Часто буває, що людина начебто й живе церковним життям, дотримується канонів і законів Церкви, але проносить молитву крізь мозок, як вітер, і не отримує найголовнішого – душа стає пусткою. Натомість варто не гнатися за зовнішньою оболонкою, а зосередитися на внутрішньому світі, зосередитися на тому, як проростає любов у нашому серці – любов до Бога і ближнього, любов, яку Господь нам заповідав втілити у житті й свідчити про неї іншим.
Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує чергове відео з циклу проекту «Духовний імунітет» зі священиком Ростиславом Валіхновським, заслуженим лікарем України. Отець Ростислав у черговому випуску програми «Духовний імунітет» розповідає про найнебезпечнішу пастку, в яку через власну необачність і прагнення до лиску може потрапити християнин, та про те, як її вчасно оминути.
Священик Ростислав Валіхновський у цьому випуску проекту «Духовний імунітет» застеріг від тієї найнебезпечнішої пастки, в яку через власну необачність може потрапити кожен християнин – як мирянин, так і священнослужитель.
«Часто буває так, що людина ходить до храму на всі служби, прочитує всі молитви, витримує всі пости, виконує всі правила і канони Церкви, а найголовнішого не має. Що ж це найголовніше, і чому увага до зовнішнього, до оболонки може стати найнебезпечнішою пасткою, якій Господь у Новому Завіті приділяв величезну кількість гнівних слів?», – запитує він.
У продовження своїх слів священнослужитель нагадав викривальні слова Спасителя про книжників і фарисеїв: “Горе вам, законники та фарисеї” (Євангеліє від Луки, глава 11).
«Згідно з Вікіпедією, законник – це та людина, яка знає закон або слідкує за його виконанням, це та людина, яка поставила у своєму списку пріоритетів зовнішнє вище внутрішнього, – пояснив о. Ростислав. – Це та людина, яка чітко знає всі правила, безумовно, знає, коли і скільки поклонів треба покласти, яким чином перехреститися, як постувати, але при цьому всьому не має найголовнішого – уваги до свого внутрішнього світу».
А водночас священик-лікар акцентував на тому, що є насправді нашим головним пріорітетом.
«Ми читаємо і занурюємося у слова Нового Завіту, Нагірної проповіді. “Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть” (Мф. 5: 3-9), – лунає ця пісня радості заповіді Христової, найголовнішої заповіді – заповіді любові», – відзначає він та зауважує, що Новий Завіт, як проповідь любові, був даний нам для продовження заповідей Завіту Старого.
«Згадаймо, скільки правил у Старому Завіті, – продовжує о. Ростислав. – Понад 600! Та чи знайдеться та людина, яка б на пам’ять знала всі з них?! Господь не ставить рамок, не окреслює кордони, які б обмежили любов Христову, любов до Його творіння, любов, яку Він заповідав втілити в наше життя і свідчити саме цим про те, що ми є християни».
Разом із тим, клірик УПЦ зауважив, що не можна заперечувати того факту, що закони та алгоритми у духовному світі є необхідні, як необхідні у фізичному світі правила дорожнього руху. «Але ніколи вони не повинні бути головними, вищими за головне – за увагу до свого внутрішнього світу», – додав він.
Та, на жаль, часто так буває, за словами отця Ростислава, що ми самі стаємо законниками або фарисеями.
«Уявімо, людина прийшла до храму, прийшла помолитися. Ми не знаємо її, але наш розум говорить нам, що людина не так одягнена, не так ставить свічку, не так прикладається до ікони, з мальовидлом (або й без нього). Ми починаємо наше судження, починаємо дивитися на неї крізь призму законництва. Або, наприклад, інший випадок. Ми самі приходимо до храму і замовляємо требу, молебень чи певне молитвослів’я. А на тому все. Ми вийшли з храму і одразу забули про ту чи іншу проблему нашого духовного світу або проблему наших близьких. Що це нам нагадує? Такий підхід до духовного, як до магічного ритуалу: поставити стільки-то свічок, проговорити стільки-то молитов, об’їхати енну кількість монастирів у певний час. Яка ж це велика трагедія! Необхідно у це вдуматись!», – наголосив він.
А ще часто буває, як зауважив священик-лікар, ми пропускаємо молитву через свій мозок, як вітер, що нічого всередині нас і не залишається. «Серце наше як було холодним, так і залишилося холодним, а то й гірше – стало ще більш холодним і вкритим грудою льоду. Чому це відбувається?» – запитує о. Ростислав та сам дає відповідь: «Тому що не включається серце, немає цієї уваги до свого внутрішнього світу, не бачимо щирості у своєму серці, не розуміємо, перед Ким стоїмо. А стоїмо перед Господом, перед Творцем всього Всесвіту, перед Тим, Хто нам дав життя, Хто нам дарував душу».
