Заява була прийнята на засіданні Священного Синоду РПЦ, яке відбулося 15 жовтня 2018 року в Мінську, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ із посиланням на patriarchia.ru.
Із щирим болем Священний Синод Руської Православної Церкви сприйняв опубліковане 11 жовтня 2018 року повідомлення Константинопольської Патріархії про прийняті рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату: про підтвердження наміру «надати автокефалію Українській Церкві»; про відкриття в Києві «ставропігії» Константинопольського Патріарха; про «відновлення в архієрейському або ієрейському чині» лідерів українського розколу й їх послідовників і «повернення їх віруючих у церковне спілкування»; про «скасування дії» соборної грамоти Константинопольського Патріархату 1686 року, що стосується передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату.
Ці беззаконні рішення Синод Константинопольської Церкви прийняв в односторонньому порядку, проігнорувавши заклики Української Православної Церкви і всієї повноти Руської Православної Церкви, а також братських Помісних Православних Церков, їх Предстоятелів і архієреїв до всеправославного обговорення питання.
Вступити у спілкування з тими, хто відхилився у розкол, а тим паче відлученими від Церкви рівносильно ухиленню в розкол і суворо засуджується канонами Святої Церкви: «Якщо хто з єпископів, пресвітерів, дияконів або хтось із кліру виявиться таким, хто спілкується з відлученими від спілкування, так буде і сам поза спілкування церковного як той, хто чинить замішання в церковному чині» (Антіохійського Собору правило 2; Апостольські правила 10, 11).
Рішення Константинопольського Патріархату про «відновлення» канонічного статусу та прийняття у спілкування колишнього митрополита Філарета Денисенка, відлученого від Церкви, ігнорує ряд послідовних рішень Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви, правомірність яких не підлягає сумніву.
Рішенням Архієрейського Собору Української Православної Церкви у Харкові від 27 травня 1992 року митрополит Філарет (Денисенко) за невиконання клятвено даних їм перед хрестом і Євангелієм на попередньому Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви обіцянь був зміщений із Київської кафедри і заборонений у священнослужінні.
Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалою від 11 червня 1992 року підтвердив рішення Харківського Собору та позбавив Філарета Денисенка сану, а разом із тим усіх ступенів священства, за такими звинуваченнями: «Жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1. 7-8; Апостольське правило 27); внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18:7; I Вселенського Собору, правило 3, VI Вселенського Собору правило 5); клятвопорушення (Апостольське правило 25); публічний наклеп і хула на Архієрейський Собор (II Вселенського Собору правило 6); вчинення священнодійств, включаючи висвячення, у стані заборони (Апостольське правило 28); учинення розколу в Церкві (Дворазового Собору правило 15)». Всі рукоположення, вчинені Філаретом у забороненому стані з 27 травня 1992 року, та накладені їм заборони були визнані недійсними.
Незважаючи на неодноразові заклики до покаяння, після позбавлення архієрейського сану Філарет Денисенко продовжував розкольницьку діяльність, у тому числі в межах інших Помісних Церков. Рішенням Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1997 року він був відданий анафемі.
Зазначені рішення були визнані всіма Помісними Православними Церквами, в тому числі і Константинопольською Церквою. Зокрема, Святіший Патріарх Константинопольський Варфоломій 26 серпня 1992 року у відповіді на лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II з приводу скинення митрополита Київського Філарета писав: «Наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виключної з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає синодально вирішене про вищесказане».
У листі Святішого Патріарха Варфоломія Святішому Патріарху Алексію II від 7 квітня 1997 року про анафематствування Філарета Денисенка зазначено: «Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархію нашого Вселенського престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».
Нині, через більше ніж два десятиліття, Константинопольський Патріархат із політичних мотивів змінив свою позицію.
У своєму рішенні виправдати лідерів розколу й «узаконити» їх ієрархію Священний Синод Константинопольської Церкви посилається на неіснуючі «канонічні привілеї Константинопольського Патріарха приймати апеляції архієреїв і кліриків з усіх автокефальних Церков». Ці претензії в тому вигляді, в якому вони нині Константинопольським Патріархом здійснюються, ніколи не мали підтримки повноти Православної Церкви: вони позбавлені підстав у священних канонах і прямо суперечать, зокрема, 15 правилу Антіохійського Собору: «Якщо якийсь єпископ… судимий буде від усіх єпископів тієї області, і всі вони одностайно винесуть йому єдиний вирок, — такий іншими єпископами аж ніяк не судиться, однак спільне рішення єпископів є твердим», — вони також спростовуються практикою рішень Святих Вселенських і Помісних Соборів і тлумаченнями авторитетних каноністів візантійського і нового часу.
Так, Іоанн Зонара пише: «Константинопольський [Патріарх] визнається суддею не взагалі над усіма митрополитами, але тільки над підлеглими йому. Бо ні митрополити Сирії, ні Палестинські, ні фінікійські, ні єгипетські не залучаються крім волі на його суд, але сирійські підлягають судженню Антіохійського Патріарха, Палестинські — Єрусалимського, а єгипетські судяться Олександрійським, яким вони висвячуються і якому підпорядковані».
