Питання віри, а не теми «на злобу дня» є стрижнем життя — прот. Олександр Клименко в Неділю про самарянку

«Сьогодні я хотів би з вами почитати сторінки з Євангелія, що розповідають нам про ту неймовірну зустріч нашого Господа із простою жінкою (Ін. 4: 5-42). …Перше, що ми бачимо, — це те, що з Господом можна зустрітися в абсолютно буденних митях нашого життя. Треба бути готовим до того, що Господь, Який може зустрітися нам у кожну мить, почув від нас справжні слова пошуку віри. І бачимо, що жінка, яка просто пішла по воду, натомість зустріла Того, Кого й не очікувала зустріти…

…У ту саму мить, коли жінка зрозуміла, що перед нею Людина не звичайна, вона одразу починає ставити питання про віру… Ви знаєте, яких несправжніх і безглуздих питань я наслухався у своєму житті, скільки різного роду докорів, скільки запитань на злобу дня, запитань політичних, соціальних, економічних тощо ставлять мені. Скільки різноманітного непотребу звучить, аби образити чи неначебто поставити в незручне становище, замість того, щоб просто поговорити про віру. Тому що насправді ці запитання хвилюють всіх, але безліч людей відсторонюються від них, щоб, не дай Боже, їхня душа не ожила, …щоб душа не почала боліти від справжніх запитань.

Ця ж самарянка одразу поставила справжнє запитання, вона почала говрити про стрижень її життя — про те, а де ж правильно молитися, а як правильно вірити», — зазначає о. Олександр і закликає кожного взяти до рук Євангеліє та зрозуміти, що «з нами говорить Сам Спаситель, і те, що почула самарянка, чуємо кожного разу ми в храмі Божому».

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений Неділі про самарянку.

Христос воскрес!

Я щиро вітаю вас, дорогі брати і сестри, з Неділею п’ятою після Великодня, що носить назву — Неділя про самарянку. Сьогодні я хотів би з вами почитати сторінки з Євангелія, що розповідають нам про ту неймовірну зустріч нашого Господа із простою жінкою, яка відбулася майже 2000 років тому.

«Отож, прибуває Він до самарійського міста, що зветься Сіхар, недалеко від поля, яке Яків був дав своєму синові Йосипові» (Ін. 4: 5).

Господь наш Іісус Христос проходить самарянські землі після відвідин Єрусалима на єврейський Песах, себто на єврейську Пасху. Проходить разом з учнями через землі, населені самарянами, а це були напівкровки з точки зору чистокровних євреїв. Самаряни — це народ, який виник унаслідок змішування єврейського племені і ханайських народів. Самі ж євреї не шанували самарян, вони з ними навіть не віталися. Пам’ятаєте притчу про доброго самарянина, в якій Господь наче як антитезу наводить слова про те, що саме такі люди можуть зжалитися над тими, біля яких пройде правовірний єврей. Отже, євреї не говорили з ними, мало того, було навіть складно уявити, щоб людина, подібна Іісусу Христу — а Його вважали, хай не Богом, але Великим Вчителем — Равві, — заговорив із жінкою-самарянкою. Це було щось неймовірне для того часу! Але ми зараз прочитаємо саме про це.

«Там же була Іаковова криниця. І Іісус, дорогою зморений, сів отак край криниці» (Ін. 4: 6).

Я, до речі, одного разу побував біля цього колодязя, перебуваючи на Святій Землі. Це дуже глибока криниця, про що ми почитаємо далі, це такий «живий свідок» єврейської історії, історії їхніх праотців і патріархів. Іісус втомився, як ми про це читаємо. Отже, Господь наш Іісус Христос взяв на Себе в усій повноті земну плоть з усіма нашими скорботами, з усіма нашими печалями, із втомою, зі здатністю перетерпівати і голод, і спрагу… Іісус був старший за всіх Своїх учнів, і, зрозуміло, Він, як Людина, утомився та сів відпочити біля цієї криниці.

