Настоятель парафії УПЦ с. Садів на Волині: Моя позиція незмінна – канонічної Церкви не залишу

«…Господь ніколи не залишить, ніколи не дасть випробувань, які не можна пережити, витримати чи з якими не вдасться впоратися. Яке б горе, біда чи лихо не спіткало, Господь ніколи не залишить. Адже все в цьому житті має Божий Промисел, і точно ніщо не відбувається не з Його волі».

Такі слова протоієрея Володимира Мелеся, настоятеля гнаної громади УПЦ на честь Казанської ікони Божої Матері села Садів Волинської області, особливо вплинули на журналіста газети «Дзвони Волині» під час бесіди з ним про різне – сім’ю, навчання, першу парафію та про сумнозвісні події, з якими довелося стикнутися православним Садова та родині священика особисто через «добровільне», як у нас люблять казати, приєднання до «ПЦУ», рейдерське захоплення храму та наполегливі спроби вигнати священика з малолітніми дітьми з  будинку. Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує матеріал з посиланням на прес-службу Волинської єпархії.

Народився о. Володимир Мелесь у православній віруючій сім’ї в цьому ж таки Садові. Батьки – прості робочі, працювали у колгоспі. Щонеділі усією сім’єю відвідували богослужіння.

«Найперший спогад, пов’язаний з храмом, це коли мені було приблизно років 3, мама підносила мене до помазування, я дуже плакав. З того віку взагалі мало що запам’ятовується, але чомусь цей фрагмент добре закарбувався мені (посміхається, – авт.).Такий от перший спогад. Не знав я ще тоді, що доведеться пережити у цьому храмі, через що згодом доведеться ще пройти», – розповідає священик та продовжує далі: «З приходом на парафію до нас о. Георгія Банзюка в 1988, я та нині вже покійний отець Ілля (Хамаза) пішли паламарити. Пригадую, тоді нашого батюшку викликав до Луцька уповноважений та змусив заплатити за нас по 50 радянських карбованців штрафу. А все за те, що школярі ходили паламарити в церкві. Але о. Георгій не злякався, заплатив, і ми ходили далі. Ось так при храмі і пройшло моє дитинство, тож після закінчення школи нікого і не здивувало моє бажання послужити Господу та навчатися у духовній семінарії».

Хотів о. Володимир навчатися у Московській духовній семінарії, але це був 1993-й рік, і для того, щоб вступити до її лав, треба було мати російське громадянство або ж когось з рідних у Росії, хто допоміг би з оформленням документів.

«Однак нікого з моєї рідні там не було, тож одного дня я завіз і подав документи, а іншого – забрав та повернувся до Луцька з бажанням навчатися у Волинській духовній семінарії, яка тоді тільки укомплектовувалася», – зізнається священник.

За його словами, навчання у ВДС в ті часи теж було не медом. Після захоплення Свято-Троїцького кафедрального собору єпархія тільки отримала приміщення під семінарію. Облаштували там храм і почали навчання. Вступні іспити майбутні студенти писали не на партах, бо їх просто не було. Стояли тільки кілька столів, поверх яких поклали двері. Так і писали. Але це не відлякувало молодих хлопців, лише загартовувало, об’єднувало та укріпляло в вірі.

Чи не в такий спосіб Господь готував майбутніх душпастирів до гонінь, які ще будуть попереду? Але на все Божа воля…

Так минуло кілька років, і на 4 курсі ще тоді студент Володимир Мелесь одружується, рукополагається та отримує указ правлячого архієрея митрополита Ніфонта на першу парафію – село Тристень Рожищенського району.

«У Тристені тільки будувався храм. Коли ми приїхали, були тільки стіни і дах. Не було ще ні вікон, ні дверей, замість підлоги – тільки тирса. Але молилися, почали служити. Проте пробув я там недовго, лише 10 місяців. І, пригадую, на Покрову у 1997 році владика Ніфонт видає указ про моє призначення на Садів», – веде розповідь далі батюшка.

На той час на Володимир-Волинську єпархію прийшов владика Симеон, що нині в розколі, який і забрав до себе попереднього батюшку з Садова – о. Георгія. А оскільки на парафії почала загостроватися ситуація через можливе захоплення храму прихильниками «Київського патріархату», владика Ніфонт приймає рішення призначити туди священика «зі своїх», як-то кажуть, хоч і молодого, але свого, з надією на те, що парафію вдасться зберегти.

«Пригадую, тоді біля єпархіального управління забирав указ і почув розмову двох священиків. Вони говорили за Садів, мовляв, як туди такого молодого батюшку відправляти? Що він має там робити? Щоб вирішити ті проблеми, треба, щоб батюшка на цій парафії вже жив років 15. Але, як бачите, Господь так управив, що прослужив у храмі 22 роки», – зазначає о. Володимир та зізнається, що на початках не було легко, адже активісти не давали спокійно жити. Проте з часом усе вляглося, зупинилося, люди заспокоїлися, парафія стала жити помірним життям.

За ці роки чимало уваги приділили ремонтним роботам. Адже попри те, що храм у Садові – дуже гарний, величний, з часу його освячення минуло майже століття, тож він потребував капітальних оновлень. Були замінені надкупольні хрести, дах, усе дерево для перекриття, зовнішня штукатурка, повністю розписаний вівтар, відреставровані кіоти, замінені всі вікна храму та меблі у вівтарі. Роботи виконали чимало, але не менше було й у планах. Допоки не настали сумнозвісні події 2018-2019 років.

