Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю з єпископом Баришівським Віктором, вікарієм Київської Митрополії, головою Представництва Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях для Журналу Сербської Патріархії.
— Добрий день, владико Вікторе! Розкажіть, будь ласка, про Ваш шлях до єпископського служіння?
— Добрий день Вам. Дякую за цю зустріч, за можливість спілкування. Людина йде своїм шляхом до Бога. І кожен священнослужитель також прямує своїм шляхом. Господь так визначає, що ми не знаємо, що нас очікує в майбутньому. Але найголовніше — це щиро служити Богові, навіть якщо в житті відбуваються якісь зміни, які ми не планували. Так визначив Бог — це більше ніж аксіома або закон, це дар, який потрібно тільки сприйняти. Якщо ми віддаємо себе в руки Божі, то тоді все відбувається по Його всеблагому промислу.
Я народився на Західній Україні. Моє дитинство проходило біля підніжжя Карпатських гір, а весь літній канікулярний час я проводив на Хмельниччині. У теплих спогадах залишилися відвідування мого дідуся Степана, який жив на Поділлі. З 2000-го року моє життя пов’язане з Києвом. Після школи я вступив спочатку до Київської духовної семінарії, потім в Київську академію. Згодом став викладачем і вченим секретарем КДА. З 2012 року несу послух керівника адміністративного апарату Київської Митрополії, а з 2017 року в якості вікарного єпископа допомагаю Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Онуфрію в управлінні парафіями міста Києва. Разом з тим несу послух глави Представництва Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях. Цей послух актуалізувався в останні роки, оскільки доводиться не тільки на внутрішньому рівні, але й на зовнішніх майданчиках говорити про те, що відбувається в Україні, щоб правда була почута як в нашій рідній країні, так і за її межами.
— Минулий рік виявився вельми насиченим і непростим для всього людства. Без труднощів, викликаних пандемією, не обійшлась і Сербська Православна Церква, яка втратила видатних ієрархів: Патріарха Сербського Іринея та Митрополита Чорногорсько-Приморського Амфілохія. Чи була у Вас можливість особисто з ними зустрітися?
— Так, у мене була така прекрасна нагода, я за це дуже вдячний Богу, тому що зустрічі з цими ієрархами були незабутніми, повчальними і важливими для мого життєвого і духовного досвіду. У Чорногорії я був тричі. Вперше — в серпні 2019 року. Тоді мав можливість співслужити митрополиту Амфілохію в свято Преображення Господнього в монастирі святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в гірській місцевості. Пам’ятаю, як владика Амфілохій ще звернув увагу, що взимку в цей монастир важко потрапити, так як сніг замітає все навколо. Наступна поїздка була вже в кінці січня 2020 року. Ми їздили разом з вірянами західних єпархій нашої Церкви. Це були парафіяни тих храмів Хмельницької єпархії, які захопили силою представники «Православної Церкви України». З благословення нашого Блаженнішого Митрополита Онуфрія, ми вирішили підтримати цих постраждалих від рейдерських захоплень людей і організувати для них паломництво. В ході поїздки ми відвідали Чорногорію. У день пам’яті святителя Сави Сербського разом з митрополитом Амфілохієм звершили богослужіння в однойменному монастирі. Потім ми відвідали Албанію. Зустрілися з Предстоятелем Албанської Православної Церкви – Архієпископом Тірани Анастасієм. На зворотному шляху заїхали в Белград, де зустрілися з приснопам’ятним Патріархом Сербським Іринеєм. Втретє мені довелося відвідувати Чорногорію в складі делегації Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. Це було в кінці лютого 2020 року.