Було ж близько шостої години, а це найспекотніший період на цій землі. Не думайте, що це шоста година ранку, коли ще свіжо, або шоста година вечора, коли вже вечірня прохолода. Це шоста година згідно з єврейським способом рахувати години. Додавайте до цих шести годин ще шість — отримаєте якраз 12 годин. Єврейський час відрізняється від нашого рівно на 6 годин. Коли ми читаємо або служимо в церкві богослужбовий Перший час, це означає — Богослужбовий чин сьомої години ранку за нашим часом, Третій Час — це дев’ята година ранку, Шостий Час — це дванадцята година, після, як ми знаємо, вже можемо служити Літургію або, як ми читаємо в богослужбових книгах, Обідницю.

«Надходить ось жінка одна з Самарії набрати води» (Ін. 4:7).

Ось звичайна історія. Перше, що ми бачимо в цьому тексті, — це те, що з Господом можна зустрітися в абсолютно буденних митях нашого життя. Треба бути готовим до того, що Господь, Який може зустрітися нам у кожну мить, якої ми й не чекаємо, почув від нас справжні слова пошуку віри. І ми бачимо, що жінка, яка просто пішла по воду — вона не одяглася якось по-особливому, вона одягла свою звичайну стару одежу, взяла звичайні свої відра, щоб набрати води, і пішла звичайним своїм маршрутом, тією звичайною стежиною, аби зробити те, що вона робила вже десятки років. Натомість вона зустріла Того, Кого не очікувала зустріти.

Всі наші зустрічі з Господом відбуваються саме так. Цю жінку, згідно з православним переданням, звали Урою — це єврейською мовою, грецькою мовою її ім’я звучить — як Фотинія, нашою мовою — як Світлана. Ми дізнаємося, що вона перетерпіла муки за Христа, навіть її діти повторили її долю. Отже, те слово, яке вона почула, до якого навіть не була готова, так сильно запало в її серце, що вона стала однією з мучениць за Христа. Що ж таке вона почула? Що ж саме відбулося між ними двома тієї спекотної днини?

«Іісус каже до неї: “Дай напитись Мені!” Бо учні Його відійшли були в місто, щоб купити поживи. Тоді каже Йому самарянка: “Як же Ти, юдеянин бувши, та просиш напитись від мене, самарянки?” Бо іудеї не сходяться із самарянами» (Ін. 4: 7-9).

Навіть вона підтверджує ту відому прірву, яка виникає між народами, коли вони починають ділити один одного, в тому числі навіть за віруваннями.

Хіба можемо зараз ми з вами, християни, сказати, що я не сяду з тобою за одним столом, чи не буду з тобою говорити, чи не буду влаштовуватися разом із тобою на одну й ту ж роботу, чи не буду їхати разом із тобою в транспорті, якщо ти не моєї віри? Ні! Ми спробуємо своєю любов’ю, своєю вірою, своїм світоглядом супутника чи співробітника наповнити, спробуємо показати йому, що саме в тому, що я —християнин, і криється джерело моєї радості, джерело моєї любові, джерело мого натхнення. І я ніколи не відштовхну тебе лише тому, що ти інакшої статі, що ти інакшого кольору шкіри, що ти інакшої нації, що ти говориш іншою мовою чи віриш в інших богів. Я можу з тобою говоритии, я можу з тобою дискутувати, але я не відштовхну тебе. Цьому навчив нас Господь наш Іісус Христос. Він навчив нас не ділити людей, не робити так, щоб на людей починали вішати ярлики, не робити так, щоб людей починали судити за їхніми відмінностями.

Ми часом говоримо про те, що такий спосіб життя не сумісний з християнством, і просимо не закривати нам рота, а давати нам можливість говорити про це відверто. Ми говоримо, що ті чи інші відхилення від образу людського та образу Божого вважаємо неприпустимими. Але це не означає, що я з такою людиною не заговорю, навпаки — я весь свій час приділю, щоб ця людина почула життєдайні слова, які будуть не моїми словами, а словами з Євангелія, словами зі святих отців та з мого особистого досвіду прочитання їх.

…Самарянка ж дивується, як іудей, а тим паче Равві говорить із нею.

«Іісус відповів і промовив до неї: “Коли б знала ти Божий дар, і Хто Той, Хто говорить тобі: “Дай напитись Мені”, ти б у Нього просила, і Він тобі дав би живої води”» (Ін. 4: 10).

