Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує доповідь проректора з науково-богословської роботи КДА професора Буреги Володимира Вікторовича на тему: «До питання про механізми створення автокефальних Церков (у контексті сучасного статусу Української Православної Церкви)».
Протягом останніх десятиліть у світовому православ’ї точаться напружені дискусії навколо можливих механізмів створення нових автокефальних Церков. Ці дискусії показали, що, з одного боку, між Помісними Церквами немає принципових розбіжностей у розумінні сутності інституту автокефалії. Але, з іншого боку, у світовому православ’ї відсутня єдність у питанні про порядок надання автокефалії. Сьогодні у православному богослов’і та канонічному праві співіснують кілька різних поглядів на можливий механізм створення нових автокефальних Церков[1].
У цьому повідомленні я спробую поміркувати про ті фактори, які впливають на створення нових автокефальних Церков і як це стосується сучасного статусу Української Православної Церкви?
Розуміння церковної незалежності могло суттєво змінюватися в різні періоди історії. Наприклад, в правилах Першого Вселенського Собору усі митрополії представлені як канонічно незалежні. Як писав відомий візантійський каноніст патріарх Федор Вальсамон, «в давнину митрополити усіх єпархій були автокефальними (ὅτι τὸ παλαιὸν πάντες οἱ τῶν ἐπαρχιῶν μητροπολῖται αὐτοκέφαλοι ἦσαι) та приймали хіротонії від своїх власних Синодів»[2]. Очевидно, у IV ст. незалежні митрополії існували принаймні в межах імперських діоцезів, яких на початку IV ст. було 12, а до кінця століття їх стало 15. Однак, у V-VI ст. майже усі ці митрополії опинилася у підпорядкуванні п’яти великим патріархатам, сформувавши так звану пентархію.
Сучасне уявлення про автокефальні Церкви оформилося протягом останніх двох століть. З ХІХ ст. нормою вважається надання автокефалій Церквам у межах національних держав. Це вплинуло і на уявлення про те, які саме фактори впливають на створення нових автокефальних Церков. Сьогодні такими факторами вважаються:
- Державна незалежність регіону, який претендує на автокефалію;
- Національна самобутність цього регіону та
- Його географічна віддаленість від Церкви-Матері.
Я б навіть сказав, що фактор державної незалежності відіграє вирішальну роль у створенні нових автокефальних Церков. Як тільки на карті світу з’являється нова незалежна держава, автоматично постає питання і про отримання нею церковної незалежності. Зокрема, у ХІХ ст. так було в історії Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, а у ХХ ст. — в історії Польщі, Чехословаччини, Албанії. На межі ХХ-ХХІ ст. фактор державної незалежності є визначальним і в дискусіях навколо автокефалії Православних Церков в Україні та Північній Македонії.
Однак, у другій половині ХХ ст. окрім названих трьох факторів нерідко вказують і певні додаткові фактори, які також можуть впливати на процес отримання церковної незалежності.
Тут я свідомо пошлюся на Московського патріарха Алексія І (Симанського, 1877-1970), якій у 1948 р. у своїй доповіді на нараді Предстоятелів та представників автокефальних Церков спробував сформулювати ці додаткові фактори. На його думку, першим додатковим фактором проголошення автокефалії може бути загроза чистоті православної віри, яка походить від керівництва Церкви-Матері. А другим додатковим фактором патріарх Алексій вважав залежність Церкви-Матері від державної влади, яка сповідує антихристиянські погляди і тим самим загрожує як кіріархальній Церкві, так і усім її складовим частинам[3].
Нагадаю, що у 1948 р. відбулося святкування 500-річчя автокефалії Московської митрополії. Тому патріарх Алексій у своїй доповіді спирався, перш за все, на досвід Церкві у московській державі XV століття. У 1439 р. Константинопольська Церква уклала в унію з Римським престолом. Тому в Москві вважали, що від Константинополя як Матері-Церкви походить загроза збереженню чистоти православної віри. Відповідно, митрополія у Москві почала прагнути повної незалежності «от подверженной тогда колебаниям Греческой Церкви»[4]. Крім того, у 1453 р. Константинополь був завойований турками-османами. Замість Візантійської імперії була створена Османська держава на чолі з султаном-мусульманином, якому підкорялася і Константинопольська патріархія. Так виник ще один важливий фактор: призначення митрополитів до Москви мали б відтепер погоджуватися з мусульманським (тобто нехристиянським) правителем. Звісно, що це було неприйнятним для державної влади у Москві і сприяло остаточному відокремленню Московської митрополії від Константинопольської Церкви.
