Навчитися цінувати Святу Євхаристію і храмову молитву — роздуми прот. Олександра Клименка у Великий четвер 2020-го

«Події Великого четверга — це ті події, які для нас уже востаннє так яскраво і пам’ятно показали, ким є Господь, ким Він був і ким залишатиметься повік для нас: Люблячим Батьком, Жертовним Слугою, Тим, Хто прийшов, не щоб йому служили, а щоб самому послужити нам, і цим самим дати неймовірний приклад, який не витерти з наших сердець, що б не відбувалося навколо.

Так, ми можемо цього Великого четверга не потрапити на Літургію, так, ми можемо не потрапити на вечірню службу, під час якої читатимуться 12 Євангелій. Але ми знаємо, що Господь цю паузу в нашому духовному житті допустив не просто так. Він допустив це тому, щоб наодинці з собою ми роздивилися, ким же був Христос для нас самих, щоб ми подумали, а чи можемо ми жити без Христа… Господь дарував нам цю “маленьку паузу”, щоб ми врешті-решт збагнули, як ті апостоли, які два дні перебували в розгубленості і не знали, що робити, якщо все померло, бо коли немає Іісуса, то навіщо далі жити… І ми з вами частково пробуємо пережити те саме. Я бажаю, щоб ви зуміли це пережити! Я бажаю, щоб Господь увірвася у ваше життя, незважаючи на будь-які обставини. Господь завжди з нами, де б ми не знаходилися, якщо ми самі готові впустити Його у власне серце!», — наголосив о. Олександр.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений подіям Великого четверга.

Радості вам во Христі, дорогі брати і сестри!

Господь не раз дивував Своїх учнів великими дивами, які Він творив протягом Свого земного подвигу. Але наостанок Він здивував їх якнайбільше. Все те, що Він робив перед тим, показувало Його як великого чудотворця. Багато чудотворців вдають із себе Божих людей. А Він насправді був Тим, Хто мав право носити назву — Єдиний Чудотворець і Єдиний Благий. Тому що Він поруч зі Своїм чудотворенням явив те, що верховний апостол не зміг прийняти. Він явив Свою надзвичайну милість.

Ми з вами знаходимося на території Великого четверга. Ми не знаємо, що вранці Великого четверга робив Господь, можливо, проповідував у храмі. Про це є мовчання в Новому Заповіті. Але ввечері Господь, як належить виходцю з єврейського народу, разом зі Своїми учнями звершував Пасхальну трапезу. Трапезу, яка була регламентована за багато століть до Нього.

Ця трапеза була скрупульозно описана і проводилася в кожній родині подібно. Готувався Пасхальний агнець, тобто непорочне і найкраще теля у стаді, його приносили до храму і закалали, певна частина віддавалася на потреби священнослужителям, а інша – тим, хто приносив жертву. Ця частина готувалася вдома, в оселях євреїв. Звісно, були тут і гіркі трави, як спомин про блукання єврейського народу в Єгипті, був і хліб, який головуючий роздавав за столом іншим, було і вино, яке також головуючий розливав іншим. Усе було подібно і в апостолів. Як ми пам’ятаємо, був і хліб, було і вино, і вони всі зібралися за спільною трапезою. Але перед тим Господь зробив неймовірне.

Для людини східного виховання Господь зробив те, що було неймовірним. Господь попросив у всіх, щоб вони підготувалися для того, щоб Він їм помив ноги. Він підперезався рушником і, нахиляючись до ніг кожного, почав омивати ноги, як найменший із них (Ін. 13:4-6). Це не зміг стерпіти навіть апостол Петро, тому що не розумів, як так — у тій культурі, де старший завжди глибоко шанується, де до старшого завжди максимальна пошана, Він нахиляється перед Своїми учнями і миє їм ноги. Апостол Петро сказав Йому: «Ти повік мені ніг не обмиєш! Іісус відповів йому: “Коли Я не вмию тебе, ти не матимеш частки зо Мною”» (Ін. 13:8). І апостол Петро дав помити собі ноги.

Господь максимально смиряється перед Своїм творінням. Якщо рельєфно побачити цю картину прямо зараз нашими очима, то вона вражає: Господь — Творець Всесвіту, Той, Хто колись казав: «Нехай буде так!», Хто створив Всесвіт і нас із вами, — прихиляється перед Своїм творінням і вмиває йому ноги.

Так, можливо скажуть, робить кожен тато, кожна мама своїм дітям. Ні, не так! Так, можливо скажуть, бабусі і дідусі служать своїм онукам. Ні! Ми не служимо так.

Не будемо забувати, що серед апостолів був Іуда — той, про якого Господь знав, хто він такий, і знав, що він піде на зраду через декілька хвилин (Ін. 13: 21-27). Але Господь і йому вмиває ноги. Він вмиває ноги тому, хто Христа вже вважає своїм ворогом. Але Господь і перед ним прихиляє коліно і каже: «Хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник як службовець» (Лк. 22: 26-27). Ці слова Господні про те, ким же повинні відчувати і вважати себе правителі світу цього, а кожен, хто відповідає за менших, має залишатися в наших серцях.

