«Коли дочка за формою мала приїхати, то йшла Хресним ходом “Кам’янець-Подільськ-Почаїв”, вона кожен рік ходила цим Хресним ходом. А вже коли в реанімації була, то каже мені: “Тато, як мені ворог помстився, щоб не йшла далі у Хресні ходи”», — розповів отець Миколай. «Четвертий рік я йшла за батьків. І наступний рік у Хресний хід обов’язково піду. Я вже сказала: п’ятий рік за себе піду. На протезі, але піду», — вірить Олександра.
23-річна дочка священника Української Православної Церкви Олександра Гуй стала жертвою страшної трагедії — їй було ампутовано одну ногу, за другу все ще борються лікарі й вона сама. Новина про те, що п’яний майор здійснив наїзд на трьох дівчаток-курсанток, які прийшли отримувати форму для навчання у Військово-медичній академії, облетіла всю Україну.
Попри те, що довелося пережити молодій дівчині, вона повна оптимізму й має безліч планів на майбутнє. Олександра вже може гуляти територією лікарні. На візочку. Кореспондент Інформаційно-просвітницького відділу поспілкувався з дівчиною та її батьком протоієреєм Миколаєм. Це справжня історія мужності й віри в Бога та Його милість.
— Вітаю, батюшко, Олександре! Ми з Вами вже знайомі і, на жаль, не з кращого приводу — проте трагедія, яка з вами сталася, не залишила людей байдужими. На наше повідомлення у Фейсбуці відгукнулося багато людей. Майже мільйон охоплення, 10 тисяч репостів, не знаю, наскільки змогли ми всі допомогти, але 3 тисячі коментарів зі словами підтримки свідчать, що люди, дійсно, перейнялися тим, що з Вами сталося. Всі, звичайно, бажали, щоб Ви трималися, молилися за Вас. Але ми знаємо, що Ви – дочка православного священника, і це майже все. Якщо можна, то зараз познайомимося з Вами ближче. Розкажіть про себе. Хто така Олександра?
Олександра: На цей момент я слухачка Військово-медичної академії, офіцер, молодший лейтенант медичної служби. Закінчила я цього ж року Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця. В мене є три брати, я з багатодітної сім’ї, і я пишаюся тим, що в мене є три брати, підтримка. Брат мій старший також священник, як і мій тато, пішов по його стопах. Молодший брат в мене військовий і наймолодший Амвросій — школяр. Я пишаюся своєю родиною, пишаюся своїми батьками, пишаюся тим, що вони дали нам право вибору професії.
Я захотіла займатися медициною, допомагати іншим. Ще з дитинства я хворію, так сталося, ось тому мені захотілося допомагати іншим. Потім вступила до Військово-медичної академії, щоб допомагати іншим на Сході.
Якщо описувати ситуацію, яка сталася, то вона дурна. Чесно, я не можу назвати по-іншому. Я б воліла втратити свою кінцівку за інших (обставин), чим так, як сталося, але це все таке, ми — діти Бога, і без волі Божої не падає волосина з голови, тож… Я взагалі з посмішкою по життю, тому що посмішка, як-то кажуть, продовжує нам життя на одну хвилину. Тож, я думаю, жити до років 100, радіти та дякувати іншим.
— Ви сказали, що хочете допомагати людям, і от у мене виникла така думка, що, можливо, Ваша життєрадісність у такій ситуації — про вас стільки людей дізнаються, як ви це переживаєте, — це теж людей не те що надихне, а покаже, як можна в цьому житті впоратися з труднощами.