В цих поїздках в Чорногорію я побачив і відчув справжню, живу віру народу в Чорногорії і Сербії. Багато в чому це неоціненна заслуга митрополита Амфілохія. Ми з владикою неодноразово особисто тепло і відверто розмовляли, для мене це було великою честю, так як за роками годжуся йому в сини або навіть онуки. Митрополит Амфілохій — це людина Церкви, яка мала глибоку віру, любила свій народ, він всього себе віддавав на служіння Церкві. Пізніше я дізнався, що владика їздив в Косово, де на місцях військових дій розшукував загиблих православних братів і сам відспівував їх, особисто вмовляв жінок не робити аборти, даючи обіцянку надавати допомогу у вихованні дитини. Це приклади справжнього пастирського служіння, коли архієрей себе віддає повністю Церкві і людям. Вони дуже надихають і наочно показують до чого потрібно прагнути в житті. Я ніколи не забуду хресні ходи (літії) вечорами. Мені здавалося, що всі жителі міста брали в них участь. Не знаю чи побачу таке коли-небудь ще, але свідчу зараз, що це мені запам’ятається на все життя.
Кончина митрополита Амфілохія — це велика втрата не тільки для Сербської Церкви, а й для всього Православного світу. Скажу навіть більше: ми її особливо відчули в Україні, адже за останні роки ми поріднилися, загальні проблеми нас об’єднали. Правляча влада Чорногорії за допомогою світського законодавства намагалася націоналізувати храми, монастирі та інші святині Чорногорської-Приморської митрополії Сербської Православної Церкви. І наші віруючі в Україні також з такими складнощами зіткнулися, коли держава всякими шляхами намагалась дискримінувати і навіть зруйнувати канонічну Українську Православну Церкву.
Зі Святішим Патріархом Сербським Іринеєм я зустрічався всього один раз. Це сталося в соборному храмі Архістратига Михаїла в Белграді, де покійний Святіший призначив нам зустріч. Всі члени нашої делегації дуже здивувалися, коли Патріарх увійшов в храм у супроводі одного священика. Я добре запам’ятав його простоту, щире спілкування, прямолінійні думки і, звичайно ж, аскетичний вигляд. Тоді Святіший Владика говорив дуже правильні і недвозначні слова. Він відкрито при всіх заявив, що зустрічався з Патріархом Константинопольським Варфоломієм і прямо сказав йому в очі: «Через Ваші неканонічні та шкідливі дії Ви особисто винні в тому, що сьогодні відбувається в Україні». Ось такі прямі слова, без всяких дипломатичних формулювань. Для нас тоді це було великою підтримкою, ми почули що не одні, і інші Помісні Церкви нас підтримують на основі вікового канонічного церковного устрою. Якщо ми його порушуємо, то самі себе виштовхуємо за огорожу Церкви. Якщо будуємо щось в обхід канонам, то така споруда приречена на тимчасове існування. Це як в євангельських словах Спасителя про розсудливого чоловіка, який побудував будинок на камінні, і нерозсудливого, який побудував будинок на піску (Мф. 7, 24-27). Встоїть лише та споруда, яка побудована на міцній основі, в нашому випадку — на канонах церковних.
— Ви відзначили схожість труднощів, які постали перед Сербською Церквою у Чорногорії і тим, що відбувалося в Україні. Які саме обмеження спіткали УПЦ?
— Українська Православна Церква з 2015 року переживала непростий період свого буття за часів колишнього президента Порошенко. Через те, що ми зберігаємо історично сформований духовний зв’язок з Руською Православною Церквою, нам намагалися причепити ярлик ворога, називаючи нашу Церкву і її вірних «рукою Кремля». Однак, це не відповідає дійсності і просто абсурдно, бо центр управління УПЦ знаходиться в Києві, а духовний зв’язок загнати в юридичні рамки неможливо. Парафіяни Української Православної Церкви — це громадяни України, які мають українські паспорти, народилися і виросли в Україні, і хочуть тут померти. Але тим не менш, деякі ЗМІ, політики і чиновники роками старанно працювали над дискредитацією найбільшої конфесії України. Це і викликало в суспільстві штучну хвилю обурення проти УПЦ. Через якийсь час Церква опинилася під тиском влади.
