Ми страждаємо і радіємо разом з нашим народом — архієпископ Віктор (Коцаба) про поїздку на Схід та звільнення Херсону (відео)

«Ми бачили відео тих людей, які у Херсоні зустрічали ЗСУ, ми бачили радість на їхніх обличчях. Пригадаю слова митрополита Арсенія, який сказав «наш народ страждає — ми страждаємо разом з ним, наш народ радіє — ми радіємо також з ним».

Архієпископ Баришівський Віктор, вікарій Київської Митрополії в інтерв’ю Інформаційно-просвітницькому відділу УПЦ розповів про поїздку делегації Київської єпархії, яка відбулася з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, на Схід України, про життя під час обстрілів та про чудеса у Святогірській Лаврі, про те, як у Церкві зустріли звістку про звільнення Херсону.

— Ви нещодавно побували на Сході України, в тих місцях, де велися бої, де люди пережили жахіття війни. Розкажіть про цю поїздку, що Ви побачили, що вразило?

— Це була справді особлива поїздка. Я неодноразово бував на Сході України і, напевно, всі мої враження будуть починатися з Харкова, тому що в цьому місті ми зупинялися на ночівлю. Я пам’ятав це місто підсвіченим, таким красивим у вечірній час. Але коли ми заїжджали у Харків, місто було повністю у темряві, навіть було складно зрозуміти, де ти проїжджаєш у конкретний момент, хоча я місто більш менш знаю.

Далі ми поїхали через Ізюм, заїхали у Вознесенський кафедральний собор, де поклонилися іконі Пресвятої Богородиці Піщанській. Ми поспішали в Лавру, щоб встигнути все, враховуючи комендантську годину, але навіть того спілкування, яке було в нас зі священниками, з людьми, які були в храмі, ми зрозуміли, що місто зруйноване, люди тільки повертаються і починають влаштовувати своє життя.

Я не бачив жодної уцілілої домівки, там немає людей, тільки голодні тварини бігали біля нас, просили, щоб їм дали щось поїсти

І ось наступний відрізок, який ми долали від Ізюма до Лаври мене вразив повністю. Я ніколи не бачив такого: всі села, які були раніше вздовж цієї дороги — зруйновані вщент. Я не бачив жодної уцілілої домівки. Це територія зараз непридатна для життя, там немає людей. І коли ми заїхали в село Богородичне, де був скит Лаври (зараз він також зруйнований), там не було жодної людини, тільки голодні тварини бігали біля нас, просили, щоб їм дали щось поїсти. Мене це дуже вразило і я досі перед очима тримаю ці кадри у своїй голові. Мені навіть хотілося сфотографувати чи зняти відео, але потім зрозумів, що цього не потрібно робити. Ви знаєте, коли ми це все бачимо на фотографіях чи на відео — це одне, а коли ти бачиш цю розруху, це руйнування на власні очі — це зовсім інше. Дай Бог, щоб ніколи такого в житті ніхто не побачив і ніколи більше такого не було.

Проте, коли ми приїхали в Лавру, там, звичайно зовсім інші відчуття — Лавра живе, незважаючи на те, що зазнала руйнувань, життя в ній продовжується. Монахи, переселенці разом допомагають один одному у молитві, у праці, у підтримці один одного. Сьогодні Лавра повернулася до повноцінного життя.

Якщо біда в одній частині, то всі інші будуть допомагати — це є проявом нашої єдності  у Христі

— Ви приїхали у Лавру з гуманітарною допомогою — це вже не перша допомога, яку доставили у Лавру. Раніше привозили поміч з різних єпархій нашої Церкви, Ви доставили з Київської єпархії 30 тонн. Але окрім допомоги, Ви привезли ще слово духовної підтримки від нашого Предстоятеля. Скажіть, будь ласка, чи відчувається в обителі духовний зв’язок між лаврами, з іншою частиною України, те, що ми за них переживаємо, молимось і співчуваємо?

— Як Ви сказали, дійсно, багато єпархій УПЦ направили свою допомогу у Святогірську лавру. Багато людей збирали, що мали, що могли передавали у святиню. Напевно, не головне було те, що ми привезли матеріальне. Дійсно, важливими були слова духовної підтримки від імені нашого Предстоятеля. Блаженніший досить часто протягом останніх місяців згадував про Лавру і переживав, і турбувався, і молився. Блаженніший Онуфрій — така людина, яка мало говорить, але багато робить. Ця внутрішня, духовна робота, яка виражається у молитві, не всім помітна. Ми знаємо, що він молитовник, і знаємо також, що у цій молитві завжди є місце для кожної людини, для кожного чада нашої Церкви й особливо це місце було для Лаври у ці надзвичайно важкі часи.