Олександра: Звичайно, коли я приїхала в реанімацію, я вже знала, що в мене буде ампутована кінцівка, тому що я її бачила, і я розуміла, що врятувати її не можна буде. І я не могла подивитися на свою кінцівку, в мене був шок, я проплакала в реанімації. Мені кажуть, чого ти плачеш, все буде добре. Я зрозуміла: або плакати, або сміятися, тобто або сприйняти цю ситуацію, або не сприйняти. В мене був телефон, і я думала, як там мої друзі, мій тато, мама, якщо я не справлюсь, як вони приймуть цю інформацію. Тому що для мене це був шок, а для них це ще більший шок. І коли вони прийшли на підтримку, то я зрозуміла: “Все, Сашо, бери себе в руки, досить нюняти, потрібно себе брати в руки”. Або плакати, або сміятися, або підтримувати себе, або дати цим негативним емоціям себе повалити.
— У Вас, як у священника, як в батька, які були перші думки, як Ви це пережили?
Отець Миколай: Я цю новину дізнався від Олександриного друга, об одинадцятій годині. Коли я почув, що їй відрізали ногу, для мене це був шок, серце кололо дуже, мабуть, передінфарктний стан був. Син, якому 10 років, Амвросій, взяв ініціативу у свої руки: «Тато, не плач, мамо, не плач, Боженьці так угодно, ти нас учиш приймати будь-яку ситуацію». І ми з мамою стали на молитву, я молитву вже ту, можна сказати, не чув, мама помолилася, і син сказав: «Лягай, тату, відпочинь». І я змусив себе заспокоїтися, зрозумів: «Якщо я ще потраплю з серцем до лікарні, хто ж буде допомагати? Треба бути мужнім!». Потім дружина взяла ініціативу у свої руки, подзвонила у сусіднє село, у нас там фермер, який привіз нас вночі до Києва, тобто ранком ми вже в реанімацію потрапили. Дуже тяжко було це сприйняти, коли я до Олександри прийшов, перше, що вона сказала: «Не плачте». Мене навпаки це надихало на те, щоб мужньо все перенести, я зрозумів, що ми з цією бідою впораємося.
Олександра: Все буде добре…
Отець Миколай: Але, розумієте, мене радує, що ми не самі з цією бідою лишилися, що люди відгукнулися. Я подзвонив до свого владики, до владик, яких я знаю, і по єпархіях благословили за Олександру молитися. Дуже багато відгукнулися. Батюшки, які мене знають, дзвонили з підтримкою, я розумів, що не сам на сам, молитва лунає. Молитва…
Олександра якраз, як за тією формою мала приїхати, йшла Хресним ходом “Кам’янець-Подільськ-Почаїв”. Вона кожен рік ходила цим Хресним ходом.
Олександра: Цей рік Хресний хід був за батьків, четвертий рік за батьків.
Отець Миколай: І от, значить, потрібно було поїхати за цією формою… Коли в реанімації була, то каже мені: «Тато, як мені ворог помстився, тобто щоб не йшла далі у Хресні ходи». Я кажу: «Доцю, все буде добре».
Олександра: Я наступний рік у Хресний хід обов’язково піду. Я уже сказала: п’ятий рік за себе я піду. На протезі, але піду (посміхається).
Отець Миколай: Думаю, що люди, які, дійсно, бачать її прагнення, таку життєрадісність… Вже як її перевели з реанімації в травматологію, то вона відразу зробила репост до сюжету, який зняв телеканал «Громадське»: «Спасибі за підтримку». І я знаю її, що вона життєрадісна, що вона не втрачає цей ентузіазм. В мене діти ставлять ціль і йдуть до неї.
Олександра: Була поставлена ціль вступити до медичного університету, вступила. Закінчила я університет добре, пішла на роботу, практики набралась, до військової академії вступила, казали, не стану анестезіологом, а я стала анестезіологом.
Отець Миколай: Вона працювала медсестрою.
Олександра: В ОХМАТДИТІ працювала з дітками, різні були ситуації, але слава Богу. Я вдячна тому досвіду, що був, я вдячна всім колегам, своєму начальству, всьому колективу, і батькам, і дітям.
Отець Миколай: У травматології я сиджу біля неї, і на розум мені спадає, що недаремно вона там працювала: це Господь підготовлював Її для того, щоб мужньо пройти якийсь етап. Коли бачила тих людей, то сама загартовувалась.
Олександра: Дзвонять тобі і кажуть: “Помоліться за раба Божого такого”. Я переживав так сильно… Був такий тяжкий хлопчик із Закарпаття, дзвонили просили: “Помоліться за раба Божого”, потім: “Помоліться за спочилого раба Божого”. Таке життя…
Отець Миколай: Але і тут я зрівняв: Господь показав, що ті діточки борються за життя також, вони ще не нагрішили у цьому світі, а для чогось Господь дає їм таке випробування. Так, і моїй родині Господь дав таке випробування.
Олександра: Нічого, ми його пройдемо, уже поставимо протез, вилікують ноги, і знову буду бігати.
Отець Миколай: Вже 9 операцій вона перенесла, ще, як кажуть, 9 — і все (посміхаються).
Олександра: Минулого тижня мені була зроблена аутодермопластика частини шкіри, щоб вкрити цю ділянку, частину прикрили, частина ще відкрита. Ще будуть завтра проводити операцію таку саму — накладати. Є ділянка некрозу, на жаль, її заберуть, де кістка вида, треба буде прикрити м’язи, а потім той перебитий чи порваний проміжний м’яз. Квадріцепсам також потрібна буде пластика. Треба наводити порядок, це все поступово, все заживає.
— Є надія в лікарів вилікувати другу ногу, з Божою допомогою?
Олександра: Так, є надія з Божою допомогою. Лікарі самі дивуються: “Як воно, кажуть, так прижилося?”. “Молиться вся Україна, весь Афон, – кажу, – скоро молитвами й піду”. Вони сміються. Так і є, тому що така сильна молитва йде, всі моляться. Тому з любов’ю, з Божою допомогою вилікуюсь.
— Поможи, Боже! Скажіть, які у Вас потреби?
Олександра: Потрібен протез. Спочатку первинний протез, як нам розповіли, щоб навчитися, він має бути недорогий. Недорогий – це 100 тисяч, звичайно… Потім потрібен наступний протез, щоб вже ходити, а це близько 300 тисяч. Згодом, щоб я бігала, тобто щоб вела активний спосіб життя, окремий протез потрібно. Кошти ми збираємо, надіємося, що чимось нам Міністерство оборони допоможе, нам пообіцяли. Як це буде?.. Тому що час минає, обіцянки забуваються. Так у нашій країні відбувається. Не знаю, як все буде, один Господь відає, але надіємося…
— Люди так само не лишать у біді й надалі, як відгукнулися в перший раз. Тепер ми відповідальні за те, щоб Вам допомогти.
Олександра: Я просто дуже вдячна всім, всім за молитви, за репости, за переживання, Господь…
Отець Миколай: Ви знаєте, я в інтерв’ю казав: “Як казала мені одна жіночка, їй 92 роки, вона лежача з дому престарілих, зі Звенигородки. І вона каже: “Батюшко, отаке сталося, я розділяю ваше горе, я б вам перерахувала гроші, але не можу, бо не картки немає, нічого. Дайте свій адрес домашній, я вам вишлю поштою”. Вислала вона гроші поштою, я отримав, подякував, подзвонив. А вона каже: ”Як будете в Олександри, обов’язково дайте їй телефон, я з нею побалакаю”. Ви знаєте, мене це дивує теж. Велике серце в цієї людини. Їй уже 92 роки, вона, коли дзвонить Олександрі, то каже: “Тут нас 27 чи 28, ми всі за вас переживаємо”… Вони в газеті прочитали або хтось дав відео з ФБ, там мій телефон зазначено. І вони так зв’язалисяі зі мною. Коли вони балакали з Олександрою, то вона її розраджувала, деякі житейські ситуації розказувала і підтримала морально.
Олександра: Милостиня така…
Отець Миколай: Так, милостиня її така, це велике-велике діло, і воно, знаєте, як кажуть, є прикладом, що у нас люди дуже добрі і готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
Олександра: Як це дивно б не звучало, але в мене немає злості на цього майора. Не було від самої першої хвилини. Не знаю, чому, можливо, що розумію, що це все-таки ворог, це не він. Він був дуже п’яний, так, але мені його шкода, тому що в нього є жінка, онкохвора, є сім’я, тобто він не лишив долі нас, він покалічив свою сім’ю. І потім… Головне, знаєте… Коли я підходила до Причастя, тато мені каже, що тобі не можна йти зі злобою, а я говорю: “А в мене її немає”.
Отець Миколай: Я сам дивувався. Знаєте, коли вона попросилася посповідатися, причаститися в отця Владислава, але перед тим її ж підготувати треба, я думаю: “Як же? Вона ж повинна відчувати якусь ненависть, таке відчуття”. Та коли питаю в неї, вона: “Та ви що?” Я такий геть: “Оце так…”.
Олександра: Я коли звертаюся в молитвах… Я просто дуже люблю Архістратига Михаїла, я до нього кожен день молилася, там є такі слова в молитві, що ніякий ворог до тебе не підступить, і ти не помреш наглою смертю. А в мене є подружка Оля, і я її теж навернула до цього святого. Ми просто почитаємо разом…
Коли все сталося, я кажу: “Архістратиже Михаїле, допоможи мені!”. і Оля, тримаючи мене, теж каже: “Архангел Михаїле, допоможи!”. І знаєте, це все було, як вияснилося, протягом 40 хвилин, а мені здалося, що це хвилин 10 було.
Отець Миколай: 40 хвилин їхала швидка.
Олександра: Так, швидка їхала. Але мені цей час так швидко плинув… Коли мені сказали, що 40 хвилин, я здивувалася… Як кажуть, у Господа немає часу. Так само і тут не було. Я лежала на руках в одних, в других, я чула ситуацію, тому що ми були при свідомості, але коли мені сказали, що 40 хвилин, я кажу: “ Ви що? Хвилин 10 і все”. Скільки просто, коли читаєш житія святих, і там всі мученицькі смерті, як вони все терпіли, а при цьому пояснюють, що не відчували цього часу… Я потім зрозуміла, наскільки ми не віримо до кінця, ми маловірні. А треба вірити, вірити, що сила Божа існує, і є покровитель, ми не одні, і всі святі угодники, і все буде добре.
— Які у Вас плани на майбутнє?
Олександра: На майбутнє: пройти лікування, реабілітацію, закінчити академію і стати анестезіологом і допомагати іншим. Я якось татові казала: “Не знаю, яку мені професію вибрати, може, мені піти в психіатрію?”. Мені ще подобалася гематологія, працювати з дітками, але ще думала над реабілітацією дитячою, думаю закінчити анестезіологію. Можливо, ще піти в психіатрію на курси.
— Бажаємо Вам, щоб мрія здійснилася. А головне для початку, щоб Ви виздоровіли.
Олександра: Так, стала на ноги (посміхається).
Отець Миколай: Ці переживання… Люди моляться. В неї ще є молодший брат, на 1,5 роки молодший, лейтенант, він закінчив Військову академію ім. П. Сагайдачного — лейтенант, у 53-ій бригаді був відправлений на Схід. Теж переживання. Дзвонимо. Хоча він завіряє, що там усе спокійно, але ж переживаємо. Є великі переживання, тому що, бачите, в нас неспокійно в країні. Але життя триває, треба ж далі жити.
Олександра: Треба далі рухатися.
Отець Миколай: Навпаки ці ситуації загартовують нас, що Україна – держава міцна з добрими людьми, тим більше, що Українська Православна Церква, яка є канонічна, надихає нас на те, щоб ми єдналися і в біді, і в радості, і були разом.