До створення «ПЦУ» в Україні існували дві невизнані світовим Православ’ям структури: «УПЦ КП» і «УАПЦ». Якщо друга була спокійною, то представники першої вели себе агресивно по відношенню до нашої Церкви. Уже в 2015 році близько 40 наших храмів були відібрані силовим шляхом представниками «УПЦ КП». У 2018 році за прямої підтримки колишнього президента Порошенко і Патріарха Константинопольського Варфоломія шляхом об’єднання цих двох структур була утворена «Православна Церква України». Число єпископату нашої Церкви на 2018 рік становило понад 90 архієреїв, і лише два Преосвященних (один правлячий і один вікарний) вирішили приєднатися до «ПЦУ». З цього моменту тиск на УПЦ помітно посилився, що проявилося, насамперед, в силових захопленнях наших храмів на користь новоствореної структури, представники якої робили гучні заяви про те, що сотні парафій добровільно переходять в «ПЦУ». Цю інформацію відразу ж підхоплювали ЗМІ, але вона була неправдивою. Ми ведемо реальну статистику, яка говорить про силове захоплення 122-х храмів УПЦ станом на сьогодні.
Для створення законодавчої бази під такі незаконні дії влада прийняла «потрібні» закони, які, на нашу думку, є антиконституційними, а отже, антицерковними і антинародними. Посилаючись на один з таких законів, послідовники «ПЦУ» помилково ототожнюють територіальну громаду з релігійною. В результаті цього, рішення про зміну конфесійної підпорядкованості релігійної громади приймають не постійні її прихожани, а жителі населеного пункту, де цей храм знаходиться. І не важливо, що багато хто з них взагалі до церкви не ходить, а деякі навіть не православні. Наприклад, якщо в селі живе 300 чоловік, 50 з яких регулярно відвідують храм, а решта 250 жителів тільки знають про його існування, і вони на зборах села прийняли рішення про перехід сільського храму з УПЦ в «ПЦУ», то на підставі цього незаконного рішення, органи державної влади проводять перереєстрацію. Тобто, не церковно-парафіяльна громада вирішує свою долю, а територіальна. Таким чином, вищезазначені законодавчі ініціативи сприяють захопленню релігійних громад УПЦ.
Також, був прийнятий ще один закон, ми його називаємо «про перейменування», дію якого зараз призупинено, а 49 депутатів Верховної Ради України, на думку яких закон суперечить Конституції нашої країни, винесли його на розгляд Конституційного Суду України, який вже розпочав розгляд цієї справи. Цей закон зобов’язує нашу Церкву вказувати в своїй назві приналежність до центру, який, на думку законодавця, знаходиться в «країні агресорі» (Росії). Іншими словами, законодавці хочуть перейменувати Українську Православну Церкву в «Руську Православну Церкву в Україні». Але, як я вже зазначав вище, ми не маємо ніякого юридичного зв’язку з РПЦ, крім як духовного, який склався з XVII століття і до сьогоднішнього дня. УПЦ має свій центр у Києві, там ж і знаходяться всі органи управління: у нас свій Предстоятель, свій Синод, свої Синодальні відділи, ми самі обираємо єпископів, самі відкриваємо єпархії. Українська Православна Церква є незалежною і самостійною в своєму управлінні, відповідно до визначення Помісного Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року. Наприклад, в Елладській Церкві є так звані «нові території», на яких розташовано більше 30 єпархій. Митрополити цих територій мають канонічне підпорядкування і духовний зв’язок з Константинопольським Патріархом. І в той же час адміністративно вони підпорядковуються Синоду Церкви Греції. Спірні питання, як наслідок такого подвійного підпорядкування за часів предстоятельства Архієпископа Афінського Христодула, навіть стали причиною припинення євхаристичного спілкування між Елладською Церквою і Константинопольським Патріархатом. З одного боку, не зовсім зрозуміло, що переважає в даному випадку: адміністративне чи духовне підпорядкування? Але це ж не заважає Елладській Православній Церкві бути автокефальною і займати своє місце в диптиху Помісних Православних Церков.
— Владико, Ви зазначали, що несете послух глави Представництва Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях. Наскільки Вам вдається передавати у міжнародні організації всі ті складнощі, з якими УПЦ доводиться справлятися в Україні? Наскільки в Україні діє право свободи на віросповідання?
