9 листопада 2024 року в ході офіційної частини урочистостей з нагоди Актового дня Київської духовної академії і семінарії ректор Київських духовних шкіл архієпископ Білогородський Сильвестр виступив з доповіддю на тему «Українська Православна Церква: десять років випробувань (2014-2024)». Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує повний текст цієї доповіді.
В серпні 2024 р. виповнилося десять років Предстоятельского служіння Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Це був вкрай непростий, навіть трагічний період як в історії Української держави, так і в історії Української Православної Церкви. І сьогодні ми маємо нагоду озирнутися назад та замислитися над цим десятиліттям.
Почати треба з того, що на межі 2013-2014 рр., коли в центрі Києва тривали масові акції протесту, суттєво погіршилося здоров’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. В ніч з 22 на 23 лютого 2014 р. в результаті появи в засобах масової інформації неправдивих відомостей про нібито вивіз святинь з Києво-Печерської Лаври активісти Євромайдану направилися до Лаври з наміром узяти її під свій контроль. Тоді вдалося не допустити ескалації конфлікту. Однак, стало очевидно, що перед Українською Православною Церквою постають виклики, на які треба оперативно реагувати.
Саме з цієї причини 24 лютого 2014 р. у Києво-Печерській Лаврі зібралося розширене засідання Священного Синоду, на якому було констатовано, що стан здоров’я Блаженнішого Митрополита Володимира робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля. І тому Священний Синод обрав Місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія. Крім того, Священний Синод оприлюднив Звернення, в якому чітко висловився за збереження цілісності Української держави. «Ми маємо зберегти єдину соборну Україну для наступних поколінь», — говорилося у Зверненні.
5 липня 2014 р. на 79‑му році життя Блаженніший Митрополит Володимир відійшов у вічність. На той час на Сході України вже точилися бойові дії, тому 6 липня 2014 р. у Зверненні Священного Синоду до пастви з приводу смерті Блаженнішого Володимира говорилося: «Сьогодні, перед труною спочилого Предстоятеля … ми звертаємося до наших братів та сестер і просимо ради Христа … сісти за стіл переговорів, щоб більше не пролилося жодної краплі людської крові».
13 серпня 2014 р. на 40-й день після відходу у вічність Блаженнішого Митрополита Володимира відбувся Собор єпископів Української Православної Церкви, який обрав митрополита Онуфрія новим Предстоятелем. 17 серпня 2014 р. вперше в новітній історії Української Православної Церкви в Києво-Печерській Лаврі відбулася інтронізація Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. На цих урочистостях були присутні представники одинадцяти Помісних Православних Церков. Важливо наголосити, що інтронізацію звершили безпосередньо архієреї Української Православної Церкви.
Собор єпископів також закликав «всіх, хто незаконно узяв до рук зброю, скласти її та шукати шляхів мирного вирішення конфлікту». Єпископів, духовенство та мирян Собор закликав «активно включитися в соціальну роботу, спрямовану на створення належних умов для життя вимушених переселенців». Крім того, Собор висловив занепокоєння фактами насильства щодо служителів різних християнських конфесій в зоні бойових дій.
Отже, Собор єпископів не тільки ще раз підтвердив, але й певним чином розвинув позицію, яку Українська Православна Церква публічно висловила вже наприкінці лютого 2014 р. Цю позицію можна сформулювати в кількох основних пунктах:
1. Церква однозначно виступає за територіальну цілісність та державний суверенітет України.
2. Церква засуджує насильство як метод політичної боротьби.
3. Церква виступає проти насильства в релігійній сфері.
4. Церква закликає своїх членів активно включитися в соціальну роботу з допомоги постраждалим від збройного протистояння.
Ці програмні тези неодноразово повторювалися нашою Церквою і в наступні роки. Вони не втратили своєї актуальності і сьогодні.
На жаль, сподівання Собору єпископів на збереження в Україні релігійного миру не справдилися. Вже влітку 2014 р. в кількох регіонах України почалися силові захоплення храмів нашої Церкви на користь Київського Патріархату (УПЦ КП).
Речники УПЦ КП та державні чиновники тоді стверджували, що йдеться про законну зміну адміністративної підлеглості громад. Однак, реальна ситуація була дуже далекою від цих заяв. У більшості випадків йшлося не про вільну зміну підлеглості, а про незаконні перереєстрації релігійних громад. Вже восени 2014 р. оформилася схема, за якою противники нашої Церкви діяли і в наступні роки. Зазвичай у населеному пункті, де існувала громада Української Православної Церкви, проводилися збори територіальної громади, які висловлювалися за перехід парафії до складу УПЦ КП. На підставі рішень таких зборів місцеві органи влади видавали розпорядження про перереєстрацію релігійної громади, після чого храм передавався у користування УПЦ КП.
