Стати саме тими, хто допоможе Господу — роздуми прот. Олександра Клименка у Страсну п’ятницю

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ продовжує публікувати духовні роздуми протоієрея Олександра Клименка. Черговий випуск присвячений найтрагічнішим в історії людства подіям Великої п’ятниці.

«У цей найболісний для земної історії день ми б мали всі просто мовчати… Люди, які не підуть до храму, а таких буде найбільше через випробування, з якими ми зіткнулися, я хотів би, щоб цей день провели в мовчанні. Нехай вуста мовчать, а серце з апостолами, зі святими, з преподобними і праведними переживає для нас такі важливі, а для Господа такі страшні події Його земного життя…

…Пізня ніч, Гефсиманія, і десь вдалині молитовний голос Спасителя починає розривати гамір і шум, тупіт багатьох ніг, брязкання зброї, наближаються воїни. Воїни разом з Іудою, який привів їх, зрадивши свого Учителя. Вони забирають Його…

Понтій Пілат не зміг відстояти Спасителя не лише тому, що боявся бунту, не лише тому, що боявся гніву імператора через те, що не зміг втримати бунт. Він не зміг відстояти Спасителя, бо був малодушним. Як багато біди трапляється на цій землі через малодушність тих, хто мав би брати на себе відповідальність!..

Востаннє малодушний Пілат пробує звершити дію, яка би могла врятувати Спасителя, якби на це ще була бодай якась надія. Він надіється, що вигляд крові, яка буде зараз на спині та обличчі Спасителя вгамує народ. Знаєте, часто так буває, коли роз’ятлені гнівом чи пиятикою люди б’ють один одного, а потім, коли з’являється кров, вони заспокоюються, вони розуміють, що перейшли певну межу. Так відбудеться і тут, думає Пілат — і повеліває бити Спасителя та надіти на Нього терновий вінець. Але люди однак бажають Йому смерті…

Ось починається Його шестя на Голгофу… Він іде, піднімаючись нагору і тягнучи за Собою тяжкий хрест. Падає, не будучи в змозі його нести… І Йому допомагає один із тих людей, хто опинився поруч. Так і ми можемо опинитися в тому місці, де зможемо допомогти Христу, опинитися тими, хто зможуть допомогти Господу з несінням Його хреста. …А далі на цей хрест прибивають нашого Спасителя…

Господь за мить до останнього подиху дає Собі пережити те найбільш важке відчуття, яке тільки може пережити людина, — Він дає пережити Собі Богозалишеність… Більшість із людей могли сказати пізніше Спасителю, навіть Воскреслому, що Ти не пережив того, що ми пережили: «Так, Ти пережив побиття, біль і страждання, та багато хто з нас це також пережили. Так, ми винуваті у цьому, бо переживали це за гріхи наші, Ти ж був безгрішний, та ми переживали це. Але Ти не пережив Богозалишеність!..». Аж ні — Господь і це відчуття дав Собі пережити. І Він пережив це, і не озлобився, і не впав у відчай, а помер, благословляючи нас і не засуджуючи нас…

Чому помер Христос? Як так трапилося, що наші з вами єдинокровні люди, такі ж самі люди — при двох ногах та при двох руках, з головою і серцем — змогли вбити цього Праведника? Я не знаю. Нам часом здається, що цього б не трапилося, якби Він народився в нашому народі. Правда в тому, що ми б зробили так само. Наша малодушність, наша зневіра, наша безвідповідальність, наша холодність, наша байдужість до інших могла б зробити так само…

А десь за спинами всіх цієї миті стоїть Іуда. Іуда, який усередині свого серця мріє і надіється на те, що не трапиться того. Він зрадив Христа, він отримав свої 30 срібняків, але вже кинув їх під ноги храмовикам. Він надіється на те, що та злоба, яку він зробив, не трапиться… В ньому починає зароджуватися щось подібне до справжнього покаяння. Але це було не справжнє покаяння! Не вистачило повноти, не вистачило переживання, не вистачило мужності, щоб визнати свою неправоту і сповнитися надією на Боже милосердя. Він тікає звідти — і вдавлюється… Якби ж він трішки зачекав, Господь його б простив. Він простив пізніше апостола Петра, який зрікся його тричі, як і пророкував Спаситель. Апостол Петро дожив до того часу, коли Милосердя Боже було явлене на ньому…

Сьогодні ми переживаємо найтрагічнішу історію в історії людства, …яку не хочеться переживати знову і знову, але ми щороку повертаємося до неї, щоб нагадати, що саме зробив для нас Господь і яку найдовшу дорогу Він пройшов, аби знайти мене, аби знайти тебе… Цього дня, коли кров Христова змивалася по стовпу і стікала вниз, омиваючи череп Адамовий, з’явилася надія на спасіння всього людства. Десь во аді люди, які перебували там,  починали відчувати наближення світла, починали труситися ворота, починали падати ствірки, і вже бачили Того, Хто може вивести їх із царства тіні і смутку. З такого ж царства тіні і смутку виводить Господь і нас. Я бажаю, щоб цієї Страсної п’ятниці ми зуміли ще раз і ще раз подякувати Господу за те, що Він зробив для нас! Нехай усе те, що майже дві тисячі років тому відбулося з Ним, вселяло в нас не лише печаль, не лише сльози, не лише муку і співпереживання, а й радісну надію на те, що відбудеться ось-ось!», — закликає цього дня кожного з нас о. Олександр.

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

Просмотров: 2746

Залишити відповідь