— Рішенням Синоду УПЦ в 2017 році був заснований новий Синодальний відділ — Представництво Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях. Одночасно, Синодом нашої Церкви мені було доручено його очолювати. З 2017 року ми беремо участь в заходах на різних міжнародних майданчиках, де можемо говорити про захист прав людини. Щорічно у Варшаві проходить найбільша у Європі конференція ОБСЄ на тему прав людини. Цього року вона вперше відбулася в онлайн форматі через пандемію. Закордоном ми говоримо про численні порушення прав православних віруючих в Україні. Ми не вимагаємо до себе якогось вибіркового ставлення, а навпаки, вважаємо, що держава повинна рівно ставився до всіх конфесій, чого сьогодні ми не спостерігаємо в Україні. Повинен сказати, що в нашій державі вибіркове ставлення до конфесій. Зазначу, що УПЦ є найбільшою і найчисленнішою релігійною організацією країни, яка налічує близько 12 500 парафій, 4 500 ченців, понад 250 монастирів. Парафіянами УПЦ вважають себе мільйони громадян України. Але, незважаючи на ці кількісні показники, влада, у своїй більшості, і деякі ЗМІ налаштовані, м’яко кажучи, недружелюбно до УПЦ, а всіляко підтримують «ПЦУ», що перетворює цю структуру в керовану «державну церкву». Про все це ми і говоримо на міжнародному рівні, де в такий непростий час повинен бути чутним голос нашої Церкви, який озвучує правдиву і об’єктивну інформацію. Крім усних виступів, ми також листуємось з офіційними особами та організаціями. Так, ще в 2018 році було оприлюднено спільне звернення кількох Спеціальних доповідачів ООН, адресоване уряду України, з деякими питаннями щодо забезпечення свободи віросповідання в нашій країні, а саме стосовно порушення прав віруючих УПЦ. З цього документа випливало, що Спецдоповідач ООН отримав вичерпну інформацію, яка була надана йому Представництвом УПЦ і деякими іншими міжнародними правозахисними організаціями. Таким чином, ця інформація отримала зворотний хід в Україну, але вже з підписами високопоставлених осіб, що накладає певні зобов’язання на українських чиновників щодо виконання ними норм міжнародного права. Варто згадати і рішення Комітету з прав людини ООН, яке зупинило процес «виселення» наших парафіян з належної їм будівлі в місті Івано-Франківську. Виходить так, що всередині країни ми не змогли вирішити це питання, а за допомогою авторитетного впливу ззовні вдалося заблокувати деякі дії виконавчих служб. Це тільки загальні замальовки про нашу діяльність на міжнародному напрямку, яка вимагає багато рутинної і непомітної роботи, але така її специфіка.
— Невже всі питання треба вирішувати через міжнародні органи? Чи існує хоч який-небудь діалог між представниками канонічної і неканонічної церкви?
— Потрібно сказати, що наша Церква від діалогу не втікає, а наголошує на його необхідності. Ще в 1992 році, при Блаженнішому Митрополитові Київському і всієї України Володимирі, Священний Синод УПЦ ухвалив рішення про готовність ведення діалогу з неканонічними структурами. Але є певні передумови, які повинні бути виконані, щоб почати цей діалог. Ці умови не змінилися і до сьогодні: повернення захоплених храмів і майна, припинення риторики ненависті і відкритих заяв проти УПЦ з боку «ПЦУ». І тоді ми зможемо вступити в процес діалогу.
Що стосується майданчика, де ми разом беремо участь, то в Україні вже майже 25 років діє Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. У цьому форматі, де всі рішення приймаються консенсусом, представники нашої Церкви на регулярній основі беруть участь разом з представниками інших конфесій і релігійних організацій. На зустрічах часто присутні і профільні державні чиновники. Нещодавно була зустріч з Прем’єр-міністром України у зв’язку з поширенням коронавірусної інфекції. Це питання вимагає спільної позиції і спільної участі всіх конфесій та держави щодо запроваджуваних протиепідеміологічних заходів, щоб знизити рівень захворюваності і захистити наших людей від вірусу, який, на жаль, активно поширюється і в Україні, і в усьому світі.
— Чи однаково держава відноситься до УПЦ і «ПЦУ» у питаннях спільної протидії вірусу COVID-19? Чи однакові вимоги і допомога?