Владика намісник з радістю нас зустрів. Митрополит Арсеній завжди у духовно піднесеному настрої, і не скажеш, що вони пережили таке страхіття, такий важкий час. Для намісника, для братії було великою підтримкою почути слова Блаженнішого, побачити нас, представників Київської єпархії, котрі прибули з благословення Блаженнішого, і відчути, що вони не залишені. Вони не одні, не зважаючи на те, в якому б становищі вони не знаходилися. Тому, що по всій Україні, у всій нашій Церкві переживають один за одного: якщо біда в одній частині, то всі інші будуть допомагати — це є проявом нашої єдності  у Христі — духовній єдності. Добрими справами про цю єдність ми вкотре і вкотре свідчимо.

Відроджується життя в Лаврі й навколо неї — у скривавлених війною місцевостях, населених пунктах і містах

— На щастя ми вже отримуємо звістки з Лаври, про те, що обитель допомагає людям, селам, які знаходяться навколо неї.

— Так. Був скрутний час у Лаврі. Я владику намісника запитав: “Владика, чи був такий час, коли Ви мали нестачу в харчах?”. Він каже: “Був. У нас на набережній десь насіялися гарбузи самі по собі. І ті гарбузи були ще зеленими, тільки почали достигати, але ми їх зривали й варили з них юшку. У нас було трохи каші, яку ми теж варили. Так ми тривалий час жили, коли до нас не можна було добратися”. Був такий час — десь до двох місяців, що не можна було в Лавру доїхати, але потім волонтери перші пробили дорогу, потім духовенство. Потихеньку привозили все, хто що мав. І зараз дійсно Лавра вже забезпечена. На сьогодні у Лаврі проживають 370 осіб — це враховуючи братію і тих переселенців, які сховалися від жахіть війни у цій святині. Але є ще місто Святогірськ, яке також деокуповане, сьогодні там залишилось проживати близько 500 людей. Лавра допомагає і їм, ділиться тим, що має. І в селах цих нещасних, побитих також залишилися якісь люди. Звичайно, вони намагаються чи в місто якесь переїхати, де більш можна вижити в зимовий період, чи в Лавру прийти, і там вони обов’язково отримають допомогу. Тому Лавра, яка завжди була серцем, духовною перлиною Донбасу, сьогодні безпосередньо стала серцем Святогірська і навколишніх населених пунктів. І наскільки це серце б’ється, відроджується й життя в цих скривавлених війною місцевостях, населених пунктах і містах.

Наш народ нескорений, наш народ має силу віри, силу молитви й надію на те, що світле майбутнє нас чекає попереду

— Впевнена, що владика Арсеній розповів Вам якісь історії про прояв Божественного заступництва за Свою святиню. Можливо є якась, що особливо Вам запала в серце?

— За весь цей час, поки Лавра була під обстрілами, там фактично кожен день відбувалися якісь чудеса. Певно найбільше з таких чудес, які владика розповів, це власне як преподобні врятували йому життя. Було це після вечірнього богослужіння. Владика прийшов оглянути храм і вже хотів повертатися у свої покої, він уже наближається до дверей виходити і йому приходить думка: “Повернусь я до преподобних, вклонюсь їм, приложусь, щоб завтра це зайняло менше часу. Вранці вклонюся перед іконою Божої Матері й далі розпочнеться богослужіння”. Він повертається, прикладається до кожного преподобного з молитвою і виходить. І тільки виходити, в цей час прилітає снаряд. І прилітає саме в те місце, де він мав приходити. Тобто, якби преподобні його до себе не покликали, то можемо собі уявити, що могло відбутися.

Також пам’ятаю розповідь владики: прилетів снаряд в один із корпусів, і це було небезпечне місце, щоб йти туди гасити пожежу. Владика не благословив і сказав: “не будемо ми тушити, як Бог дасть”. А матінкам, які зі скита переїхали в Лавру, близько тридцяти монахинь, після того, як скит був зруйнований, дав благословення, читати акафіст іконі Божої Матері “Неопалима Купина”. Тільки монахині закінчили читати акафіст, вогонь сам собою потух. І таке, до речі було двічі.

