Відкриття Києво-Печерської Лаври: як це було — інтерв’ю першого намісника

У рік святкування 30-ліття відродження Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври Інформаційно-просвітницький відділ публікує інтерв’ю першого намісника Лаври митрополита Тульчинського і Брацлавського Іонафана (Єлецьких), в якому він пригадує непрості часи повернення обителі Церкві, її відбудову та перші Божі дива.

Швидко плине час. Здається, не так давно ще радянський Київ облетіла звістка: Лавру повертають Церкві!

Старше покоління киян пам’ятає, як 10 березня 1961 року в період хрущовської «антирелігійної кампанії» Лавра була закрита, а 13 березня в Бабиному Яру на Куренівці прорвало дамбу, що убезпечувала місце, куди протягом десяти років зливали будівельну пульпу. Грязьовий вал заввишки 14 метрів понісся вниз на Поділ, покриваючи житлові будинки, транспорт, хоронячи живцем людей і тварин. Куренівська трагедія забрала життя близько 1,5 тис. осіб. Влада замовчувала інформацію про кількість загиблих і причини аварії, а віруючим було ясно, що вона безпосередньо пов’язана із закриттям Лаври. Невипадково відомий київський священик Георгій Єдлінський, який служив багато років в Макаріївському храмі на Татарці, в той трагічний день нагадав парафіянам слова Христа про Силоамську вежу: «Чи думаєте, що ті вісімнадцять осіб, на яких упала башта Силоамська і побила їх, винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть?» (Лк. 13: 4). І, закликаючи до покаяння, звернув увагу на розгул войовничого атеїзму, закриття храмів і монастирів.

І ось через 27 років – у червні 1988 року – Церкві було передано нижню частину стародавньої обителі. Перша Літургія відбулася на площі перед Аннозачатієвським храмом на Дальніх Печерах. Відроджувалося чернече життя.

Києво-Печерська Лавра сьогодні

Автору цих рядків, тоді журналісту-початківцю світської військово-патріотичної газети, вдалося побувати у першого намісника Лаври – не менш молодого на той час архімандрита Іонафана (Єлецьких). Це було моє перше інтерв’ю з представником Церкви: перебудовний горбачовський час дозволив таке «ноу-хау» на шпальтах радянських газет. Моя далека не церковна уява малювала зустріч із «відсталим церковником», однак, на мій подив, намісник виявився дуже інтелігентним, освіченим, привітним співрозмовником. Ми розмістилися в його затишній скромній келії з іконами, палаючою лампадою, стелажем таємничих книг. У вікно заглядала реліктова липа, за переказами посаджена ще преподобним Феодосієм, було видно Аннозачатіївський храм, смужку сивого Дніпра. Здавалося, ми перенеслися в далеку старовину. Я дізнався, що отець Іонафан приїхав із Петербурга, де навчався в академії, а потім викладав церковний спів; про те, що він – церковний композитор і до 1000-ліття Хрещення Русі випустив диск церковної авторської музики.

Хресний хід у відкритій Лаврі. Монах Руф (+2009), ієродиякон Ігнатій, у схимі Іларіон (Дзюбанин, +2007)

Розповідав, що Лавра перебуває в «мерзости запустения», що з храму, де передбачалося служити, браття винесли гори сміття, йде ремонт і Літургія поки відбувається на другому поверсі 50-го корпусу, де має розміститися братська трапеза. Про те, що мощі преподобних, що багато років томились в якихось старих простирадлах, одягли в нові шати і що в печерах, спотворених безбожним часом, також йдуть ремонтні роботи. Що в Лавру повернулися старі насельники, які приймали постриг ще в 1950-х роках, а також прийшло багато молоді, яка бажає чернецтва, і що потрібно відроджувати лаврський пісенний побут… Що сухі глави, які покояться в одній із старовинних келій Дальніх Печер, раптом вкрилися маслянистою вологою – замироточили! – і це вказує на Божу допомогу і заступництво Пресвятої Богородиці і угодників Печерських.