Він також підкреслив, що Господу не потрібні наші швидкі молитви та роз’яснює, чому: «У Старому Завіті Господь каже: “Сину Мій! віддай серце твоє Мені» (Притч. 23, 26). Господь бачить наше серце, Господь бачить, навіть коли думка тільки-но зароджується в нашому серці, Господь знає, що нам треба якнайкраще. А ми прийшли і протараторили свою молитву: “Тра-та-та”. Це не потрібно Господу!».
Найголовніше для нашого Творця, як відзначив священнослужитель, життя за Євангельськими заповідями. Але їх виконання має торкатися не зовнішньої сторони нашого духовного життя, а внутрішньої.
Для прикладу він згадав євангельську притчу про митаря і фарисея (Лк. 18: 10 – 14). «Фарисей весь стоїть такий чудовий у думках своїх перед Богом, купається у своїй уяві та каже самому Господу: “Я виконую всі правила, я такий добрий, не такий поганий, як цей митар”, – нагадав священик. – А що в митаря на серці? Господь бачить усі думки і помисли. Митар стоїть, схилив голову і каже: «Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18: 13). Хто пішов більш виправданий? Цей плач, ця молитва митаря лягла в основу молитви з молитов – Іісусової молитви».
Священик Ростислав Валіхновський також пригадав, що цей конфлікт зовнішнього і внутрішнього, любові і нелюбові прозоро спостерігається на прикладі мученицької смерті першомученика і архідиякона Стефана. «Під час того, як його побивали древні законники, присутній був і майбутній апостол Павел. “Сауле, Сауле, чому ти гониш Мене?”, – звертався до нього Христос, – продовжує він. – Потім буде метанойя, просвітлення, але спочатку ми бачимо Саула, який стоїть біля речей вбивць святого апостола Стефана Першомученика, повністю переконаний у тому, що робить праведну добру справу, гонить і виловлює християн. Насправді ж чинить злочин, тому що був співучасником тих злих діянь, які виконували вбивці святого архідиякона».
А трагедія з трагедій, за словами о. Ростислава, те, що врешті-решт душа опиняється в пастці.
«Чим же завершуються гнівні слова Спасителя до фарисеїв? “Ось тепер залишається дім ваш пустим» (Мф. 23: 38). От трагедія з трагедій. Душа в пастці, кінець, догралися, домолилися, доходилися, допостилися», – з прикрістю сказав він.
Як уникнути цієї трагедії та не потрапити в найнебезпечнішу пастку? Як наголосив священнослужитель, треба прагнути жити за Божественними заповідями, в міру своїх сил та з Божою допомогою, вчитися старанній молитві у святих отців, робити добрі справи во славу Божу і задля блага наших близьких, брати участь у Святих Таїнствах нашої Святої і Апостольської Церкви та каятися у гріхах, які ми, на жаль, творимо навіть свідомо, знаючи, що це гріх.
«Але велика єдина наймогутніша надія – у нашому Господі, – заспокоїв священик-лікар. – Господь бачить це поле битви між добром і злом у нашому серці і бачить у нашому серці, хто ми є, наскільки ми щирі з Ним. Якщо ми не лицеміримо, не вдаємо з себе чогось артифіційного, штучного, неприродного, коли ми перед Богом стоїмо у своїх скорботах, немощах, слабкостях, падіннях і своїми словами кажемо Йому про свої турботи, про свої болі, коли просимо Його своїми словами, як маленька дитина, зцілити нас, Господь чує нас. Коли ми не вдаємо з себе когось іншого, то розуміємо, що Господь може нам допомогти. Тому що Він, як і ми, бачимо нашу справжню ситуацію, нашу, мою і вашу, друзі, цятку нуля. Не будемо боятися обнулятися. За словом свт. Тихона Задонського, шлях християнина не від перемоги до перемоги, а від падіння до падіння. Та перемагає той, хто має силу піднятися з колін».
Насамкінець ієрей Ростислав Валіхновський закликав бути справжніми, не боятися прийти до Бога зі своїми скорботами і сумом, не ганятися за зовнішніми оболонками, а пам’ятати про головне та концентруватися на тому, як проростає любов у нашому серці – любов до Бога і до ближнього.
«Вчимося просити в Бога найголовнішого: “Господи, навчи мене любити Тебе всім серцем, всією душею, всім розумом, всією кріпостю моєю і навчи мене любити ближнього мого, як самого себе!” Духовної міцності вам, дорогі й рідні! Всіх милостей та щедрот Божих, до нових зустрічей!», – побажав він.
Дивіться також інтерв’ю: Священник-лікар Ростислав Валіхновський: Головні ліки — Кров і Тіло Христові
Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!
Просмотров: 974