Господь не прихиляється перед формальним апостольством, перед узагальненим людством. Ні. Він прихиляє Своє коліно перед кожним, перед особистістю. У Християнстві немає розмитих понять. Ми не можемо служити всьому людству, християнин завжди бачить об’єкт своєї служби, бачить конкретну людину та старається побачити в ній Божий образ і послужити. Ось у чому разюча відмінність від соціальних служінь, що навколо нас і часом проникають у Церкву. Соціальне служіння християнина — це служіння, що завжди спрямоване на особистість, на конкретну людину, до якої спрямована саме її любов, яка вкорінюється в Любові Христовій.

Христос, Який прихилив Своє коліно перед учнями на Таємній вечері, показав нам: це любов до кожної конкретної людини, якій ти повинен помити ноги, якщо зумів вибудувати в собі такий душевний стан, таку душевну рівновагу, таку любов, в якій тепер ти це хочеш зробити. Не тому, що так потрібно і так робив Господь, а тому, що ти розмуієш, Хто перед тобою стоїть, розумієш, що кожна людина — то образ Христовий, що кожна людина заслуговує на те, щоб її любили, заслуговує на те, щоб їй помили ноги. Кожна людина, яку ми зустрічаємо на нашому шляху, є тією, якій Господь би і зараз встав і помив ноги.

Після такої величної миті Господь провадить з апостолами Таємну вечерю, на якій також все відбувається не просто так. На звичайній Пасхальній вечері старійшина роду або найстарший серед тих, хто зараз перебуває за столом, розповідає історію про визволення народу з Єгипту. На цій же Таємній вечері Господь не розповів нічого, що стосується древніх подій, Він сказав учням, подаючи їм спільну чашу для пиття: «Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту» (Мф. 26: 27-28). А потім, подаючи хліб, сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє» (Мф. 26: 26). І тим самим Господь установив для нас звершення Таїнства Євхаристії, яке звершується і понині.

Тисячі років у кожному православному храмі по всьому світу звершується у спомин про ту єдину, неповторну Таємну вечерю, яку повторити не можна. Але ми неначебто на таємничій машині часу кожного разу, коли звершуємо цю Таємну вечерю, стаємо учасниками тієї єдиної вечері, на якій Сам Господь дарує нам Себе під виглядом хліба та вина, тому що ми б не могли вкушати Його під виглядом реальних Тіла та Крові. Він милостиво подає в тому вигляді, в якому ми можемо Його прийняти. Кожного разу тепер, звершуючи Таїнство Євхаристії, ми насправді не звершуємо нічого нового — кожного разу ми переносимося на майже 2000 років тому в ту єдину світлицю, де сидить Господь зі Своїми учнями.

А там, серед Його учнів, перебувають і недостойні, так само, як і ми часом перебуваємо нині недостойні навколо Чаші Христової… Біля Господа сидів Іуда. Іуда сидів настільки близько, що міг омочити руку в Іісусове солило, тобто у посуд із сіллю. І той, хто омочив в одне солило з Ним руку, той, хто причащався Його Плоті і Крові на цій єдиній Таємній вечері, врешті-решт чує від Господа слова: «Що ти робиш, роби швидше…» (Ін. 13: 27). Апостоли не зрозуміли, що саме мав на увазі Господь, але Іуда зрозумів. Іуда зрозумів — і пішов…

Я не знаю, як витримало його серце, я не знаю, чому не розірвалася його душа, коли Іуда зрозумів, що Господь готовий, та однак це зробив. Після слів Господніх він пішов зраджувати Його, він пішов привести воїнів озброєних до Іісуса, неначе до якогось розбійника…

Таємна вечеря показала, що можна, виявляється, бути разом зі Христом на Євхаристії, з самих рук Його приймати Тіло і Кров Його, а водночас не бути Христовим. Часом ми так проживаємо з вами життя, що за назвою наче християни, а насправді не є такими. Коли ми зриваємося на гнів і ненависть тому, що якась дрібничка нам не сподобалася…

Щось дріб’язкове не сподобался і в Господі Іуді. Він не зрозумів, як людина земна і обтяжена великим розумом, не зміг відчути серцем те, що відбувалося поруч із ним в образі Христовому. Христос був тим, Хто міг зцілити його надмірну прив’язаність до земних цінностей і показати ті розсунуті обрії, за якими він міг би побачити вічність. Але трішечки йому не вистачило… Він побачив лише щось, що йому не подобалось у Христі, щось, що не зрозумів, — і одразу пішов зраджувати Його. Господь же бачить нас до серцевини і саме тому любить кожного з нас, саме тому донині страждає і розпинається за кожного з нас. Тому що Господь знає цінність кожної людини, і ця цінність в очах Господніх — неймовірна.