Намісник архімандрит Іонафан біля 49-го корпусу (нині – Митрополія УПЦ), листопад 1988 року

А ще молодий архімандрит тоді сказав про потаємну мрію – відродження з руїн головної святині Лаври – Великого Успенського собору, «богоствореного прообразу всіх монастирських храмів Давньої Русі», відбудованого грецькими майстрами за велінням Божої Матері стараннями преподобного Феодосія і підірваного німецькими окупантами в 1941 році…

Руїни Успенського собору після вибуху 3 листопада 1941 року

Пам’ятаю, як головний редактор-фронтовик мовчки читав цей матеріал, хитав головою і після роздумів сказав: «Моя покійна мати ходила в Лавру на прощу і мене благословляла перед мобілізацією на фронт… Будемо друкувати, мабуть час прийшов…».

Відтоді минуло майже 30 років. Києво-Печерська Лавра готується до святкування 30-річчя її повернення Церкві. За цей час свята древня обитель, родоначальниця руського чернецтва, перетворилася на квітучий оазис Православ’я, стала духовним центром Української Православної Церкви. Тут знаходиться резиденція Предстоятеля – Блаженнішого Митрополита Онуфрія – священноархімандрита Лаври; Київські духовні школи; корпус синодальних відділів, видавництво, друкарня, редакції газет і журналів, паломницький центр, численні майстерні. У відбудованому Успенському соборі (2000) та інших храмах, в тому числі і печерних, підноситься молитва. З усіх куточків України та з-за кордону, як і в далекі часи, сюди щодня стікаються паломники. Невипадково Київ був названий «другим Єрусалимом», «матір’ю міст руських». Тут знайшов упокоєння першомученик безбожного гоніння ХХ століття митрополит Володимир (Богоявленський; † 1918), прославлений Церквою в 1992 році. І Лавра сьогодні, як і раніше, залишається «кузнею кадрів»: багато хто з її сучасних насельників стали настоятелями відроджених і нововиявлених обителей, відомими ієрархами в Україні і за її межами.

І ось наша нова бесіда з її першим намісником – владикою Іонафаном, нині митрополитом Тульчинським і Брацлавським.

***

– Владико, коли ви вперше познайомилися з Лаврою?

– Моя перша зустріч із Києво-Печерською Лаврою сталася заочно, ще в ранньому дитинстві, коли я відпочивав в тамбовському селі у бабусі. На стіні її хати висіла старовинна кольорова літографія з зображенням обителі на березі річки. Над храмами стояла Богородиця з преподобними Антонієм і Феодосієм, внизу на березі, під горою, були видні фігурки ченців, Дніпром плив пароплав, і з його труби йшов дим… Я прочитав: «Святыя Ближния и Дальния Пещеры». Ця картина чомусь вразила мою уяву, і я став розпитувати у бабусі, що це за печери і хто зображений на літографії.

Та пояснила мені, що це Київська Лавра – уділ Божої Матері – і що туди ходили її батьки в паломництво, йшли пішки багато днів і ночей, харчувалися лише просфорами та чорним хлібом, звідти й привезли цю літографію. А дорогу дізнавалися, розпитуючи людей по містах і селах. Звідси і приказка: «Язик до Києва доведе». Вважалося, хто в Лаврі побував, тому Бог і Матір Божа допоможе. Слухаючи бабусю, подумав тоді: «От би побувати в цій чудовій Лаврі!»

– І коли здійснилася ця дитяча мрія – побувати в Лаврі?

– Богу завгодно було, щоб мій батько, радянський офіцер, незабаром отримав призначення в Київ. Мені було тоді років 10-11. Ми оселилися на лівому березі Дніпра в Дарниці. Назва Дарниця, до речі, йде з сивої історії: в цьому районі колись знаходилась слобода, де зустрічали гостей Київського князя – з цінними подарунками, з особливою пошаною.

