Прот. Олександр Клименко в Троїцьку батьківську суботу: Виявити любов до спочилих своєю молитвою (відео)

«Молитва і церковна, і келійна — це той найміцніший і нехиткий місток, який продовжує єднати землю і небо. Ми не відходимо назавжди. І коли оплакуємо спочилих, зробімо так, щоб наше надгробне ридання, як ми співаємо у чинопослідуванні панахиди та відспівування, вилилося в «Алілуя!», щоб той надгробний плач над нашими померлими і надалі протягом тих років, які ще відведені в нашому житті, перетворився на хвалу Господу. Хвалу за те, що ми маємо надію жити вічно, хвалу за те, що ми маємо реальне, живе і тісне спілкування з тими, хто відійшов, хвалу Господу за те, що і вони можуть молитися за нас.

Це день спомину всіх від віку спочилих православних християн. У кожному храмі ми з вами звершуємо особливий чин заупокійного вечірнього богослужіння… Я бажаю, щоб цього дня ви зуміли зосередитися на молитві. Кому не вдасться потрапити до храму, помолитися вдома або передати записки тим, хто може помолитися, але врешті-решт зробити так, щоб ваше серце не було байдужим до тих, хто відійшов. Вони чекають нас, вони турбуються за нас і моляться за нас, відплатимо їм тим же», — звернувся такими словами о. Олександр та розповів, за кого молиться і не молиться Церква цього дня.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений Троїцькій батьківській суботі.

Я бажаю вам радіти в двох світах!

Таке зазвичай традиційне вітання в Грузинській Православній Церкві, а воно мені сьогодні видалось особливо доречним. Доречним саме тому, що ми з вами будемо говорити про два світи — світи нероздільні, світи взаємопов’язані, світи, які сама Церква якраз і не розділяє.

У Святому Писанні читаємо, що «Бог не є Богом мертвих, а живих» (Мф. 22: 32). І ми щиро переконані в тому, що ті люди, як відходять із земної долі, переходячи у світ інший, залишаються такими ж повноправними членами Церкви Христової, якими вони були і до того.

Апостол Павел пише: «Для мене життя — Христос, а смерть — надбання» (Фил. 1: 21). Отаке спокійне, навіть у чомусь радісне, але без сміху, ставлення до смерті, ставлення серйозне, ставлення глибоке, проте не скорботне, — характерне для всієї Церкви Христової. Апостол Павел також говорить: «Коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні! (Римл. 14: 8).

І сьогодні, коли ми разом із вами згадуємо пам’ять наших спочилих, хотів би поговорити, а чи наскільки вони далекі від нас, як часом це нам видається. Трапляється так, що люди, які від’їжджають від нас на певну відстань і на певний час, у нашому серці неначебто помирають. Ми не бачимо їх рік-два — і пам’ять про них стирається. Печаль, розлука, яка виникає в нашому серці, в нашій душі, коли ми проводжаємо когось у далеку дорогу, в чомусь подібна до тієї печалі, яку ми відчуваємо, коли проводжаємо людину в останню путь.

Сльози, що виникають на наших очах, не є порожніми і не є непотрібними. Сам Господь плакав. Коли підійшов до гробу друга Свого, то, за законом єства, Він просльозився («Іісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав: Де його ви поклали? Говорять Йому: Іди, Господи, та подивися! І закапали сльози Ісусові…» (Ін. 11:33-35)). Проводжаючи наших спочилих, ми плачемо. Стоячи біля гробу, ми не можемо стримати сльози, і священник не говорить нікому на похоронах: «Не плачте». Ми плачемо, тому що, в першу чергу, печалимося про самих себе. Тілесно ми вже не можемо спілкуватися з тим, кого проводжаємо, і нам прикро, прикро, що ті добрі хвилини спільного спілкування, ті добрі хвилини спільних справ, ті добрі хвилини спільної молитви, ті добрі хвилини спільних переживань ми вже не повернемо. Ми плачемо, тому що любили, тому що любимо, і тому що наша любов триває, але вже важко висловити її простими способами.