Якби ж ми знали, кого часом посилає нам Господь Бог. Так часом ми думаємо, що з нами просто говорить людина, або ми опинилися в ситуації, коли хтось інший може допомогти, хтось інший може сказати слова підтримки. Аж ні — Господь чекає цього саме від нас. Він каже, що ти не знаєш, хто тобі зустрівся на цьому шляху, можливо, саме зараз перед тобою твоє спасіння. Саме від того, як ти будеш говорити з цією людиною, а чи врятуєшся ти врешті-решт.

«Каже жінка до Нього: “І черпака в Тебе, Пане, нема, а криниця глибока, звідки ж маєш Ти воду живу? Чи Ти більший за нашого отця Іакова, що нам дав цю криницю, і він сам із неї пив, і сини його, і худоба його?” (Ін. 4: 11-12).

Вона продовжує перебувати в нерозумінні. Вона не розуміє, що саме є в цьому молодому чоловікові, який говорить, що ти сама мала б просити в Мене води. Вона говорить, що «я приходжу сюди кожного дня, і в мене є, чим набрати цю воду, чим Ти набираєш цю воду?». Так часом дивуємося, коли стрічаємо людей, які, здавалося б, нічого не мають. Про це писав свт. Іоанн Златоуст тим матерям, які боялися відпускати своїх синів у монастир. «Вони, здавалося б, нічого не мають, — пише Іоанн Златоуст, — але вони багачі за всіх, тому що в них немає, чого відібрати». В них є все, тому що в них є Господь Бог, вони не потребують нічого, тому що надіються лише на Нього, і в них не можна нічого відібрати та не можна ніяк образити, тому що в них і так нічого немає. Господь наш має все, тому що нічим насправді не володіє на цій землі. Він був Творцем цього Всесвіту, а водночас, як ми знаємо, не мав навіть, де голови прихилити.

«Іісус відповів і сказав їй: “Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне”». (Ін. 4: 13-14).

Господь говорить тут глибокі істини: той, хто хоч одного разу пізнав у своєму житті справжню благодать, той, чийого серця торкнулася благодать, ніколи ні на що її більше не розміняє. Ця благодать буде підтримувати його протягом найскрутніших хвилин його життя.

Ми знаємо, як провадили найтяжчі свої роки у засуджені подвижники ХХ ст. Ми читаємо в архімандрита Іоанна (Крестьянкіна), який, виходячи із засудження, в якому він перебував за віру, впав на коліна і плакав, що «ніколи я більш не матиму такого місця для покаяння». Тому що саме там, у засудженні, він відчув, якою силою врешті-решт є та «вода жива», яку свого часу Господь влив в його серце, та благодать, ті переживання віри Христової, розуміння того, хто ти на цій землі, розуміння того, хто ти є і в чому сенс твого життя, розуміння того, що в тебе є Спаситель і Хто є небайдужий. Усе це тримає тебе в найскрутніші хвилини твого існування.

«Каже жінка до Нього: “Дай мені, Пане, цієї води, щоб я пити не хотіла, і сюди не приходила брати”» (Ін. 4: 15).

Як по-простому ми часом відповідаємо на ті, часом, напрочуд складні завдання, які нам дає Господь. Господь говорить нам про щось складне, про спасіння, про вічність, про те, що буде тримати нас на плаву завжди, а жінка ж вирішує свої щоденні питання. Вона каже: «Боже, я зможу не ходити сюди щодня? Ти даси мені розташування. можливо, нового джерела, де я б могла викопати колодязь і так далеко не ходити?..». Хто знає, про що думала ця проста самарянська жінка, але вона, вочевидь, не збагнула, що саме хоче їй сказати Господь.

«Говорить до неї Іісус: “Іди, поклич чоловіка свого та й вертайся сюди.”» (Ін. 4: 16).

Чому такий різкий поворот діалогу? Він пробує цим запитанням показати їй, і в подальшому діалозі ми це зрозуміємо, що Він не просто спраглий до води чоловік, щоб вона почала шукати і вбачати в Його словах щось більше, ніж вона звикла. Поки що вона дивиться на нього, як на звичайного перехожого, який втомився, від спеки знемагає і говорить дивні речі. Але зараз вона зрозуміє, що перед нею стоїть Хтось, силу Якого вона не відає.