І ось я підлітком подався на правий берег через міст, піднявся на лісисті пагорби Лаври, пішов уздовж монастирської стіни з бійницями в ній. Заглянувши в одну з них, побачив якесь приміщення або храм: двері були зачинені, помітно було, що її давно ніхто не відчиняв: поріг заріс густою травою. І раптом я почув спів… Так-так, церковний спів дивовижної краси! Я подумав тоді: хто там може так гарно співати?.. Може, хор якийсь… Повертався назад, а чудесний спів звучав у мені, я відчув неземну радість. Не розумів я тоді, що це було маленьке чудо, яке вказує мені на подальший життєвий шлях, на мій багаторічний послух – писати церковні співи…

– Вражаюче! Справжнє диво!

– Для віруючої людини все життя – справжнє диво. І те, що ми з вами зараз працюємо в Церкві, – хіба не диво, не милість Божа? Промисел Божий про кожну живу душу є найбільше диво, тільки люди в більшості своїй не хочуть помічати цього, не шукають Господа і не дякують Йому. Від цього всі людські біди…

– Розкажіть, будь ласка, як відкривалася Лавра, як ви, такий молодий священнослужитель, стали її намісником?

– Я покинув Петербург, де викладав у семінарії, через переслідування КДБ. У мене знайшли самвидавничу літературу, а на той час це загрожувало арештом. Ректор духовної академії порадив мені повернутися до Києва. Митрополит Філарет, тоді законний екзарх України, прийняв мене у Володимирський собор кліриком. Я ставився до нього з великою повагою, не знаючи всього підспідку. Він тоді говорив виключно російською, усіляко викривав розкольників-автокефалістів, які повертаються з-за океану, уніатів – в Україні вже піднімалася хвиля націоналістичного руху. І звідки було знати, що Філарет у майбутньому стане на шлях розколу, а я вже в єпископському сані зазнаю від нього справжнього гоніння…

Пам’ятаю, на початку літа 1988 року в митрополії на Пушкінській, 36 зайшла розмова про відкриття Лаври. Філарет запросив мене до кабінету й одразу повідомив, що частина Лаври (Дальні Печери) повертаються Православної Церкви і що він вирішив призначити архімандрита Іакова (Пінчука) її намісником, а мені благословляється бути там регентом хору.

У митрополії на Пушкінській, 36. 1990 р. Крайній праворуч — єископ Іонафан

Склали список із п’яти ченців Київської єпархії, яким судилося покласти початок монастирської братії. Але щось не виходило. Філарет нервував. Через кілька днів мене знову несподівано покликали до Філарета. Я чекав прийому у великій вітальні митрополії. Повз мене в кабінет Філарета пройшов митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій (Поярков) – він тоді був дружний із Філаретом. Владика Ювеналій знав мене по Петербургу. Через хвилин двадцять він вийшов, підійшов до мене і, посміхаючись, потиснув мені руку. Коли мене запросили увійти, Філарет оголосив: «Я вирішив вас, отець Іонафан, тимчасово призначити намісником Лаври. Зараз виїжджаємо в Раду у справах релігій, і ви підпишете Акт про прийом монастирських корпусів». «Ні! Таке призначення вище моїх сил!» – подумав я і готовий був благати Філарета про скасування цього рішення, настільки несподіваним і неприйнятним для мене була це звістка. І тільки обіт чернечого послуху зупинив готову зірватися з вуст відмову… І я промовчав, втішаючись словом «тимчасово».

– Як зустріла вас адміністрація лаврського музею?

– Директор музею-заповідника «Києво-Печерська Лавра» Юрій Кібальник зустрів мене не дуже привітно, з кислим виразом. Чи жарт: в атеїстичний музей, обвішаний богоборчими плакатами та стендами, повертаються монахи! Разом пройшлися по корпусам, оглядаючи вручене мені господарство. Все було у вкрай занедбаному стані: стіни поїдав грибок, штукатурка сипалася, мостини ходили ходором. В одному з корпусів були виставлені напоказ святі мироточиві глави. Вони повинні були наочно спростовувати сам факт мироточіння, ілюструючи черговий обман церковників». Але атеїсти були осоромлені, коли глави замироточили.

