«Ми молимося, тому Бог оберігає» — про життя парафії під обстрілами на Донбасі

Вівторок, 11.02.2020 13:58

Невеличка Андріївська церква в горлівському селищі Гольмівський, або, як його називають місцеві, Гольма, знаходиться всього в 500 метрах від лінії фронту. Її двері не зачинялися весь період збройного конфлікту на Донбасі, як і недільна школа. Навіть під час обстрілів люди приходять до храму: за розрадою і підтримкою. Про те, як бути настоятелем парафії в зоні бойових дій, розповів священник Вадим Морозов, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на прес-службу Горлівської єпархії.

Міни лягали в 70 метрах від храму

Я служу в Андріївському храмі з 2014 року. Обстріли у нас тривають від самого початку війни. Метрів 500 звідси — вже передова. Бог милував від прямого попадання. Перша міна лягла біля храму влітку 2014 року, в метрі від входу в просфорню. Друга летіла в дах. Удар від неї прийняло на себе дерево, яке росло біля храму. У дах потрапили тільки осколки — металочерепиця стала як решето. Парафіяни кожну дірочку закрили шматочками металу, прикріплювали герметиком і прикручували болтами.

Вилетіли шибки, двері. Тричі ми замінювали вікна. Після сильних обстрілів був період тиші, коли думали: «Нарешті, закінчилося». Вставили вікна — і знову приліт. Міни лягали в 100 метрах від храму. Знову віконне скло вибило повністю.

Пам’ятаю, 9 серпня 2015 року, на свято святого великомученика і цілителя Пантелеймона, ми служили Літургію. Під час Великого входу почався обстріл. У нас підвального приміщення немає, ховатися нам нікуди. Я розгубився, не здогадався хоча б людей на підлогу покласти. Так ми і молилися, стоячи під обстрілом. Вікон тоді вже не було. Снаряди лягали поруч — у метрах сімдесяти від нас. Вибуховою хвилею било так, що богослужбовий одяг на мені злітав. Ми дослужили Літургію, ніхто не пішов — страшно було виходити на вулицю. Підійшов час проповіді, я вийшов і кажу: «Брати і сестри, вибачте, не можу зібратися з думками».

Потім Літургія закінчилася, а всі стоять. І тут парафіяни говорять: «Батюшко, відслужімо панахиду». Ми звершили панахиду.

Били по нам до пів на шосту вечора. Ми помітили, що були невеликі проміжки затишшя між обстрілами. У ці перерви я потроху відправляв людей по домівках. Багато з парафіян старенькі, їм важко йти, та ще й під бомбардуванням. Після цього обстрілу мене запитували: «У вас там хоч щось залишилося?» Але Господь нас милував.

Урок духовної мужності від старенької

Коли починався обстріл під час богослужіння, доводилося перекрикувати гуркіт вибухів. Так служили всенічну напередодні Богоявлення в 2015 році. Поруч на вулиці лягали снаряди. Людей у ​​храмі зібралося дуже багато. Вони молилися і плакали.

Запам’яталося і свято Казанської ікони Божої Матері 21 липня 2015 року. Пів на п’яту ранку почався обстріл. Тут таке творилося, що ми звершили тільки водосвятний молебень з читанням акафісту. Прийшло вісім чоловік, бабусі. У них треба повчитися духовному мужності. Тут боїшся з приміщення вийти, а вони йдуть  вулицею в храм, хоча ледве тримаються один за одного, спираються на палиці.

Я питаю у найстаріших, їм було 83 і 84 роки — Таїсії Кузьмівни Кулакової, в минулому вчительки, і Надії Трохимівни Поливоди, — «Навіщо ви прийшли? Міни над головою рвуться!» А йшли вони з іншого кінця Гольми. Таїсія Кузьмівна відповідає: «Батюшко! Але ж таке свято!» Я поставив їх біля дверей, подалі від вікон, і звершив молебень, перекрикуючи залпи.

Моя дружина не витримала, сховалася за свічною скринею. Вона тоді заміняла свічницю. Зі стелі сиплеться від вибухів, а ми служимо. Той обстріл тривав години чотири. Була гіркота, що не дали послужити Літургію на свято. У нинішньому 2019 року навесні я відспівував Таїсію Кузьмівну. Вона не дочекалася кінця цієї війни і відновлення своєї повністю зруйнованої квартири.

Ми молимося, тому Господь береже

Як тільки почалися обстріли, ми стали по три-чотири рази на тиждень здійснювати хресний хід — з іконами Покрови Пресвятої Богородиці і святого апостола Андрія Первозванного, нашого покровителя. Всі ці п’ять років ми не перестаємо здійснювати його. Щопонеділка служимо молебень святому апостолу Андрію.

Я також щотижня звершую молебень в селищній раді. Після богослужіння — спілкування, проповідь. Там є молитовний куточок. Проходять молебні і в місцевому будинку культури. У нас два дитячих садки — № 125 і 77. У них я теж звершую молебень для працівників на початок робочого тижня, іноді спілкуюся з ними. До дітей приходжу на великі свята — Великдень, Різдво.