— Що стосується вимог держави з протидії поширенню вірусу COVID-19, то вони відносяться до всіх релігійних організацій без винятку. Але тут питання в тому, як потім ці приписи або їх порушення інтерпретуються. Наприклад, якщо порушення карантинних норм відбувається на парафіях «ПЦУ», то на це закриваються очі. Але якщо таке порушення виявиться де-небудь в структурі УПЦ, то про це говорять всі, що «Московська Церква» не дотримується карантинних норм та поширює вірус по всій Україні. Так вийшло, не без промислу Божого, що Києво-Печерська Лавра постраждала однією з перших. Але вірус не міг вийти з Лаври, так як це був час Великого посту і насельники постійно перебували на території монастиря. Отже, хтось із прихожан або туристів приніс вірус в Лавру, а ченці стали жертвою інфекції і почали хворіти. В той час всі ЗМІ гуділи, що з Лаври поширюється вірус. І настільки ця інформація полонила людей, що багато хто почав боятися відвідувати головну святиню нашого народу і почав вороже ставитися як до Лаври, так і до всієї Церкви. І подібних прикладів чимало.
— Ви згадали Блаженнішого Митрополита Володимира, попередника Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія, про якого моляться в Сербській Церкві. Розкажіть, будь ласка, про його життя та внесок в розвиток УПЦ.
— У листопаді 2020 року ми згадували 85-річчя від дня народження Митрополита Володимира. З ним пов’язано 22 роки історії Української Православної Церкви. У 1992 році, після того як колишній митрополит Київський Філарет (Денисенко) пішов у розкол, на Харківському соборі Митрополит Володимир був обраний переважною більшістю голосів єпископату Предстоятелем Української Православної Церкви. Він почав своє служіння в дуже непростий час. Майже місяць після обрання тодішній Президент України Леонід Кравчук не приймав законно обраного Предстоятеля.
Митрополит Володимир — це унікальна особистість. Він був дуже обдарованою від Бога людиною. У ньому поєднувалися такі якості, які можуть співіснувати лише в незвичайній людині. Владика був глибоким в думці і тонким у спілкуванні, але в той же час дуже простим. Він умів поєднувати глибоку церковність зі справжнім патріотизмом без домішку націоналізму, зі справжньою любов’ю до своєї Батьківщини. Часом, міг надіти вишиванку, знав і сам співав багато українських пісень. Церковність пронизувала не тільки все його єство, але і наповнювала всі дії і вчинки, які Митрополит Володимир втілював у якості Предстоятеля УПЦ. Сьогодні є деякі діячі церковні і нецерковні, які намагаються приписати Блаженнішому Володимиру вислови, які він ніколи не говорив. Владика Володимир завжди твердо стояв на міцному фундаменті церковних канонів. Він ніколи не робив рухів, які могли б мати негативний вплив на життя Церкви, а завжди намагався робити все на Її благо. Блаженніший Володимир неодноразово підкреслював і вказував на оптимальність статусу УПЦ як «незалежної і самостійної у своєму управлінні», який був закріплений Благословенною грамотою (Томосом) Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II у 1990 році. До слова, у 2020 році ми відсвяткували 30-річчя цієї знаменної події. Блаженніший Володимир прийняв управління Українською Православною Церквою на початку пострадянського часу, коли Церква отримала нові можливості і перспективи розвитку. І вся його діяльність була спрямована на утвердження Церкви, як внутрішньо, так і зовні. Митрополит Володимир заклав міцний канонічний фундамент, на якому сьогодні продовжує своє служіння Блаженніший Митрополит Онуфрій. Наш діючий Предстоятель для всіх є прикладом полум’яного молитовника, справжнього монаха і архієрея, який віддає всього себе на служіння Церкві.
— Владика, будемо сподіватися, що Ваша праця і виступи в міжнародних організаціях принесуть віруючим УПЦ спокій і право залишатися частиною канонічного Православного світу.
— Спаси Господи! Дякую Вам і сподіваюся, що з Божою допомогою, так воно і буде.
Інтерв’ю записав Микола Сапсай
Просмотров: 532