Єпископ Бачський Іриней: Ніхто не має права грати багатовіковим канонічним порядком Православної Церкви

В кінці грудня 2020 року ієрарх Сербської Православної Церкви єпископ Новосадський і Бачський Іриней дав інтерв’ю газеті «Печать» (Сербія), в якому торкнувся, зокрема, таких тем, як наслідки дій Константинопольського Патріарха в Україні для єдності всього Православ’я і небезпека, яку представляють для соборності в Церкві антиканонічні рішення Константинополя. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує переклад цих фрагментів інтерв’ю українською.

— Положення Сербської Православної Церкви історично завжди було складним і передбачало подолання труднощів і випробувань – як земних, так і духовних. Тими, хто вже давно відчуває занепокоєність майбутнім Православ’я, часто йдеться про введення неопапізму, за яким стоять Константинопольський Патріархат і Патріарх Варфоломій. У тому, що стосується розколу в Україні, Сербська Православна Церква зайняла позицію, що ґрунтується на канонічному Переданні. Проте, грекомовні Помісні Церкви (хоча і не всі), включаючи віднедавна і Кіпрську, розділили позицію Патріарха Константинопольського Варфоломія, яка, щонайменше, проблематична. Як Вам бачиться перспектива розвитку подій, що викликали сильне потрясіння в православному світі?

— Проблема «неопапізму», про яку Ви згадали, на жаль, справді існує. Відбулася наступна еволюція: Константинопольський Патріархат – Церква-Мати для Сербської Православної Церкви, що є фактом, який не маємо права забути і який ніколи не забуваємо – зробила протиканонічне вторгнення в юрисдикцію Руської Православної Церкви, «реабілітувавши» розкольницькі громади в Україні, але, на жаль, не поклала край розколу в Україні і не пом’якшила його, але, навпаки, поглибила і продовжила. Розколи, що існували до недавніх пір на території України, перекинулися звідти на весь православний світ. Було розірвано канонічне і літургійне спілкування Московського Патріархату з Константинопольським Патріархатом, а також з тими Предстоятелями та єпископами окремих Церков, які визнають нерозкаяного розкольника Епіфанія – точніше, громадянина Думенка – легітимним митрополитом Київським і автокефальним (!) Предстоятелем Церкви в Україні, де, тим не менше, живе і діє авторитетний і визнаний Помісними Православними Церквами Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, з яким – понад сотні канонічних єпископів з більш ніж п’ятнадцятьма тисячами священиків і десятками мільйонів віруючих. Несоборне одностороннє визнання розкольницьких груп, між тим, викликало не тільки розкол між Церквами, але також поділ і тертя всередині Церков, про що свідчать суперечки між єпископами та богословами в Греції і на Кіпрі.

У духовно-канонічному хаосі, який утворився зараз, Сербська Православна Церква, як Ви правильно сказали, зайняла принципову позицію безумовної вірності багатовіковому канонічному порядку Православної Церкви, з яким ніхто не має права грати. Та обставина, що окремі люди цю принципову позицію тлумачать як об’єднання одних проти інших, – це проблема їх совісті і властивого їм розуміння Церкви. Ми – не проти когось, а найменше – проти славного і мученицького Константинопольського Патріархату, який в 1219 році надав нашій Церкві автокефальний статус, а в святому Саві розпізнав особистість, гідну стати першим автокефальним Архієпископом Сербським. Однак ми – проти кроків, які загрожують єдності Православної Церкви або його порушують, а також ставлять під сумнів авторитет Православ’я перед римо-католиками і інославними християнами в цілому.

Важко передбачити, як будуть справи розвиватися в майбутньому, але, розмірковуючи на основі подібних прецедентів з історії Церкви, сподіваємося, що в доступному для огляду часу ця криза буде подолана. Дай Боже, щоб якомога швидше!

– Ще на Критському соборі Ви вказали на неприйнятність сучасних спроб створення в Православ’ї інституту свого роду «східного папа» і навіть опублікували текст з Вашою критикою даного підходу. Яка еклезіологічна позиція, на Вашу думку, дозволила б в наші дні уникнути спокус не тільки централізації, а й анархії?