Але є той спосіб, яким ми можемо виявити молитву до тих, кого ми любимо. Ми звершуємо заупокійне чинопослідування в різних формах. Ми молимося за спочилих в келійному, тобто домашньому правилі, і Церква передбачає такі молитви. Ми молимося за наших померлих у вечірніх службах та в ранкових. Є в єктеніях певні спомини про померлих, навіть якщо це не сугубі поминальні служби. Ми згадуємо наших померлих на проскомідії, та який би не був день великого церковного торжества, навіть такий, як Трійця, або Великдень, коли вголос ми й не згадуємо наших спочилих, однак на проскомідії, на Безкровній Жертві Господу ми згадуємо про тих, хто нам був близький.

Але чи тільки за наших родичів, за наших кровних ми повинні звершувати наші молитви? Ні. Церква виділяє декілька днів на рік, які називає Вселенськими поминальними батьківськими суботами, в які Церква виявляє свою Вселенськість, свою велич, як тієї Матері, для якої кожна дитина рідна. І саме в ці дні Церква просить своїх вірян і мала б просити вустами кожного священника особливо помолитися всередині свого серця за тих, за кого немає кому молитися. Ми протягом всього року в різні дні — і в день смерті, і на дев’ятий день, і на сороковий, і в Дні народження, і в дні смерті, і в Дні ангелів поминаємо наших близьких. Для цього існують поминальні суботи Великого посту. Та й кожна субота в богослужбовому чині несе у собі відбиток заупокійної служби. Тоді ми молилися за тих, хто був нам особливо близький чи тілесно, чи кровно, чи духовно. А от у Вселенські суботи, тобто в Суботу Троїцьку, що звершується напередодні П’ятдесятниці, та в Суботу М’ясопусну, що звершується в Неділю про Страшний суд, ми з вами молимося за весь світ, молимося за тих, імена яких забуті, молимося за тих, в кого не залишилося близьких та родичів, а таких людей безліч.

Церква вчить про те, що не лише православні угодники живуть після смерті, кожен, хто жив у Господі, живе так само й померши. Ми не помираємо назавжди. Померши для земного життя, ми продовжуємо жити у вічності, а значить — всі ці люди, які відійшли, я переконаний, якщо вони молилися тут, то продовжують молитись і там. Ми маємо перед ними неоплатний борг, неоплатне зобов’язання відповідати їм за молитву молитвою, відповідати їм за посередництво своїм посередництвом. Саме в цьому сенс того, що ми збираємося в заупокійні дні в церквах. Ми молимося за тих, хто, я впевнений, молиться за нас.

Знаєте, як то буває у звичайному реальному житті, коли нас хтось просить помолитися за нього, а потім пише чи телефонує тобі: «Я відчував, що ти за мене молився, всім серцем я відчував, що твоя молитва не була порожньою, не була байдужою, вона була сердечною, і в моєму житті відбулися переміни, тому що сам Бог побачив: я небайдужий комусь, на моє прохання хтось відгукнувся…».

Ми знаємо безліч історій про молитви про спочилих. Пам’ятаємо ту неймовірно драматичну історію про те, що хтось бачив у заупокійний день, як храм поступово наповнювався душами тих, про кого звершували молитви присутні віряни, а також були такі душі, які заходили в храм, озиралися по сторонах і поверталися назад. Звісно, це певна романтична драматургійна замальовка із містичного життя Церкви. Ми не можемо таку історію ставити в підгрунтя, в наріжний камінь нашого догматичного вчення. Ні. Але ця історія в чомусь показує, наскільки важливим є для тих, хто відійшов, тримати зв’язок із нами через молитву.

Молитва і церковна, і келійна, тобто домашня, — це той найміцніший, нехиткий місток, який продовжує єднати землю і небо. Ми не відходимо назавжди. І коли оплакуємо спочилих, зробімо так, щоб наш плач, наше надгробне ридання, як ми співаємо у чинопослідуванні панахиди та відспівування, вилилося в «Алілуя!», щоб той надгробний плач над нашими померлими надалі протягом тих років, які ще відведені в нашому житті, перетворився на хвалу Господу, хвалу за те, що ми маємо надію жити вічно, хвалу за те, що ми маємо реальне, живе і тісне спілкування з тими, хто відійшов, хвалу Господу за те, що і вони можуть молитися за нас.