У 1960-ті рр. професор Олександр Боголєпов (1886-1980), який мешкав в Америці, аналізуючи доповідь патріарха Алексія, спробував надати цим додатковим факторам універсального виміру і застосовати їх до Північноамериканської митрополії. Професор Боголєпов вказував, що після приходу до влади в Росії більшовиків Московська патріархія опинилася під контролем атеїстичного політичного режиму. Він пише: «Тиск комуністичної влади на Російську Церкву виявився навіть сильнішим, ніж колишній тиск мусульман на Константинопольський патріархат». Тому підкорення московському церковному центру становило реальну загрозу і для канонічного устрою митрополії в Північній Америці, і для її свободи віросповідання, і навіть для чистоти православної віри. Оскільки опосередковано митрополія опинялася під контролем атеїстичного радянського уряду, який вів свідому боротьбу проти Церкви. В цій ситуації Північноамериканська митрополія «не мала альтернативи створенню повністю незалежної від Московської патріархії системи управління»[5]. Саме це і поклало початок формуванню автокефальної Церкви в Північній Америці та Канаді.
Таким чином, професор Боголєпов, розвиваючи думки патріарха Алексія І, сформулював ще одне вкрай важливе доповнення до традиційних критеріїв створення нових автокефалій. У ХХ ст. одним із факторів створення нових незалежних Церков стало прагнення вийти з-під контролю тоталітарних держав, які підкорили собі вище керівництво Церков-Матерів. Розвиваючи цю тезу Боголєпова, можна сказати, що в разі, коли в державі, на території якої знаходиться Церква-Матір, формується авторитарний чи тоталітарний політичний режим, який підкоряє собі церковне управління, то ті церковні області, які знаходяться на території інших держав, мають не тільки право, але й обов’язок відокремитися від Церкви-Матері. Це відокремлення дозволяє зберегти неушкодженими канонічний устрій та внутрішню свободу Церкви.
Тези професора Боголєпова звучать особливо актуально в сучасній Україні. Ми бачимо, що Православна Церква в Росії опинилася під повним контролем авторитарної держави, яка активно перетворюється на класичний диктаторський режим. Російське державне керівництво розв’язало війну проти України. Ця війна ведеться відверто злочинними методами та має на меті не просто завоювання України, але й повне знищення самої української національної ідентичності. При цьому і московський патріарх Кирил, і багато інших російських єпископів і священників неодноразово висловлювали повну підтримку російської військової агресії проти України.
В цій ситуації ми маємо застосувати саме ті критерії, про які писав професор Боголєпов. Для мене є цілком очевидним, що Церква в Росії, яка сьогодні повністю підтримує військову агресію, становить пряму загрозу і канонічному устрою, і свободі Православної Церкви на території України. І сама ця загроза вже є достатньою підставою для припинення канонічної підлеглості Української Православної Церкви Московському патріархату.
Висловлю і ще одну важливу для мене тезу. Я вважаю, що фактична підтримка патріархом Кирилом військової агресії проти України і навіть оголошення цієї агресії «священною війною» є моральним злочином. Виправдання російського мілітаризму вступає у пряме протиріччя з Євангельською мораллю. І саме тому патріарх Кирил просто втрачає легітимність як церковний пастир.
Церковні канони лише допомагають реалізувати в житті Церкви моральні норми, закріплені у Євангелії. Тому канони мають підпорядковуватися нормам християнської моралі. Якщо ж церковний ієрарх публічно підтримує те, що не відповідає заповідям Христа, він втрачає легітимність навіть без посилання на певні канони Соборів. Саме тому, як на мене, Українська Православна Церква навесні 2022 р. не тільки мала право відокремитися від Московського патріархату, але й була прямо зобов’язана це зробити заради збереження чистоти православної віри та моралі, для збереження своєї гідності та внутрішньої свободи.
Я вважаю, що саме на цьому ґрунті Українська Православна Церква мала б сьогодні будувати свою ідентичність. Саме такий підхід відповідає і нормам християнської етики, і канонічній традиції Православної Церкви.
[1] Детальніше див: Дамаскин (Папандреу), митр. Автокефалия и способ её провозглашения // Дамаскин (Папандреу), митр. Православие и мир. Исследовательский центр Священной Обители Кикку, Кипр; Изд. Ливани — Нэа Синора, 1994. С. 245-258.
[2] Ράλλης Γ. Α., Ποτλῆς Μ. Σύνταγμα τῶν θείων καὶ ἱερῶν κανόνων τῶν τε ἁγίων καὶ πανευφήμων ἀποστόλων, καὶ τῶν ἱερῶν οἰκουμενικῶν καὶ τοπικῶν συνόδων, καὶ τῶν κατὰ μέρος ἁγίων πατέρων. Τόμος Δεύτερος. Ἀθήνῃσιν, 1852. Σ. 171.
[3] Деяния совещания глав и представителей автокефальных Православных Церквей. М., 1949. Т. 1. С. 10-15.
[4] Деяния совещания… Т. 1. С. 13.
[5] Bogolepov A. Toward an American Orthodox Church. Crestwood, 2001. P. 98-99.
Просмотров: 616