А ще владика завжди, як би йому не було важко, завжди любить пожартувати. Проходимо біля одного корпусу, він каже: “Бачите ці двері?”. А двері, як новенькі, як їх вчора купили в магазині. Каже: “Ці двері вилітали уже тричі. Вони тільки вилетять від вибухової хвилі, ми їх знову поставимо на місце, відремонтуємо, пофарбуємо. Вони вилетять, ми їх знову ставимо на місце”. Напевно це нам ще раз підкреслює те, що наш народ нескорений, наш народ має силу віри, силу молитви й надію на те, що світле майбутнє нас чекає попереду. Можна було опустити руки, нічого не робити, але вони кожен раз, як тільки якісь були пошкодження, вони одразу приводили їх, наскільки могли в тих умовах, приводили в нормальний стан.

— Ви побували у Лаврі 11 листопада. Це якраз був день ще однієї особливої події — звільнення Херсону. Скажіть, будь ласка, як сприйняли цю звістку там, що особисто для Вас це означало?

— Я тут пригадаю слова, владики митрополита Арсенія, який сказав “наш народ страждає — ми страждаємо з ним, наш народ радіє — ми радіємо також з ним”. Це була радість для нашого народу. Ми бачили відео, як у Херсоні зустрічали ЗСУ, ми бачили радість на обличчях людей. І звичайно, коли така радість наповнює наших громадян України, ми не можемо мати якісь інші настрої. Ми також долучаємося до цієї загальної радості. Не вкладається ні в яке розуміння, ні в які рамки, не вистачає слів для того, щоб описати жахіття, які відбуваються на нашій землі. Ми маємо надію і маємо віру, що разом, силою нашої молитви, хоча вона напевно мала бути б ще сильнішою, силою нашої віри, хоча вона напевно також потребує більших зусиль, але ми дійдемо до того світлого майбутнього, яке нас очікує попереду, і будемо жити у вільній, незалежній Україні, яку ми всі любимо, на території якої ми народилися, і на території якої ми також хочемо закінчити своє життя.

Добро — це бумеранг, якщо ми відправляємо його від серця до серця, то воно приходить і у наше життя

— І наостанок, що б Ви побажали всім православним християнам у проходженні Різдвяного посту?

— Я хотів би побажати усім, щоб ми завжди пам’ятали про те, що кожен з нас покликаний боротися з собою. Ми сьогодні намагаємося знайти відповіді на багато питань. Але якщо ми будемо намагатися знайти ці відповіді кожен у собі, тоді зможемо відповісти й на більш загальні і широкі питання. Я хотів би, щоб усі ми працювали над собою. Нехай кожен потрудиться перед лицем Божим над тим, щоб стати краще, щоб ми викорінили зі свого серця злобу і ненависть, бо допоки вони будуть жити в нас, ніколи не буде ані любові, ані прощення, ані взаєморозуміння і для Господа ми не звільнимо місця у своєму серці.

І звичайно ж, у піст не забуваймо допомагати один одному — хто чим може. Тому що через добрі справи реалізується наша віра. Ближній наш — це не тільки наш знайомий чи рідний. Це кожна людина, яка зустрічається на нашому життєвому шляху і чим ми можемо, тим і повинні допомогти. Якщо не можемо матеріально, то допомогти словом, порадою, підтримкою, але робити це щиро і від душі. Добро — це бумеранг, якщо ми відправляємо його від серця до серця, то воно приходить і у наше життя.

Всім бажаю миру, добробуту, якнайшвидшого закінчення кровопролиття, яке зараз є на нашій землі. Нехай Господь усім нам допомагає стати кращими й за наші зусилля, з ласки Божій, ми досягнемо і свята Різдва Христового, яке очікує нас після закінчення Різдвяного посту і досягнемо того світлого духовного майбутнього, яке нехай очікує нас тут на землі, але найголовніше — у вічності, у Небесному Царстві.

Спілкувалася Валентина Гордійчук

Дивіться також відеозвернення зі словами духовної підтримки від Предстоятеля Української Православної Церкви насельникам Святогірської лаври.

Підписуйтеся на наш канал у Телеграм

Просмотров: 546