«Завтра була війна». Очевидці про перше бомбардування Києва у 80-ту річницю початку Великої Вітчизняної (відео)

«Завтра була війна». 22 червня 2021 року минає 80 років із моменту, коли «в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали…»

Про один день, що розділив життя на «до» і «після» війни, Інформаційно-просвітницькому відділу УПЦ розповіли очевидці першого бомбардування Києва — учасник бойових дій Другої Світової війни Кияниченко Олександр Назарович та дитина війни Дудко Марія Федорівна, яка понині живе поряд із Жулянським аеропортом — місцем, де впали перші бомби на столицю України.

Сюжет знято за підтримки Глави Ради Солом’янської районної організації ветеранів Парафейнікова Бориса Дмитровича, Генерал-лейтенанта у відставці, кандидата військових наук, доцента,  ветерана Збройних сил України та Голови Синодального відділу УПЦ з соціально-гуманітарних питань протоієрея Сергія Екшияна, які спільно опікуються ветеранами та людьми похилого віку.

Марія Федорівна: Це згадувати страшно… Увечері молодь танцювала, гуляла, на вулиці в гармонь грали, а на ранок щось стукає: “Гуп!”. Думаю: “Що це таке?!”. Не знаю. Коли, Боже, як гупне! Шибки полетіли, як вийшли з хати до людей, а там уже людей повбивало. Він (літак) прилетів і бомбу кинув на город, земля розлетілась, тільки яма лишилася.

Олександр Назарович: Якраз ми закінчили школу, літо, і цей рік, саме в день початку війни в Києві мала відбутися величезна, особливо для молоді, подія – відкривався центральний стадіон. Ми вистояли в суботу в черзі, та квитки не дістали. Нам наказали наші, щоб ми  22 червня встали раненько, побігли зайняли чергу і дістали квитки на стадіон. Ми лягли спати, весь Київ заснув… І раптом вдосвіта – а день був такий, як зараз, хмарки пливли по небу чорненькі…. Ми спали, як убиті, і раптом вдосвіта “Бух! Бух! Бух! Бух!”.

Марія Федорівна: Десь щось гупає, стукає… Ми побігли до одних, потім до другої тітки, а та тітка каже: “Тікайте у погріб!”. Як прибігли до погреба, в погріб тільки вскочили, а вона, зараза, та бомба, усіх трьох вбила: Поля, Валя і Варя. Утрьох прям отак по сходинках…. у погріб. У погребі…

Олександр Назарович: Ми вийшли і стали дивитися. Що це таке? Небом пливуть літаки, хрести, гармати, чорні димки розриваються, всі стоять і гадають: “А що воно таке?”. – “Та це вчення!” А батько каже: “Ні. Я пройшов всю громадянську, це не вчення, це війна”. А полковник: “Назаре Семеновичу, совість май, я – полковник генерального штабу – і я не знаю, що війна поинається?” “Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну… Началась Великая война (Велика Вітчизняна поки не називалась)”. О 12 годині як дізналися про це, жінки заплакали… На вулицях ходили всі: “Війна!” Це чоловіки підуть на війну, а чоловіки патріотичні… Мені вже було 16-й рік…

Марія Федорівна: Позалазили всі в дім, а потім, як вже вийшли на вулицю, а там людей повно загибло… Він же як летів, літак, всіх от так… Багато-багато людей повбивало. Нам би було те саме, якби ми не під піч залізли… Хай Бог милує і не доводить до такого! І голод був, і холод був…

Борис Дмитрович: Сьогодні з 4 тисяч учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни у нас в районі залишилось тільки 54. І от треба зробити все так, щоб ці люди, їх досвід захисту країни відбудови господарства, установи суверенітету і незалежності України був переданий молоді, щоб вони знали, що сучасність не далась так просто, а через ці страждання. І в цій роботі ми, ветеранська організація, співпрацюємо з владою і з Церквою нашою  – Українською Православною Церквою, яка, на мій погляд, – єдина організація, яка займається сьогодні вихованням людей. Саме вихованням, духовним вихованням. Ми з отцем Ярославом, з отцем Сергієм підтримуємо відношення щодо допомоги ветеранам – і не тільки учасникам бойових дій, не тільки учасникам війни, а й людям похилого віку.

Протоієрей Сергій Екшиян: Прикро те, що мало звертають уваги на дітей війни — ту молодь, чиїми руками було відновлено Київ. Усе відбудовували вони.

Борис Дмитрович: Це моє покоління, яке все це перенесло. Коли почалася війна, мені було 8 років, я теж всю окупацію провів… Звичайно, важливо підтримати це покоління. Повинна бути турбота суспільства.

Протоієрей Сергій Екшиян: Ми з вами з 2011 року вже щільно спілкуємося, дбаємо… Я хочу сказати, що у всіх храмах УПЦ є турбота і увага ветеранам війни, тут навіть без жодних розмов. Звичайно ж, в усі пам’ятні дати звершуються панахиди за загиблими воїнами. <…> Хотілося б вшанувати (цього дня — ред.) пам’ять нині живих ветеранів, їх не так багато. Зі свого боку ми завжди відкриті для спілкування та допомоги.

  Читайте наші новини у Тelegramшвидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

 

Просмотров: 361