Про неможливість прийняття у спілкування засудженого до іншої Помісної Церкви говорить 116 (118) правило Карфагенського Собору: «Той, хто був відлучений від спілкування церковного… прокрадеться в заморські країни, щоб бути прийнятим у спілкування, той зазнає виверження з кліру». Про те ж говориться і в канонічному посланні Собору до Папи Келестина: «Ті, які в своїй єпархії відлучені від спілкування, та не будуть прийнятими у спілкування твоєю святинею… які б не виникли справи, вони повинні бути завершені в своїх місцях».
Преподобний Никодим Святогорець у своєму «Підаліоні», який є авторитетним джерелом церковно-канонічного права Константинопольської Церкви, тлумачить 9-е правило IV Вселенського Собору, відкидаючи помилкову думка про право Константинополя на розгляд апеляцій з інших Церков: «Константинопольський Патріарх не має права діяти в диоцезах і областях інших Патріархів, і це правило не дало йому права приймати апеляції з будь-якої справи у Вселенській Церкві…» Перераховуючи низку аргументів на користь цього тлумачення, посилаючись на практику рішень Вселенських Соборів, преподобний Никодим робить висновок: «На цей час… Константинопольський Патріарх є перший, єдиний і останній суддя над підлеглими йому митрополитами — але не над тими, які підпорядковуються іншим Патріархам. Бо, як ми сказали, останній і загальний суддя всіх Патріархів — це Вселенський Собор і ніхто інший». З вищесказаного випливає, що Синод Константинопольської Церкви не має канонічних прав для скасування судових рішень, винесених Архієрейським Собором Руської Православної Церкви.
Присвоєння собі повноважень скасування судових та інших рішень інших Помісних Православних Церков — лише один із проявів нового хибного вчення, що проголошується нині Константинопольською Церквою і приписує Патріарху Константинопольському права «першого без рівних» (primus Sine paribus) зі Вселенською юрисдикцією. «Таке бачення Константинопольським Патріархатом власних прав і повноважень набирає непереборне протиріччя з багатовіковою канонічною традицією, на якій ґрунтується буття Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков», — попереджав Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 2008 року в ухвалі «Про єдність Церкви». У тому ж рішенні Собор закликав Константинопольську Церкву «надалі до загальноправославного розгляду перерахованих нововведень проявляти обачність та утримуватися від кроків, які можуть підірвати православну єдність. Особливо це стосується спроб перегляду канонічних меж Помісних Православних Церков».
Акт 1686 року, що підтверджує перебування Київської Митрополії у складі Московського Патріархату і підписаний Святішим Константинопольським Патріархом Діонісієм IV і Священним Синодом Константинопольської Церкви, перегляду не підлягає. Рішення про його «відкликання» канонічно мізерне. В іншому випадку було б можливе анулювання будь-якого документа, що визначає канонічну територію і статус Помісної Церкви — незалежно від його старовини, авторитетності та загальноцерковного визнання.
У Синодальній грамоті 1686 року та інших супутніх їй документах нічого не сказано ні про тимчасовий характер передачі Київської Митрополії у відання Московського Патріархату, ні про те, що цей акт може бути скасований. Спроба ієрархів Константинопольського Патріархату в політичних і корисливих цілях переглянути цю постанову через триста років після того, як вона була винесена, суперечить духу священних канонів Православної Церкви, не допускає можливості перегляду сталих і не оскаржується протягом тривалого часу церковних кордонів. Так, правило 129 (133) Карфагенського Собору говорить: «Якщо хто… звернув яке місце до кафоличного єднання і протягом трьох років мав те у своєму віданні, і ніхто його не вимагав від нього, то після не буде воно від нього справлене, якщо, притому, в се триріччя існував єпископ, мусить стягнути, і мовчати». А 17 правило IV Вселенського Собору встановлює тридцятирічний термін давності для можливого соборного розгляду спорів про належність навіть окремих церковних парафій: «Парафії в кожній єпархії… повинні незмінно перебувати під владою єпископів, завідувачів ними — і особливо, якщо впродовж тридцяти років безперечно вони мали їх у своєму віданні та управлінні».
Та й як можливе скасування рішення, що діяло протягом трьох століть? Це означало б спробу шанувати «яко не бывшей» всю подальшу історію розвитку церковного життя. Константинопольський Патріархат ніби не помічає, що Київська Митрополія 1686 року, про повернення якої до його складу заявлено нині, мала межі, що істотно відрізнялися від сучасних кордонів Української Православної Церкви, і охоплювала лише меншу частину останньої. Київська Митрополія наших днів як така включає в себе місто Київ і кілька прилеглих до нього районів. Найбільша ж частина єпархій Української Православної Церкви, особливо на сході і півдні країни, була заснована і отримала розвиток вже у складі автокефальної Руської Церкви, будучи плодом її багатовікової місіонерської та пастирської діяльності. Нинішні дії Константинопольського Патріархату — спроба викрасти те, що ніколи йому не належало.