Однак, такий порядок дій грубо порушував норми чинного законодавства. Справа в тому, що юридичні поняття «територіальна громада» та «релігійна громада» не є тотожними. Якщо територіальна громада є носієм функцій і повноважень місцевого самоврядування, то релігійна громада має своєю метою задоволення релігійних потреб її членів. Рішення про зміну підлеглості релігійної громади можуть приймати виключно загальні збори її членів. Територіальна ж громада не має права приймати подібних рішень.
Зазвичай громади УПЦ заявляли, що не визнають таких рішень, та відмовлялися передавати свій храм духовенству УПЦ КП. Нерідко це закінчувалося силовими захопленнями храмів на користь УПЦ КП. Навіть у тих випадках, коли релігійні громади нашої Церкви доводили свою правоту у судах, представники УПЦ КП відмовлялися виконувати постанови судів.
Протягом 2014 р. подібні конфлікти сталися більше ніж в двадцяти громадах нашої Церкви. Загалом же за період з лютого 2014 р. до листопада 2018 р. так звані «переходи» відбулися близько як у 70 громадах. Однак, незважаючи на ці втрати, Українська Православна Церква продовжувала показувати позитивну динаміку зросту кількості парафій. Якщо на кінець 2013 р. до складу УПЦ входило 11 465 парафій, то станом на кінець 2018 р. їх вже було 12 092.
Низка громад, які втратили свої храми, змогли побудувати нові. Так, у 2016 р. в трьох населених пунктах релігійні громади вже звершували богослужіння у новозбудованих храмах, а ще в одинадцяти населених пунктах тривало будівництво.
Ще одним непростим викликом для Української Православної Церкви стали законодавчі ініціативи, спрямовані на обмеження її діяльності. Найбільш резонансним став так званий закон про перейменування релігійних організацій (№ 2662-VIII), який був прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2018 р.
Цей закон передбачає, що релігійна організація, яка входить до структури релігійної організації (об’єднання), керівний центр якої знаходиться в державі, яка здійснила військову агресію проти України, зобов’язана у своїй повній назві відображати належність до релігійної організації за межами України. Звісно, тільки одна держава сьогодні офіційно визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та окупувала частину її території, — це Російська Федерація. Відповідно, цей закон стосувався тих релігійних організацій, які перебувають у складі релігійних об’єднань, що мають адміністративний центр на території Росії.
Ініціатори прийняття цього закону чітко говорили, що він спрямований, перш за все, проти Української Православної Церкви. Вони наполягали, що Українська Православна Церква має офіційно іменувати себе «Російською Православною Церквою в Україні».
Після прийняття вказаного закону Міністерство культури України оприлюднило перелік релігійних організацій (об’єднань), яким необхідно було внести зміни до своїх статутів та подати їх на нову реєстрацію. До цього переліку потрапили Київська Митрополія Української Православної Церкви, 53 єпархіальних управління, духовні навчальні заклади, монастирі, місіонерські товариства (місії), релігійні братства, а також релігійні громади, що входять до складу Української Православної Церкви.
Однак, Київська Митрополія Української Православної Церкви звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про визнання протиправним цього наказу Міністерства культури. 22 квітня 2019 р. для забезпечення позову суд заборонив проводити будь-які реєстраційні дії стосовно релігійних організацій УПЦ. З одного боку, це означало, що до розгляду позову по суті перейменувань релігійних організацій не буде. Але з іншого, це означало повну «заморозку» реєстраційних дій щодо релігійних організацій, які входять до складу УПЦ.
Розгляд цієї справи розтягнувся на довгих п’ять років. Лише 15 травня 2023 р. суд повністю відмовив у задоволенні адміністративного позову Київської Митрополії. Не погодившись з цим рішенням, Київська Митрополія подала апеляційну скаргу, однак 2 листопада 2023 р. Шостий апеляційний адміністративний суд визначив залишити цю скаргу без задоволення.
У 2018-2019 рр. конфесійна мапа України зазнала докорінних змін в результаті втручання в українські церковні справи Константинопольського патріарха Варфоломія. Навесні 2018 р. патріарх Варфоломій заявив про свій намір видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні. Готуючись до цього кроку, 11 жовтня 2018 р. Синод Константинопольського Патріархату задовольнив апеляції Філарета Денисенка та Макарія Малетича про зняття з них та підкорених їм кліриків усіх канонічних покарань, а також відмінив Синодальні постанови 1686 р. про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріархату.
13 листопада 2018 р. в Києво-Печерській Лаврі відбувся Собор єпископів Української Православної Церкви, який кваліфікував рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату від 11 жовтня 2018 р. як такі, що «не мають жодної канонічної сили». При цьому Собор закликав Константинопольський Патріархат до діалогу за братньої участі всіх Помісних Православних Церков із метою соборного вирішення проблем українського православ’я.
Однак, позиція УПЦ не була взята до уваги ані Константинопольським патріархом, ані державною владою України. На початку грудня 2018 р. стало відомо, що 15 грудня у Києві має відбутися так званий «Об’єднавчий собор». Офіційно він був скликаний Константинопольським патріархом Варфоломієм, який запросив на цей собор усіх єпископів і УПЦ, і УПЦ КП, і УАПЦ. Однак, українським єпископам листи патріарха Варфоломія вручали представники держави.
У зв’язку з підготовкою до «об’єднавчого собору» 7 грудня 2018 р. було скликано засідання Священного Синоду УПЦ. Синод наголосив, що Константинопольський патріарх не має права скликати будь-які зібрання в Україні і викликати на них архієреїв Української Православної Церкви. Синод не благословив єпископату, духовенству, чернецтву і мирянам УПЦ брати участь в «об’єднавчому соборі». Будь-які рішення, які могли бути прийняті на цьому соборі, Синод оголосив «недійсними та такими, що не матимуть жодної юридичної та канонічної сили».
«Об’єднавчий собор» відбувся у Києві 15 грудня 2018 р. В ньому взяли участь усі єпископи УПЦ КП та УАПЦ. При цьому з майже сотні єпископів УПЦ на це зібрання прибули лише два ієрархи. Головував на соборі представник Константинопольського патріарха — митрополит Галльський Еммануїл. В президії собору сидів і Президент України Петро Порошенко. Перед початком роботи собору УПЦ КП та УАПЦ офіційно заявили про свій саморозпуск. Собор прийняв рішення про створення нової структури — Православної Церкви України (ПЦУ). Її очільником був обраний митрополит Єпіфаній (Думенко), який раніше належав до УПЦ КП. Собор також ухвалив Статут ПЦУ, проект якого був написаний грецькими богословами. Цей Статут встановлював численні обмеження діяльності ПЦУ.
Рішення «об’єднавчого собору» були схвалені Константинопольським патріархом, і 6 січня 2019 р. в Стамбулі патріарх Варфоломій вручив митрополиту Єпіфанію Томос про надання ПЦУ автокефалії.
Надання Томосу не призвело до релігійного миру в Україні, а навпаки лише ускладнило релігійну ситуацію. У 2019 р. за підтримки державної влади розпочалася нова хвиля захоплень храмів УПЦ. Прихильники новоствореної ПЦУ діяли за тією ж самою схемою, яка раніше застосовувалася для переведення громад УПЦ до складу Київського Патріархату. Протягом 2019 р. голови обласних державних адміністрацій видали понад 200 розпоряджень про перереєстрацію громад УПЦ. Для захисту своїх прав релігійні громади УПЦ зверталися до місцевих судів. Лише за 2019 рік відбулося понад 150 судових процесів. Незаконні перереєстрації релігійних громад супроводжувалися захопленням церковного майна, побиттям вірян та кровопролиттям. Протягом 2019 р. за подібними фактами було відкрито більше 250-ти кримінальних проваджень.
Ситуація дещо покращилася після президентських виборів 2019 року. Петро Порошенко вибори програв. Це означало і провал його релігійної політики. Володимир Зеленський в ході передвиборчої кампанії неодноразово наголошував, що не планує втручатися в церковні справи. Тому після його перемоги на виборах тиск з боку держави на Українську Православну Церкву помітно зменшився. Однак, глибокі протиріччя у релігійному житті України залишалися неподоланими. І в цьому стані невирішеного міжцерковного конфлікту Україна зустріла війну…
24 лютого 2022 р. розпочалося повномасштабне російське військове вторгнення в Україну. Ця війна стала найбільш жорстоким збройним конфліктом, який стався у світі після закінчення Другої світової війни.
Вже в перший день повномасштабного вторгнення (24 лютого) Блаженніший Митрополит Онуфрій опублікував звернення до пастви, в якому однозначно засудив війну, назвавши напад Росії на Україну «гріхом Каїна». Його Блаженство закликав російське керівництво негайно припинити воєнні дії та шукати дипломатичні шляхи вирішення наявних проблем. Таким чином, вже в перший день війни Українська Православна Церква в особі свого Предстоятеля недвозначно стала на бік своєї Батьківщини — України і чітко виступила із засудженням російської агресії.
Крім того, наша Церква організувала масштабну допомогу біженцям, вимушеним переселенцям і тим, хто опинився в зоні бойових дій. Лише протягом перших трьох місяців війни понад 13 тисяч переселенців були розміщені в храмах і монастирях УПЦ. Щодня кілька тисяч людей отримували від волонтерів УПЦ продукти харчування та іншу гуманітарну допомогу.
Митрополит Онуфрій у своїх зверненнях прямо закликав Московського патріарха Кирила виступити на захист України і докласти зусиль, щоб зупинити війну. Московський патріарх у своїх публічних заявах досить чітко висловив підтримку російським військовим.
Подібні дії патріарха Кирила викликали в Україні обурення. Вже в перші дні війни священники УПЦ стали відмовлятися поминати за богослужінням ім’я патріарха Кирила. Це була важлива демонстрація послідовно християнської позиції священників, які стали на бік своєї Батьківщини в умовах війни, яку Росія розв’язала проти України.
Єпископи і духовенство УПЦ дедалі голосніше стали заявляти про необхідність повного відмежування від Московського Патріархату. Глибоко відчуваючи ці настрої, Блаженніший Митрополит Онуфрій виступив з ініціативою скликання у Києві зборів єпископів, священників, чернецтва і мирян. 12 травня 2022 р. ця ініціатива була підтримана і Священним Синодом.
Здавалося, що в умовах війни скликання такого зібрання може виявитися нездійсненним завданням. Тому вже 27 травня 2022 р. до Києва зібралися єпископи, представники духовенства, чернецтва та мирян Української Православної Церкви. Тоді в тимчасовій окупації перебували чотирнадцять єпархіальних центрів. Представники цих єпархій не мали фізичної можливості приїхати до Києва. Тому їм було надано можливість взяти участь в зібранні у форматі відео-зв’язку. Таким чином, на зібранні були представлені всі єпархії УПЦ.
Збори розпочали свою роботу вранці 27 травня в монастирі Феофанія в Києві. Вони мали достатній кворум, щоб стати Собором УПЦ. Тому одразу після завершення зборів було проведено Собор єпископів, який підтримав ідею проведення Собору УПЦ за участі духовенства, чернецтва і мирян. Вже в другій половині дня 27 травня делегати знову зібралися на засідання, але вже не як збори, а як Собор УПЦ.
Рішення Собору у Феофанії є добре відомими. Тому не буду їх знову повторювати. Лише нагадаю, що Собор вилучив зі Статуту про управління УПЦ всі положення, які встановлювали залежність УПЦ від Руської Православної Церкви (РПЦ). Хоча в Постанові Собору і не вживається слово «автокефалія», все ж з 27 травня 2022 р. Статут УПЦ вже не містить положень про канонічну залежність нашої Церкви від інших Помісних Церков.
Однак, і представники ПЦУ, і державні органи України після Собору продовжували заявляти, що УПЦ залишається складовою частиною Московського Патріархату. Найбільш послідовно ця позиція була викладена в тексті експертизи, яку на початку 2023 р. здійснила Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. Головний висновок експертизи полягає в тому, що ані нова редакція Статуту про управління УПЦ, ані Постанови Собору УПЦ «не призвели до розриву церковно-канонічного зв’язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою». Тому, на думку експертів, «УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування».
Тут слід пояснити, що проведення цієї експертизи стало одним з свідчень принципової зміни державної політики в конфесійній сфері. Паралельно з проведенням експертизи в уряді готували проект закону про заборону діяльності в Україні релігійних організацій, афілійованих з керівними центрами в Росії. І експертиза, здійснена в ДЕСС, мала відіграти ключову роль в майбутній реалізації цього закону.
20 серпня 2024 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (№ 3894-IX), а 24 серпня його підписав Президент. Цей закон забороняє діяльність в Україні Російської Православної Церкви, а також українських релігійних спільнот, які афілійовані з РПЦ. Крім того, новий закон передбачає можливість заборони релігійних організацій, у разі якщо вони займаються пропагандою ідеології «русского мира». Хоча цей закон вже вступив в силу, все ж поки ми не бачимо конкретних кроків з його реалізації.