«Жінка відповіла та й сказала: “Чоловіка не маю…” Відказав їй Іісус: “Ти добре сказала: Чоловіка не маю. Бо п’ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не муж він тобі. Це ти правду сказала”. Каже жінка до Нього: “Бачу, Пане, що Пророк Ти”.» (Ін. 4: 17-19).

Кожного разу, коли нам розповідають про якісь речі, про які знаємо лише ми і більш ніхто, розуміємо, що ця людина особлива. І тут перед нею Хтось більший, аніж просто мандрівник, перед нею Хтось більший, аніж просто раввин з Іудеї, можливо, перед нею стоїть Пророк.

«Отці наші вклонялися Богу на цій ось горі, а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись» (Ін. 4: 20).

І ось це місце в Євангельському уривку мені подобається найбільше. Чому? Мені подобається цей момент тим, що в ту саму мить, коли жінка зрозуміла, що перед нею Людина не звичайна, одразу починає ставити питання про віру.

Як же добре було, коли б ви, зустрівши єпископа, священника, монаха, набожного чоловіка чи людину глибокої віри, запитали про щось справжнє. Ви знаєте, яких несправжніх і безглуздих питань я наслухався у своєму житті, скільки різного роду докорів, скільки запитань на злобу дня, запитань політичних, соціальних, економічних тощо ставлять мені. Скільки різноманітного непотребу звучить, аби образити чи неначебто поставити в незручне становище, замість того, щоб просто поговорити про віру. Тому що насправді ці запитання хвилюють всіх, але безліч людей відсторонюються від них, щоб, не дай Боже, їхня душа не ожила. Часом багатьом людям хочеться жити в цьому забутті, щоб душа не почала боліти від справжніх запитань.

Ця ж самарянка одразу поставила справжнє запитання, вона почала говрити про стрижень її життя — про те, а де ж правильно молитися, а як правильно вірити. Саме це для неї було важливим.

«Іісус промовляє до неї: “Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви”.» (Ін. 4: 21).

Він говорить їй і нам про ті часи, які прийдуть пізніше і які вже наступили. Час, коли ми, не заперечуючи того, що найкраще збиратися разом у храмі для молитви, найкраще, коли наша молитва соборна. Але при всьому цьому Господь, звертаючись до цієї самарянки, говорить нам: «Я перебуваю разом із тими, хто буде вклонятися Мені в дусі та істині, де б ти не був, як би далеко ти не перебував від таких близьких твоєму серцю молитовних місць». Якщо навколо тебе немає жодної ікони, немає в радіусі сотень кілометрів жодного храму, до якого ти так прикіпив, то ти можеш знати: якщо ти духом та істиною разом із Господом, то Він із тобою, то твоє поклоніння буде прийнято Господом. Де б ти не був, в якому б полі ти не опинився, в якому б засудженні чи на якій віддалі, якщо від духу та істини, які оселилися у твоєму серці, звернешся до Господа — Він почує тебе.

«Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. [Все ж таки зазначає ту відмінність від самарян, які вклонялися не в Єрусалимському храмі Господу, а на горі Гаризим.] Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в істині, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в істині вклонятись. Відказує жінка Йому: “Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос, як Він прийде, то все розповість нам”. Промовляє до неї Іісус: “Це Я, що розмовляю з тобою…”» (Ін. 4: 22-26).

Ця історія продовжується… Я хочу, щоб кожен із вас дочитав її до кінця. Я спеціально залишаю її недочитаною. Кожен із вас нехай візьме Євангеліє сьогодні і обов’язково почитає його, якщо навіть немає такої постійної звички. Я бажаю кожному з вас, щоб ви зрозуміли: з нами говорить Сам Христос, з нами говорить Сам Спаситель, і те, що почула самарянка, чуємо кожного разу ми в храмі Божому, кожного разу ми приймаємо Його у вигляді Плоті та Крові в наше життя. Дай Боже, щоб ця віра тримала вас на земних шляхах!

Нехай вас береже Бог!

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!