Сьогоднішній день — день спомину всіх від віку спочилих православних християн. У кожному храмі ми з вами звершуємо особливий чин заупокійного вечірнього богослужіння. Чин, який в чомусь перегукується з чином відспівування. Ми звершуємо панахиду, яка буде немовбито затиснута між вечірньою та ранковою службами для того, щоб вголос пом’янути імена кожного, кого ви згадали у своїх записках. Але у словах всіх від віку спочилих християн ми спробуємо всією повнотою любові Церкви Христової осягнути та згадати імена тих, кого вже ніхто не згадає.

Часом ходячи кладовищем, я з дитинства помічав, як старіють та зникають старі могили, падають оградки, трухнуть хрести і стираються імена, за таких людей і повинна молитися вся Церква. Не кожному пощастило мати велику родину, не кожному пощастило мати онуків та правнуків, не кожному пощастило, помираючи, бачити неначебто Аврааму, прозираючи в майбутнє, мільярди своїх нащадків. Не кожному так пощастило… Дехто помирає самотніми, і ніхто навіть знає, чи живий він чи ні. За всіх таких ми молимось. Ми молимось за тих, хто був втоплений чи помер у дорозі.

Втім цього дня ми не молимося за самогубців. Самогубці зробили свій вибір, і ми лише надіємося на милосердя Боже, яке Господь може явити Сам. В цей день ми не перериваємо дотримання та чину церковних. Ми молимося за тих, за кого Церква дозволяє молитися, покриваючи всіх своєю любов’ю. Тих, хто самовільно відійшов із цього світу і відкинув Богом дароване життя, ми не згадуємо вголос. Не згадуємо не тому, що не любимо їх, не тому, що осуджуємо їх. Ми нікого не засуджуємо. Просто в цьому являє себе церковна педагогіка. Всім іншим людям словесним не поминанням ми неначебто нагадуємо: хочете, щоб вас згадали вголос в Церкві Христовій, не робіть цього. Тому що таке рішення, такий крок спротиву волі Божій не повинен в жодному разі увійти в ваше життя. Ми надіємося на милосердя Боже, ми віримо, що Господь може Своєю милістю зцілити та простити кожного. Тому що ще раз і ще раз ми пам’ятаємо: для Господа всі наші гріхи — то жменька піску в океані, як говорив старець Єфрем Ватопедський. Він здатний простити кожного, ми ж в ці дні молимося за всіх, окрім тих із православних християн, які, на жаль, не змогли впоратись із Богом дарованим життям…

Я бажаю кожному з вас, дорогі брати і сестри, щоб ви насправді, як любить повторювати Святіший Католікос-Патріарх всієї Грузії Ілія, раділи в двох світах. Не бійтеся смерті! Ми не будемо оплакувати смерть, тому що смерть — це неправильно, смерть — це те, чого Бог не творив, смерть — це те, що увійшло у світ і в тканину життя лише тому, що ми не змогли залишитися на висоті достоїнства, на яке нас поставив Господь Бог. Ми мали б стати безсмертними не лише духом, а й тілом, але самі відійшли від цього дару. Ми будемо плакати, згадуючи наших спочилих, і в особливо обдарованих Богом людей будуть проливатися сльози навіть за тих, кого вони не знають. Тому що печаль християнина завжди за весь світ, завжди за тих, до кого простягається його любов.

Я бажаю, щоб у цей день ви зуміли зосередитися на молитві. Кому не вдасться потрапити до храму, помолитися вдома або передати записки тим, хто може помолитися, але врешті-решт зробити так, щоб ваше серце не було байдужим до тих, хто відійшов. Вони чекають нас, вони турбуються за нас і моляться за нас, відплатимо їм тим же.

Нехай їх і нас Бог береже!

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні