Митрополит Феодор: Про причини кризи єдності Православ‘я та шляхи її подолання

Про феномен так званого сучасного «світського богослов’я», спотворену «нову еклезіологію», причину розколів та розділень у Церкві та про те, що єдність – це єдність із Христом та всією Церквою, а не з якоюсь її частиною, – митрополит Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал із посиланням на пресслужбу Кам’янець-Подільської єпархії.

За всю історію християнства Православну Церкву не раз стрясали різні єресі й розколи, які з’явилися вже за часів апостолів. У період Вселенських Соборів Церква явила нам багато трудівників на ниві Христовій, які своєю твердою вірою і святістю життя свідчили про істину. Всі вони розглядали Церкву як осередок святості і вічного життя, де християни, за словами апостола Павла, складають Тіло Христове (1 Кор 12, 12-14, 27). Кожен член цього Тіла дією Святого Духа знаходиться в живому зв’язку з Христом – Головою цього Тіла (Кол. 1:18).

Потрібно відзначити, що спілкування з Богом, перебування в єдності з Ним не мислить без правдивої віри і благочестивого життя. Ще святий Іриней Ліонський підкреслював, що «закон молитви є закон віри». Іншими словами, досвід правильної молитви не може бути без правдивої віри і навпаки.

Святі отці стверджували, що істинне богослов’я завжди безпосередньо пов’язане з моральним життям і правильною молитвою. Так, за словами святого Ніла Синайського, «Якщо ти богослов, то будеш молитися істинно; і якщо істинно молишся, то ти богослов». Тобто молитва, що відкриває спілкування з Богом, і є істинним богослов’ям, оскільки богослов’я – це не інтелектуальна діяльність, не пошук «нових шляхів», а в першу чергу правильна молитовна практика Богоспілкування, що випливає з християнської аскези і догматичної чистоти. Першими видатними богословами Церкви були смиренні рибалки, митарі й робітники наметів…

На жаль, подібне розуміння богослов’я в сучасному світі знаходить все менше прихильників. Богослов’я сьогодні сприймається у відриві від особистої аскези, святоотцівського досвіду життя й уявляється як наукова дисципліна. Більш того, останнім часом ми все частіше зустрічаємо феномен «світського богослов’я», а з ним зустрічаємо «богословів», не віруючих у Бога.

Таке спотворене богослов’я призводить і до спотвореного розуміння фундаментальних основ християнства, що в першу чергу проявляється в еклезіології (вчення про Церкву), коли розглядають Церкву не як Тіло Христове, а як таке собі товариство віруючих у Христа, або конфедерацію «пост-християнських» громад. Грунтуючись на помилкових доктринальних і канонічних передумовах, творці «нової еклезіології», якщо вони з православного середовища,  створюють внутрішні проблеми для Церкви Христової та її єдності. А з іншого боку, якщо ці помилкові богословські погляди виходять від тих, хто перебуває за межами Церкви, то вони створюють перешкоди для повернення до Церкви тих, хто заблукали. І це добре ілюструє сучасний екуменічний рух.

Екуменізм з’явився не сьогодні. Перші прояви екуменічного руху можна віднести чи не до перших століть християнства, коли імператори й ієрархи Церкви шукали шляхи єднання з тими, хто відпав від Церкви, спираючись не стільки на вчення і Передання Церкви, скільки на політичні міркування або особисті уподобання. Щоправда, в давнину не існувало систематичного екуменічного навчання. Але, на жаль, головним пунктом численних уній і договорів з єретиками, як правило, вимагався від православних християн якийсь неприпустимий віронавчальний компроміс.

Неодноразово спроби об’єднання за рамками святоотцівського розуміння єдності з відступниками від Церкви, призводили до відмови від певних доктринальних істин Православ’я або замовчування про них в ім’я громадянської злагоди і церковного світу.

Наприклад, в 648 році імператор Костант II під час суперечок про дві волі в Христі видав документ під назвою «Типос», тобто «зразок» християнської віри. У цьому документі, складеному за порадою константинопольського патріарха Павла II, заборонялося говорити як про одну, так і про дві волі в Христі. Природно, що православні християни бачили в Типосі заступництво єресі монофелітства (монофелітів вчили про одну волю у Христі), оскільки з одного боку ця єресь не засуджувалася, а з іншого – заборонялося вчити про дві волі в Іісусі Христі. Всіх, незгодних із документом, піддали жорстоким гонінням і переслідуванням. Саме за відмову визнати «Типос» імператора Константа II постраждали святий папа Мартін, преподобний Максим Сповідник і багато православних.

Святі нашої Церкви задля стояння в Істині не шкодували навіть свого життя, тому що розуміли: компроміс з брехнею, що полягає в єресі, призведе до втрати благодаті і до духовної смерті. І якщо раніше такий компроміс нав’язувався ззовні, найчастіше державною владою, то сьогодні ми спостерігаємо такі екуменічні процеси всередині Святої Церкви або в інших конфесіях, ініціаторами яких виступають ієрархи і богослови, що будують свою місіонерську діяльність на богословських аргументах, чужих Переданню Церкви і вчення святих отців.

Вочевидь, це і створило певні умови для сучасної кризи Православ’я, яка випливає, перш за все, з нерозуміння природи Церкви Христової і привнесення в Церкву мирських інструментів вирішення проблеми єдності. В цьому випадку віддається перевага зовнішній єдності, що забезпечується людськими зусиллями, тоді як внутрішня єдність – є результат Божественної дії й перебування в благодаті, що надає життєву силу цій єдності.

Найцікавіше, що прихильники такої «нової еклезіології» намагаються пояснювати логіку своїх міркувань і вчинків поняттям про ікономію, тобто поблажливістю. У цьому сенсі в ім’я ікономії виправдовується порушення канонів Церкви, що виражають Її вчення для того, щоб здійснити якусь химерну єдність.

Однак прихильники такого погляду чомусь не хочуть бачити, що Церква застосовує ікономію тільки стосовно того грішника, який кається, але не стосовно відступника, який не розкаявся.

Так, в 74-му правилі святителя Василія Великого читаємо: «Якщо хто б то не був із занепалих у вищенаписані гріхи, сповідавшись, зробиться ревним у виправленні, то той, хто прийняв від людинолюбства Божия владу вирішувати і зв’язувати, не буде достойний він  засудження, коли, бачачи вкрай старанне сповідування того, хто згрішив, зробиться милостивіше і скоротить епітимію. Оскільки оповідання Священного Письма показують нам, що з великим подвигом ті, хто сповідаються, швидше отримують Боже милосердя».

5-е правило Григорія Нісського: «Таким чином, якщо буде справжнє навернення, то нехай не дотримується число років, але зі скороченням часу нехай ведеться той, хто кається, до повернення в Церкву і до причастя Святих Тайн».

Як бачимо, Церква позначає, що принцип застосування ікономії може бути використаний тільки щодо християнина, який щиро кається у своїх гріхах, своїм життям показує виправлення і гідний того, щоб отримати прощення Церкви. Поблажливість, або принцип ікономії, можливий стосовно і розкольників, і єретиків, що приймаються до Церкви через різні чини (існує три чини прийому тих, хто відпали від Церкви, –  через Таїнства Хрещення, Миропомазання і Покаяння). Однак кожен чин прийому до Церкви передбачає відмову від помилок і покаяння. У деяких випадках, приймаючи єретиків або розкольників без повторного хрещення і миропомазання Свята Церква здійснює ікономію, але тільки завдяки покаянню, яке стає провідником благодаті Святої Церкви для тих, хто відпали і заблукали.

Тому застосування принципу ікономії для виправдання порушення церковних правил не витримує жодної критики. Ікономія – виключно внутрішньоцерковний принцип, можна навіть сказати, інструмент застосування церковних правил. Замінювати правила ікономії – це значить підміняти сутність речей, а в нашому випадку можна сказати і більше – це означає вносити смуту і розділення в Церкву.

У прагненні досягти єдності з представниками інших християнських конфесій сучасні екуменісти часто спекулюють ще таким поняттям, як християнська любов. Любов’ю намагаються прикритися, щоб просунути модерністські теорії, які руйнують внутрішню єдність Православ’я.

Проте любов до ближнього не має на увазі любов до гріха і помилок ближнього. Господь викривав гріх і не терпів його. Більш того, євангельське розуміння любові до ближнього як раз передбачає вживання всіх доступних засобів для його виправлення – це і умовляння, і викриття, і заклик до покаяння. Апостол Павел в 2-му посланні до Тимофія пише: «Проповідуй Слово, наполягай вчасно і невчасно, докоряй, забороняй, переконуй із терпеливістю та з наукою» (2 Тим. 4, 2). Святитель Василь Великий, пояснюючи це місце з послання апостола Павла, каже: «Будь-яке викриття відчутно вражає того, хто викриває, сильно мучить його, представляючи ганьбу гріха, а через це дуже благотворно для того, хто нечутттєвий до власних падінь, тому що повертає його до тями і веде до справжнього каяття».

Водночас Святе Письмо говорить, що істиною неможна нехтувати заради любові: «Єретика, після першого та другого напоумлення, цурайся» (Тит. 3:10). В іншому місці апостол і євангеліст Іоанн Богослов пише: «Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога; хто перебуває в науці Його, той має і Отця і Сина. Хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте до дому його, і не вітайте його. Бо хто вітає його, бере участь в лихих учинках його» (2 Ін. 1:10). Таким чином, правильне вчення про Христа є необхідною умовою релігійного спілкування з іншою людиною.

Своєю чергою, святитель Феофан Затворник пише, що «викриття йде і до того, хто ухиляється в інакомисленні (догматичне, – М.Ф.), і до того, хто заповіді порушує. Викриття має на меті розкрити одному «неправомисліє», а іншому – неправу поведінку; того й іншого довести до свідомості провини і порушити в них бажання виправлення. Воно вимагає міцного серця, щоб не соромитися особи».

З цих слів ми бачимо, що справжня мета християнського розуміння любові до ближнього полягає у виправленні гріха – будь-то морального, або віровчення. При цьому, Церква має право застосовувати і покарання. Але знову ж таки підкреслимо, що робить це з любові, з винятковою метою – виправити грішника.

Іншими словами, любов – це не інфантилізм, не байдужість, а навпаки – жива участь у житті людини, бажання їй всіляких благ, а особливо – виправлення для досягнення єдності з Богом і спасіння душі. Без назви речей своїми іменами справі не допоможеш.

У цьому сенсі відсутність заклику до покаяння стосовно єретиків і розкольників, а також відсутність вказівки на їх помилки в бажанні досягти єдності з ними, тільки грунтуючись на помилкових принципах гуманізму, нічого спільного з християнським розумінням любові не має. Любов не має на увазі вседозволеності і зневаги життям у вірі і в Дусі Святому. Любов до Бога і ближнього ґрунтується на Істині і без цього її не буває.

Гуманізм, спираючись на виключно людське розуміння цінностей, демонструє повну зневагу Божественним Одкровенням. Треба думати, що привнесення в Церкву гуманістичних ідей серйозно вплинуло на виникнення сучасної Всеправославної кризи, що пропонує помилковий шлях до єдності і є відсутністю справжньої любові і злагоди у внутрішньому житті Церкви. Тому що заміщаючи Божественну мудрість людськими знаннями, які стверджують людську гординю і самовпевненість, не можна досягти єдності. Єдність можна досягти тільки через прийняття Божественних встановлень і сприяння згори.

Неможливо здійснити примирення з неправославними і тими, хто відпав від Церкви, без їх покаяння і при цьому зберегти неушкодженим вчення Церкви.

У спробах об’єднатися з відступниками, застосовуючи людські інструменти, може виникнути ілюзія того, що за внутрішню єдність можна в цьому випадку не переживати, тому що вона є непорушною. Але це – величезна помилка, що і показують нам історія і події останнього часу, пов’язані з Критським собором, даруванням Константинопольським патріархатом автокефалії «ПЦУ», а також неканонічним визнанням цієї автокефалії окремими Предстоятелями Помісних Церков.

Єдність, в першу чергу, – це єдність у Христі і з усією Церквою, а не з якоюсь обраною її частиною. Вона грунтується не на помилкових богословських, гуманістичних, національних поглядах й особистих уподобаннях, а тільки на Христі. І зусилля в процесі об’єднання повинні бути спрямовані не на досягнення переваги когось над кимось, не на отримання влади в Церкві, а на досягнення єдності у Христі, яке передбачає перебування в Істині й Любові. Всі інші шляхи – руйнівні. У цьому сенсі спирання на Євангеліє, канонічні правила і святоотцівський досвід духовного життя повинні стати основою нашої єдності, а без цього її досягти не можна. В іншому випадку відбудеться самообман, коли християнину буде уявлятися, нібито він за власною або колективною думкою робить щось важливіше, ніж те, що він повинен робити за вказівкою Церкви. Це хибний шлях, який пропонує ворог роду людського – це шлях, який веде від Бога. Таким чином, церковна єдність може здійснюватися у Христі, через Христа в Його Божественній Істині, і шлях до Нього лежить через святоотцівську віру і подвиг покаяння, що народжують згоду і любов.

 Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 1288