У печерах чекала не менш страшна картина. Всі стіни були без штукатурки, почорнілі. Корпус намісника, де пізніше розташувалася резиденція Митрополита Київського Володимира, був, наче після бомбардування, подібний до розкришеної яєчної шкаралупи. Колодязі преподобних Антонія і Феодосія засипані, їх вдалося знайти з великими труднощами. Зверху розбитого фундаменту колодязя преподобного Антонія була прокладена каналізаційна труба. Думаю, це зробили спеціально – за намовою диявола, щоб якомога страшніше осквернити святиню. Ми з братією тільки руками розводили, розуміючи, що лише Господь за молитвами преподобних Печерських може допомогти нам. І ми молилися і працювали.

Служили спершу в альтанці на площі Дальніх Печер, потім – у нижній відкритій галереї церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Їжу привозили матінки з Покровського монастиря. Спали в перший місяць без ліжок, на підлозі. Але духовний підйом був величезний! Приходили люди з усього Києва, багато літніх людей зі сльозами приносили пожертви – останнє, зібране на старість.

Архімандрит Іонафан з братією у Дальніх печерах. Крайній зліва — відомий старець ігумен Ісаїя (Коровай, +2011)

І ось одного разу йшла Божественна Літургія. Ми причастилися. Чую: шум серед народу, люди дивляться кудись вгору. Вийшов на площу – а над церквою Різдва Богородиці сяє сонце, а навколо нього геометрично правильне чорне коло. Більше я нічого не побачив. Але прийшли з лівого берега люди і розповіли, що бачили в цей час обриси Богородиці над Лаврою… Так Матір Божа втішала нас.

Після Літургії чудотворний образ Успіння Богородиці спускався для поклоніння. Біля ікони відомі старці — ігумен Пафнутій (у схимі Феофил, +1996) і схимонах Даміан (+1994). 1990 р.

– Владико, відомо, що вам вдалося відновити старовинний лаврський пісенний побут, який був загублений.

– У цьому неоціненну допомогу надав покійний архімандрит Спиридон, лаврський регент, який жив на той час у Житомирі. Я неодноразово їздив до нього з нотним зошитом і записував все докладно. Згодом отець Спиридон переїхав вмирати в Лавру. Він прийняв схиму, після смерті був похований на лаврському кладовищі. Багато, багато чудесної допомоги отримали ми від нашої Покровительки – Пресвятої Богородиці.

– Мироточиві глави в цей же час «ожили»?

– Було, здається, це влітку 1989-го, через рік після відкриття Лаври. Прибігає до мене послушник із печер і плаче: «Отець намісник, винен, недогледів! Прибирав у печерці з главами та недогледів, як в посудини потрапила вода!»

Я відразу насторожився: звідки в закритих колбах вода? Пішли подивитися. Заходимо в печерку, де в шафах у спеціальних посудинах перебували мироточиві глави. Відкриваю кришечку – а звідти неземні пахощі! Суха біла голова потемніла, вкрилася маслянистою росою. Це миро! Відкриваю ще дві посудини, вже металевих, а там пахучої рідини на два пальці! Мене відразу ж оповив сильний аромат. Дуже специфічний, його навіть важко описати. Якась комбінація запахів, схоже на грушевий і яблуневий цвіт і ще щось таке, що властиве тільки мощам. Зізнатися, навіть розгубився. Велів покликати архімандрита Ігоря (Воронкова), який жив у Лаврі до закриття. Той прийшов, перехрестився. Глянув на судини і заплакав: «Це миро, отець намісник!.. Якось старша братія говорила мені: відкриють Лавру – замироточать глави. І ось дожили!..»

Мироточива глава священномученика Климента Римського. Дальні печери

Старша братія вже в іншому світі. Фронтовики, сповідники, багато хто пройшли тюрми і табори. Але залишилися вірними Православ’ю, святій Києво-Печерській Лаврі. Та й наше покоління вже в літах (посміхається), на першому рубежі до Вічного шляху… А Лавра стоїть і розквітає. Дай Бог, щоб за молитвами преподобних отців Києво-Печерських в багатостраждальній Україні запанував мир. Будемо молитися і вірити.

Сергій Герук

Православие.RU

Переклад українською Інформаційно-просвітницького відділу

Просмотров: 1937

Залишити відповідь