Люди кажуть: «Ми молимося, тому Господь нас і береже». По всій Гольмі влучень було дуже багато, але люди майже не гинули. На моїй пам’яті в 2015 та 2016 роках загинуло двоє людей, і буквально цього літа я відспівував одну жінку. Вона вийшла на балкон, і в цей момент осколком їй пробило груди. Вона померла на руках у сина.

Коли таке трапляється, приїжджає телебачення. Знімають на камеру скорботу, сльози людей. Я не розумію цього. Скільки репортажів було знято про Гольму — нас як обстрілювали, так і обстрілюють, проблеми це не вирішує.

Образ «Господь Вседержитель» з осколком

Востаннє серйозне потрапляння було 8 квітня 2016 року. Я як раз ночував у храмі. О пів на дванадцяту ночі почався сильний обстріл. Я прокинувся. Виглянув — все виблискує, світло.

Одна міна лягла біля дверей паламарки. Вона вибила шибки у вівтарі. Вікна досі закриті полікарбонатом, який у нас був.

Довелося повністю ремонтувати Хрестильню і просфорню, там все було розбите. Досі там зберігається ікона «Господь Вседержитель» з осколком.

Цього року прильотом поблизу храму були влітку. Міна потрапила в дерево в тридцяти метрах від храму, щойно ми дослужили молебень.

Парафіян стало не менше, а більше

Храм відкритий щодня, від самого ранку і до 15:00. До сих пір, коли залишаюся тут ночувати, серце кевкає від звуків вибухів. Вже не хочеш звертати на це уваги, а звикнути не можеш. Одним вухом спиш, іншим слухаєш. Чи не прилетіло — слава Богу! Молимося далі.

Парадокс, але з початком війни парафіян у храмі стало не менше, а більше. Особливо коли тут було зовсім «гаряче». Хтось приходив просто погрітися, коли в селищі перебили газову трубу — ми опалюємо вугіллям. Але багато хто шукав у храмі розради, Божої захисту.

До храму за будь-якої погоди

У будь-яку погоду і під обстріли парафіяни, хористи кліросу, викладачі недільної школи приходять і працюють. Співочі Антоніна Степанівна Федоровська, Тамара Олексіївна Готовчікова, Надія Володимирівна Холстініна — наймужніші. Вони всю війну були в храмі.

Мої дружина Олена Вікторівна і мама Валентина Венедиктівна теж незмінно тут. Проводять заняття з творчості в дитячій недільній школі, готують обіди для учнів, допомагають при храмі. Інший викладач — Лідія Степанівна Щербак — веде Закон Божий.

Ми не закривали недільну школу. Діти приходять, хоч обстріли, хоч немає. Буває від семи до п’ятнадцяти дітей. Крім дитячої є доросла недільна школа. У ній заняття веду я. Ми вивчаємо з дорослими богослов’я, Священне Писання, літургику.

У війну будуємо храм

З 2011 року наша громада веде будівництво нового типового храму. У 2018 році ми стягнули наш старий храм арматурою — будівлі 80 років, і від вибухів воно поступово руйнується. Це пристосоване приміщення колишнього скоб’яного магазину. Періодично латаємо дах через нові влучення.

Війна на час зупинила будівництво. У 2014-2015 роках обстріли не давали розпочати роботу, але у 2016 році ми змогли підняти стіни на шістнадцять рядів. Це стало можливим завдяки старості Олексію Борисовичу Коротичу і завгоспа Василю Івановичу Шестакову — небайдужим людям, на всі руки майстрам. Вони вже більш як десять років практично живуть тут — майже весь час приділяють храму.

Коли чують, що Гольма, відразу махають рукою

Всі роботи ми здатні вести власними силами — на парафії досить людей, які володіють будівельними спеціальностями. Але щоб продовжити будівництво, потрібен подальший проект, тому зараз ми займаємося документальною частиною — робимо проект, вирішуємо земельні питання. Як тільки ми їх вирішимо, кошти знадобляться тільки на матеріали. Я шукаю їх, стукаю всюди, але коли люди чують, що Гольма, відразу махають рукою: «А, це лінія фронту. Вас бомблять».

У мене і моїх парафіян немає почуття, що ми будуємо марно. Куди людям без храму? Коли земля йде з-під ніг, залишається тільки те, що ніколи не піде. Що може трапитись? У крайньому разі, ми повернемося додому. Але в думках, почуттях, за якого вектору руху ми будемо відняті з часу у вічність — ось що головне. Тому ми будуємо храм. Забрати зараз храм, священника, саму Церкву — що залишиться у людей? Порожнеча, страх, жах, очікування прийдешніх лих.

У нас є храм, де ми можемо відпочити від війни, сховатися, віддихатися. Багато разів по ньому били, але він все одно стоїть. Це зміцнює духовно. У споруджуваному храмі ми вже робили молебні — просто неба. Такий підйом був у людей! Коли над тобою відкрите небо і звучить молитва… Добудуємо ми храм — добре. Як Бог дасть, так і буде. Головне — самим залишатися храмами Святого Духа.

Читайте наші новини у Тelegram: швидко, зручно і завжди у вашому телефоні!

 

Просмотров: 765

Залишити відповідь