш, якого називають головним по Томосу в часи Порошенко, не пройшов співбесіду. Які завдання стоять перед цією службою та хто має її очолити?

— Ми вже говорили з Вами про необхідність нової релігійної політики і про її принципи. Саме цим і має займатися новостворена державна служба. І цю політику мають формувати нові люди. В Євангелії сказано, що не можна нове вино вливати в старі міхи. Юраш був одним з ідеологів релігійної політики попереднього політичного сезону, яка привела до конфліктів, і всього того, про що ми говорили. Тому залишати його на тому самому напрямку, це означає продовжувати політику Порошенка, від якої всі втомилися і яка показала свою неправильність і шкідливість. Окрім того, на Андрія Юраша відкрите кримінальне провадження, яке ще триває. Він є заангажованою особою, порушує права віруючих. Наша Церква виграла недавно суд в Мінкультури, яке не хотіло реєструвати статутів наших парафій. І попри це, наскільки мені відомо, статути все-одно не реєструються. У Всеукраїнській раді церков також є недовірливе ставлення до Юраша серед багатьох конфесій, окрім хіба що «ПЦУ», інтереси якої він лобіює. Буду відвертий, віруючі нашої Церкви категорично проти цієї особи на чолі такого органу.

На цій посаді має бути людина незаангажована, яка б не лобіювала інтересів якоїсь конфесії. Звичайно, в особистому плані будь-який чиновник може мати свої релігійні переконання, але в робочому плані він не повинен цього проявляти, як це робив Юраш.

— Ви сказали про те, що Церква завжди була об’єднуючим фактором. В часи пошуку примирення, яким зараз займається влада, дуже важливо, щоб такий об’єднуючий фактор все-таки був. Що може стати таким чинником зараз? Як нам знайти внутрішній порядок і гармонію?

— Важке питання на сьогодні. На жаль, такої об’єднувальної сили я зараз в державі не бачу. ПЦУ, на яку робила ставку попередня влада, на таку силу не тягне. Вона лише розділяє людей. Те, що творять її прихильники в західних регіонах країни, просто не по-християнськи. Таке враження, що вони діють за принципом, чим гірше, тим для них краще.

Просмотров: 7496