Олександра: Господь посилає випробування людині, які вона зможе перетерпіти, подолати. Як сказав один владика, можливо, така Господом дана їй доля бути без ноги, і таке от сталося.
Не треба говорити, чого, чому, а треба прийняти.
Отець Миколай: Так я вчу своїх дітей, щоб приймали у своєму житті. Багато є таких ситуацій в житті, і в мене, коли попадаєш в якусь несправедливість, починаєш шукати ту справедливість. А тоді думаєш: “ Господь тобі посилає для чого? Для того, щоб ти не озлобився, щоб ти не платив злом за зло. А навпаки добром, милосердям… Господь нас наділив вражати те зло. Бо якщо ми будемо одне говорити, а друге робити, то ми будемо двулічні люди, а треба пробувати долати все. Людина побачить, що ти не за тією проповіддю живеш — одне говориш, а друге робиш. Треба бути щирим у своїх словах, в житті. Отак…
Олександра: Показуєш прикладом.
Отець Миколай: То, звичайно, люди сприймають інакше.
— І наостанок. Ваше слово міцне. Декілька слів тим людям, які так само у скруті перебувають.
Отець Миколай: Я хочу як священнослужитель сказати, а також як батько Олександри і своїх дітей: бути мужніми, не ламатися. Господь стільки дає випробувань людині, скільки вона може понести, не більше, не менше. Але впадати у відчай — це великий гріх. Тому що дух Божий дає, і вона знає це. Вона знає, що з медичної точки зору, коли людина в підійнятому настрої, то все тіло швидко заживає, а коли в депресію впадає, то навпаки.
Олександра: Так, головне, щоб ці люди не впадали у відчай.
Отець Миколай: Тому тим людям, які мають проблеми, горе, бажаю мужньо долати і приймати, бо без Божої волі нічого не буває. Все покладати на Божу волю. Не питати, чому, а молитися за подані скорботи або молитися за те, щоб Господь тут, на землі, дав якесь випробування. Бо коли ми туди прийдемо, якийсь гріх відміниться за те випробування. Тому треба долати ті труднощі, які даються нам тут.
Олександра: Коли людям скорботно, хай ідуть у церкву і просто постоять, помоляться, усвідомлять той вектор, що щось не так, можливо, у цьому житті.
Отець Миколай: Велика дяка, що ви теж — Інформаційний відділ УПЦ — висвітлюєте цю подію. Є люди, які кажуть, що це мене не стосується… Нас чекає довготривала реабілітація, встановити протез, а потім постійно їх міняти.
…Ще пригадую один випадок. Одна жіночка на заробітках в Італії, вона надіслала нам пожертву. А згодом пише, що я вам пришлю миро від моей свт. Миколая Чудовторця з м. Барі – і поштою передала сюди миро з пакуночком: кава та різне. І така радість, що і там люди з нами!.. Як кажуть, світ не без добрих людей.
Публікуємо реквізити для надання допомоги: Приватбанк 5168 7427 1226 5895 (Гуй Микола Миколайович).
Контактні телефони батька (095) 940 41 02, (068) 451 28 03.
Нагадуємо, страшне ДТП сталося на території військової частини в Шевченківському районі Києва 25 серпня. Військовий у званні майора Володимир Холодний в стані сильного алкогольного сп’яніння здійснив наїзд на автомобілі на трьох курсанток, які стояли біля адміністративної будівлі по вулиці Зоологічна. Двом дівчатам довелося ампутувати по нозі. Одна з них – 23-річна Олександра, дочка протоієрея Миколая Гуя.
Водія, який вчинив ДТП затримали, суд столиці обрав підозрюваному запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб без прав внесення застави. Досудове розслідування триває й здійснюється за процесуального керівництва військової прокуратури.
Спілкувалася Валентина Гордійчук,
оператор Гавриїл Загородній
Просмотров: 1456