Діяння 1686 року поклало кінець двохсотрічному періоду вимушеного поділу в багатовіковій історії Руської Церкви, яка, незважаючи на політичні обставини, що змінювалися, незмінно усвідомлювала себе єдиним цілим. Після возз’єднання Руської Церкви у 1686 році протягом більше трьох століть ні в кого не виникало сумнівів, що православні України є паствою Руської Церкви, а не Константинопольського Патріархату. І сьогодні, всупереч тиску зовнішніх антицерковних сил, ця багатомільйонна паства дорожить єдністю Церкви всієї Русі і зберігає вірність їй.
Спроба Константинопольської Патріархії вирішувати долю Української Православної Церкви без її згоди є антиканонічним посяганням на чужі церковні уділи. Церковне правило говорить: «Нехай дотримується і в інших областях і всюди в єпархіях, щоб ніхто з боголюбивих єпископів не простягав своєї влади на чужу єпархію… та не порушуються правила отців, та не закрадається під виглядом священнодії зверхність світської влади, і та не втратимо поступово і непомітно тієї свободи, яку дарував нам Своєю Кров’ю Господь наш Іісус Христос, Спаситель всіх людей» (III Вселенського Собору правило 8). Під осуд цього правила підпадає і рішення Константинопольської Патріархії про заснування за угодою зі світською владою своєї «ставропігії» у Києві без відома і згоди канонічного священноначалія Української Православної Церкви.
Лицемірно виправдовуючись прагненням до відновлення єдності українського Православ’я, Константинопольська Патріархія своїми безрозсудними і політично вмотивованими рішеннями вносить ще більше розділення і посилює страждання канонічної Православної Церкви України.
Прийняття в спілкування розкольників і анафематствуваного в іншої Помісної Церкви особи з усіма рукопокладеними ним «єпископами» і «кліриками», посягання на чужі канонічні уділи, спроба відректися від власних історичних рішень і зобов’язань, — все це виводить Константинопольський Патріархат за межі канонічного поля і, на велику скорботу, робить неможливим для нас продовження євхаристійного спілкування з його ієрархами, духовенством і мирянами. Відтепер і надалі до відмови Константинопольського Патріархату від прийнятих ним антиканонічних рішень для всіх священнослужителів Руської Православної Церкви неможливо співслужіння з кліриками Константинопольської Церкви, а для мирян — участь у таїнствах, що здійснюються в її храмах.
Перехід архієреїв або кліриків із канонічної Церкви до розкольників або вступ з останніми в євхаристійне спілкування є канонічним злочином і тягне за собою відповідні заборони.
З сумом згадуємо передбачення Господа нашого Іісуса Христа про часи зваблення і особливих страждань християн: І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне (Мф. 24:12). В умовах настільки глибокого підриву основ міжправославних відносин і повної зневаги тисячолітніх норм церковно-канонічного права Священний Синод Руської Православної Церкви вважає своїм обов’язком виступити на захист фундаментальних засад Православ’я, на захист Священного Передання Церкви, що підмінюються новими і чужими вченнями про вселенську владу першого з Предстоятелів.
Закликаємо Предстоятелів і Священні Синоди Помісних Православних Церков до належної оцінки вищезазначених антиканонічних діянь Константинопольського Патріархату і спільного пошуку шляхів виходу зі складної кризи, що роздирає тіло Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
Висловлюємо всебічну підтримку Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Онуфрію і всій повноті Української Православної Церкви в особливо складний для неї час. Молимося про зміцнення її вірних чад у мужньому стоянні за істину і єдність канонічної Церкви в Україні.
Просимо архіпастирів, духовенство, ченців і мирян всієї Руської Православної Церкви посилити молитви про єдиновірних братів і сестер в Україні. Молитовний покров Пресвятої Цариці Небесної, преподобних отців Києво-Печерських, преподобного Іова Почаївського, новомучеників, сповідників і всіх святих Церкви Руської нехай буде над усіма нами.
Просмотров: 4314
Схиляюся перед рішенням Руської Православної Церкви і повністю підтримую його як служитель УПЦ у сані священика. З усього видно, що наша Церква приймає рішення і звернення, керуючись не політичними чи ще якимось іншими мотивами, а прагненням зберегти канонічну єдність і законність Православя на Україні, вберегти своїх чад від будь-яких ухилять в розкольницькі церковні угрупування, підтримувані державною владою і таємним святовим урядом. Рішення і звернення РПЦ і УПЦ мають бути підримані іншими Православними помісними Церквами, а томос Варфоломія, куплений українським керівництвом за 30 срібреників, має бути осуджений всією повнотою Вселенського Православя і особливо народом Божим в Україні. Спаси Бог наше священноначаліє за вірність Церкві Христовій і дай, Боже, нашим священикам і мирянам мудрість і мужність встояти у теперішніх випробуванням.