Отець Володимир пригадує, що ще задовго до отримання томосу у селі вже велася робота з опрацювання населення. Батюшку теж попередили, що садівський храм – перший у списку на захоплення. Ініціатором цих всі подій став, що найсумніше, один з церковних хористів, він же заступник директора сільської школи з виховної роботи. Людина, яка постійно ходила до храму, однак, так трапилося, стала на іншу сторону.

«На Різдво 2019 року, замість того, щоб прославляти Христа Спасителя, ось ці люди, ініціатори, пішли по хатах, щоб зібрати підписи про перехід. Що традиційно, підписувалися далеко не лише члени церковної громади, підписувалися і ті, хто немав ніякого відношення до села на той час, бо був на заробітках, чи не жив, а був лише вихідцем з села. Назбирали у такий спосіб аж 500 підписів, – розповідає настоятель громади, – і ось вже 10 січня делегація активістів пропонує мені перейти до нової української церкви. Мовляв, все село і так іде за мною, тож залишилося тільки мені піти за людьми. Однак моя позиція була незмінною – в розкол я не піду. Щоб не сталося, канонічної церкви не залишу… Тож ці люди ідуть до Михаїла («митрополит ПЦУ», – авт), і він уже 16 січня видає указ про призачення священника ПЦУ з села Сьомаки в Садів».

Далі події із захоплення храму у селі розвиваються дуже сумно. «Активісти» ріжуть замки церкви під спів гімну «Ще не вмерла Україна». Люди, які називають себе патріотами, гімн, святиню народу, поєднують з розбійними нападами. Хоча, які то патріоти? Ще кілька десятків років тому вони, будучи в комуністах, не пускали дітей до церкви, а нині вже вирішили, що мають вказувати, у якій церкві кому молитися.

Зрештою, відтоді православна громада Садова, яка залишилася вірною УПЦ, звершує богослужіння у церковному будинку, де проживав і проживає о. Володимир Мелесь разом зі своєю сім’єю. Здавалося б, на цьому, за прикладом інших сіл, де теж захоплювали храми прихильники ПЦУ, історія мала би завершитися, однак не так було у Садові.

Адже «активісти» на цьому не зупинилися, і продовжили виживати священика УПЦ з села. Зокрема, уже двічі билися вікна, до церковної хати кидалися відра з нечистотами та гноївкою, було і жорстоке побиття сина священника, а залякувати продовжують і досі, та не лише його особисто та членів сім’ї, а чи не усіх членів релігійної громади. Усе це виглядає так, ніби ці люди щиро переконані, що як тільки вдасться прогнати батюшку, вдасться й об’єднати село, і люди, які пішли молитися в хатину, від безвиході підуть до церкви.

Нагадаємо, 4 червня 2021 року відбулось чергове судове засідання у справі про виселення родини протоієрея  Володимира Мелеся з малолітніми дітьми з будинку в селі Садів Луцького району Волинської області. Попри тиск молодиків, які прибули на засідання з «кліриком ПЦУ», Луцький міськрайонний суд задовольнив позов священика УПЦ  і зупинив справу про виселення його сім’ї. Таке рішення не сподобалося прихильникам «ПЦУ» і вони почали погрожувати адвокату.

Однак, переконаний священнослужитель, це неможливо. Адже віряни пішли не за ним, а за Христом, тож за цей час люди ще більше укріпилися в своїй вірі. От і виходить, що зліпити те, що роздерли у таких жахливий спосіб, просто неможливо.

«Але цього не зрозуміти людям, які не живуть літургійним, церковним життям. А там, за винятком великої кількості хористів, прийшли ті, хто ніколи раніше і не ходив до храму. От, наприклад, новий староста у них – це людина, яка за всі мої роки служіння не причащалася жодного разу і в церкві була хіба що тільки на похоронах своїх батьків», – пояснює священнослужитель.

До того ж, нині у храмі не ведеться повноцінне літургійне життя, адже, окрім Літургії, іншого богослужіння у ньому ніхто не звершує. Навіть на Різдво не служилася вечірня. А для того щоб якось заповнити час перебування у храмі, прихильники «ПЦУ» годинами можуть співати псалми. Про це отець Володимир знає не з чуток, адже досі живе в церковному будинку, який знаходиться поряд. Гучна озвучка, встановлена у відібраному храмі, дозволяє добре все чути на власні вуха.

Тож прихильники «ПЦУ» ніколи не зрозуміють вірян УПЦ, людей, які готові йти молитися у хатину, бо їх віра – це не лише про храм, який без Бога є тільки стінами.

На завершення о. Володимир наголошує на тому, що попри всі негаразди, його обов’язок, як священика та пастиря, не втекти та покинути своє стадо на поїдання вовкам, а залишатися та молитися у тих умовах, у яких це поки що виходить. Утім, і це лише питання часу, адже гнана громада не опускає руки та вже готується до будівництва нового храму на землі, яку пожертвували небайдужі вихідці з села.

А суд Божий не змусить довго чекати, багатьох з тих, хто різав замки храму у Садові, вже немає на цьому світі. Будемо про це завжди пам’ятати.

Любов Максимчук

Просмотров: 1310