В засобах масової інформації зазвичай називають цей закон «законом про заборону УПЦ». Однак, з 27 травня 2022 р. наша Церква не має жодних зв’язків з Москвою та існує як повністю незалежна та самостійна Помісна Церква. Тому, вважаємо, закон № 3894 не має ніякого відношення до УПЦ!!
Зміна конфесійної політики держави на межі 2022-2023 рр. спровокувала і чергову хвилю насильства на релігійному ґрунті. Назву лише найбільш резонансні випадки агресії проти громад нашої Церкви.
28 березня 2023 р. в Івано-Франківську відбулося силове захоплення кафедрального собору на честь Різдва Христового. Замки храму були зрізані, а священники Української Православної Церкви, які перебували у храмі, були вигнані звідти сльозогінним газом.
2 квітня 2023 р. у Хмельницькому в Покровському кафедральному соборі Української Православної Церкви було вчинено провокацію, після якої в порушення юридичних норм відбулося стихійне голосування про перехід собору в юрисдикцію ПЦУ.
В березні 2023 р. Львівська міська рада передала у користування ПЦУ земельну ділянку, на якій вже багато років стояв храм Української Православної Церкви на честь святого рівноапостольного князя Володимира. 6 квітня 2023 р. ПЦУ ініціювала знесення цього храму. Перед знесенням священник ПЦУ прочитав біля храму якісь молитви, після чого дав благословення на руйнування храму. Отже, священник прямо схвалив знищення храму, в якому протягом років лунала молитва до Бога та приносилася безкровна жертва! Ймовірно, це був перший випадок за всі роки незалежності України, коли храм було не збудовано, а зруйновано…
20 листопада 2023 р. відбулось силове захоплення чоловічого монастиря на честь Різдва Пресвятої Богородиці в м. Черкаси. А 17 жовтня 2024 р. широкого розголосу набуло захоплення у Черкасах кафедрального собору, яке супроводжувалося жорстоким побиттям віруючих нашої Церкви.
На жаль, це далеко не повний список випадків відвертого насильства проти громад Української Православної Церкви. І все це відбувалося при очевидній підтримці з боку вищого керівництва ПЦУ. Митрополит Єпіфаній жодним словом не засудив ці кричущі порушення релігійного миру. Він лише обмежився загальними закликами у своїх проповідях «не вдаватися до злих дій навіть заради доброї мети».
Жодних покарань щодо священників, які були причетними до силових захоплень храмів, ПЦУ не застосовувала.
Сьогодні в багатьох українських містах і селах, де ПЦУ силоміць захопила храми нашої Церкви, ці храми стоять порожніми! При цьому громади Української Православної Церкви звершують богослужіння у різних приватних приміщеннях.
Насильство проти громад нашої Церкви, співучасником (а інколи і натхненником) якого виступають служителі ПЦУ, створює між нами глибоку прірву, подолати яку найближчим часом навряд чи вдасться.
Серед усіх цих складних випробувань Українська Православна Церква на чолі зі своїм Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм зі смиренням покладається на волю Божу. Як вчать нас Святе Письмо та Священне Передання, випробування очищають душу людини, готуючи нас до Царства Небесного. Преподобний Єфрем Сирин писав: «Якщо будуть тебе оточувати скорботи, знай, що вони відкриють тобі райські двері».
Блаженніший Митрополит Онуфрій, якого Господь поставив на чолі нашої Помісної Церкви в цей непростий час, є для нас справжнім прикладом смирення, молитви та надії на Промисл Божий.
Наша Церква завжди відкрита до конструктивного діалогу. Однак, основою діалогу має бути взаємна повага. Сьогодні ж ми навпаки чуємо образи та бачимо пряме насильство. Господь наш Іісус Христос вчить нас не відповідати злом на зло. Тому наша Церква послідовно закликає своїх вірних утримуватися від насильства.
Незважаючи на всю несправедливість, яку проявляють сьогодні до нас, ми підносимо молитви за нашу державу, за українських воїнів і за весь український народ. В нинішній війні проти російських загарбників ми не маємо піддаватися спокусі копіювати агресора з його брутальними авторитарними методами. Україна має бути сильною в своїй свободі та відкритості. Будемо просити Божої допомоги, щоб вистояти у цій непростій боротьбі.
Просмотров: 1830