– На це коротке питання я міг би відповісти дуже докладно – так, що відповідь зайняла би цілий номер газети «Печать». Якщо зібрати воєдино все, що в зв’язку з цим написано, то вийшла б не одна книга, а цілі томи. Але тут, з огляду на доступний обсяг, обмежуся зведенням теми до найголовнішого.

У чому істотна відмінність православної і римо-католицької еклезіології, хоча і одна, і інша визнають існування першості в Церкві? Римо-Католицька Церква приймає примат Римського єпископа – папи – як першість влади, як верховний авторитет при винесенні рішень, що стосуються Церкви в цілому. Папа стоїть практично над собором єпископів: навіть якби зібралися всі римо-католицькі єпископи і щось вирішили, папа має принципову можливість накласти вето і винести рішення на свій розсуд. Структуру Римо-Католицької Церкви ми можемо образно уявити як піраміду, в основі якої знаходяться віруючі, над ними – священники, над якими, в свою чергу, – єпископи, а на самому її верху знаходиться папа. Така структура знайшла вираження у відомому латинському прислів’ї «Roma locuta, causa finita» (Рим сказав – справу закінчено). По правді кажучи, «пірамідальний» пристрій Церкви було значно пом’якшено, хоча і не скасовано повністю, на Другому Ватиканському Соборі (1961 – 1965) – так, що був визнаний авторитет вчення Святого Письма і Святих Отців Церкви, яке послідовно плекалося і зберігалося в Православ’ї ; що Церква складає народ Божий, який осягає всіх її членів незалежно від: єпископів, священників, ченців, віруючих …

На відміну від устрою Римської Церкви, Православна Церква не походить на піраміду. Їй, скоріше, підійшов би образ будинку, великого житлового будинку з безліччю квартир і мешканців, де кожен має свою специфічну функцію. Особливо важливу службу вершать єпископи. Вони вирішують загальноцерковні питання на соборах, причому жоден з єпископів – навіть той, який головує на соборі, – не вищий над собором. Всі рішення приймаються або одноголосно, або більшістю голосів. Головуючий не має права вето і при голосуванні може виявитися в меншості, проте це не віднімає у нього гідності першого між єпископами. Його першість не є першістю влади, але є першістю честі. Він перший, але не перший поза або над собором, але перший на соборі, «перший серед рівних» (primus inter pares), але ніяк не «перший без рівних» (primus sine paribus), на що вже століттями претендує єпископ «старого» Рима, а з недавніх пір і єпископ «Нового Риму», тобто Константинополя, Царгороду, нині – Стамбула.

Обидві ці претензії неприйнятні для православного розуміння природи і устрою Церкви. За 28-м правилом Четвертого Вселенського Собору, єпископ Нового Риму отримав ту же «перевагу честі», яким користувався єпископ Рима в єдиній тоді ще Церкви, однак при перерахуванні або в диптихах знаходився на другому місці – після Римського єпископа, тому що римська першість честі давня і сходить до апостольської епохи. Жодному з них канон не приписував першість влади. Таке поняття в церковних канонах взагалі відсутнє. Одним словом, Церкву більше характеризує соборність, а не монархія. Відносини між першим по честі єпископом і єпископським собором, відрізняючись динамізмом, шикуються в єдино можливий порядок, який визначається 34-м Правилом святих апостолів: ні перший не може приймати рішення одноосібно, без собору, ні собор – сам, без першого єпископа. Боголюдська рівновага і гармонія відрізняють не тільки Особистість Христову, але й тіло Його – Церкву Божу. Моя скромна остаточна відповідь на Ваше питання свідчить: для великого історичного ковчега, іменованого Церквою, соборність – єдиний можливий шлях між Сциллою централізації і Харібдою анархії.

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

За матеріалами new.mospat.ru та romfea.gr

Просмотров: 3704