Після Таємної вечері, на якій апостоли приголомшені, на якій не розуміють докінця, що ж відбувається, вони йдуть у Гефсиманію. У Гефсиманію, де Господь Бог, неначе дбайливий тато або мама, йде молитися, коли всі поснули, молитися Своєму Отцю Небесному: «Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..» (Лк. 22: 42). Всі пам’ятають ці слова, де «піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю» (Лк. 22: 44). Він повертається до Своїх апостолів, до Своїх учнів, дивиться на них, а вони — сплять. І в таку найтяжчу, найбуремнішу хвилину для Нього Він, який є Любов, із певним докором звертається до них: «Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?..» (Мф. 26: 40). І йде знову молитися. Ось тут виявляє себе знову любов, яка нікого не тягне за руки, не підпихує ззаду. Він говорить правду — і йде собі. А ви живіть з цією правдою… Знайте, що ця правда явилася перед вами в повноті та істині, і вам тепер треба з нею якось існувати!..

Господь втручається в наше життя донині, приходячи до нас щомиті, коли ми здійснили щось не так, говорячи зсередини нас нашою совістю або зі сторінок Євангелія, говорячи зі сторінок проповіді або з вуст тих людей, яких Господь нам посилає. Він говорить нам правду — і відходить. А ви живіть тепер з цією правдою… Господь говорить: «Пробуй тепер жити з цією правдою, яку Я тобі явив, і якщо ти не заглушиш голос власної совісті, то тобі буде складно»…

Апостоли, я переконаний, декілька днів після розп’яття Христового страшенно переживали, страшенно шкодували кожної втречної миті у спілкуванні з Господом. Коли Господь говорив їм щось, а вони не слухали, коли Господь на чомусь загострював увагу, а вони не розуміли. Тому що розум суєтний, побутовий відволікав їх від цього. Їм часом здавалося, що те, що робить Господь, не таке важливе, а виявляється — це було надважливим!

Останні миті радісного перебування разом з учнями Своїми були затьмарені вриванням в їхній простір сторожі на чолі з Іудою, який поцілунком зрадив Його («І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Іуда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: “Кого поцілую, то Він, беріть Його”. І зараз Він підійшов до Іісуса й сказав: “Радій, Учителю!” І поцілував Його» (Мф. 26: 47-49))… Ось ми і входимо в ті останні двері, за якими вже — побиття, смерть, розп’яття Христове…

Події Великого четверга — це ті події, які для нас уже востаннє так яскраво і пам’ятно показали, ким є Господь, ким Він був і ким залишатиметься повік для нас: Люблячим Батьком, Жертовним Слугою, Тим, Хто прийшов, не щоб йому служили, а щоб самому послужити нам, і цим самим дати неймовірний приклад, який не витерти з наших сердець, що б не відбувалося навколо.

Так, ми можемо цього Великого четверга не потрапити на Літургію, так, ми можемо не потрапити на вечірню службу, під час якої читатимуться 12 Євангелій, і не винесемо з храму свічку додому. Але ми знаємо, що Господь цю паузу в нашому духовному житті допустив не просто так. Він допустив це тому, щоб наодинці з собою ми роздивилися, ким же був Христос для нас самих; щоб ми подумали: «А чи можемо ми жити без Христа?»; щоб ми могли усвідомити: «Слухай, я так звик до Літургії, я так звик до служби Божої, яка є завжди в моєму житті, я навіть не думав, що буде, якщо її не стане». Аж ось Сам Господь дарував нам можливість це пережити… Ми тепер знаємо, яка туга, яка нудьга, яка печаль впадає в наше серце, коли немає Господа поруч із нами, Який би дав Своїми руками Своє Тіло та Свою Кров і вмив би наші ноги молитовними руками богослужбових чинів, що є в нашій Церкві. Ми тепер уже розуміємо, як це складно.

Господь дарував нам цю «перерву», цю «маленьку паузу», щоб ми врешті-решт збагнули, як ті апостоли, які два дні перебували в розгубленості і не знали, що робити, якщо все померло, бо коли немає Іісуса, то навіщо далі жити… І ми з вами частково, бодай трішечки, пробуємо пережити те саме. Я бажаю, щоб ви зуміли це пережити! Я бажаю, щоб кожен із нас зумів із трепетом, із любов’ю, з молитовним налаштуванням пережити ці дні, навіть якщо вам не доведеться потрапити в такий богоспасаємий і радісний простір храмового богослужіння. Переживіть усі ці священні речі вдома, почитайте Святе Письмо і спробуйте поринути в ті надзвичайно важливі для нас події своїм розумом і серцем, навіть перебуваючи вдалині від храму. Я бажаю, щоб Господь увірвася у ваше життя — і сьогодні, і завтра, і післязавтра, — незважаючи на будь-які обставини. Не сприймате їх аж так болісно. Господь завжди з нами, де б ми не знаходилися, якщо ми самі готові впустити Його у власне серце!

Нехай вас береже Бог!

Читайте та дивіться також: Програми з Великопісного циклу 

Стати вірними друзями Христовими. Дружба робить смертних безсмертними — роздуми прот. Олександра Клименка в Лазареву суботу

Без зайвих слів впустити Господа у своє серце — прот. Олександр Клименко про Вхід Господній в Єрусалим та символи Вербної неділі

Іудина зрада і жертва блудниці. Велика середа — час жити і думати про Христа — розмірковує прот. Олександр Клименко

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 1077

Залишити відповідь